Версiя для друку Обговорити в форумi

Літературознавство

І ОЖИВ РУКОПИС, ЗАГОВОРИВ…
Золоте чересло. Книга народних ремесел, звичаїв та побуту в Україні, писана Климентієм Зіновієвим, поетом кінця XVII — початку XVIII століть. Київ, «Мистецтво», 2009.
*   *   *
Є в нашій мові слова, які нібито й не забуті, і в словниках їх можна знайти, але вживаються дуже рідко. Вони «зараховані» до так званої пасивної лексики. Узяти хоч би прадавнє слово «чересло», що тлумачиться як ніж, різець у плузі. Без цього складника плуг – не плуг. Скибу за скибою кладе чересло, щоб згодом заврожаїлась добірним зерном нива і «посіяне вжали роботящі руки» (за Т. Шевченком). А коли чересло ще й золоте? Чи не так і слова, подібно до скиби, лягають на чистий аркуш паперу, аби прорости думами? Упорядники Валерій Шевчук, Олександр Шугай назвали цю небуденну книгу, писану видатним поетом Климентієм Зіновієвим, в дусі і стилі того часу – бароковим епітетом і сталося диво! Слова ожили, набули глибокого значення, колоритності, свіжого звучання. Бо це саме ті єдині слова, що так вписалися в контекст. У цій назві, а за нею й у текстах озвалися до нас і доба бароко в Україні XVI – XVIII століть і однойменний мистецький напрям, завданням якого було зворушити і здивувати людину і словом, і музикою, і живописом…
Ідея видати рукописну збірку К. Зіновієва, яку Іван Франко зарахував до найкращих надбань українського письменства і яка пробула в безвісті півтора століття, побачивши світ лише 1912 року, давно варилася-визрівала у творчих задумах О. Шугая. Як згадує він сам у літературному есе «Як творилася «Аполлонова лютня» (К., Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007), все почалося з інтерв’ю В. Шевчука в газеті «Молодь України» (01.10.1980), де той докладно розповів, зокрема, й про київських поетів давньої української літератури, традиції їхньої школи. Ця інформація надихнула тоді ще молодого редактора видавництва «Молодь» О. Шугая «утиснути» у видавничий план напрацювання В. Шевчука про тих поетів XVII – XVIII ст. «добровільно поклавши на себе всі організаційні й редакторські обов’язки». Непростий задум за московсько-більшовицького тоталітарного режиму. Ціною неймовірних зусиль редактору вдалося «проштовхнути» в план і видати оті напрацювання у формі збірника «Аполлонова лютня».
О. Шугай згадує, як, «заразившись» від В. Шевчука і професора В. Яременка творчістю давніх поетів, взявся перекладати (і переклав!) сучасною українською мовою всі вірші одного з них – Климентія Зіновієва. Одначе намір видати в ті роки його поезії окремою книжкою так і лишився мрією. І тільки цьогоріч побачила світ ця унікальна книга – енциклопедія в його перекладах з давньоукраїнської сучасною українською мовою. Вступна розлога стаття і примітки В. Шевчука, що є плодом його тривалих зацікавлень, роздумів, цілеспрямованих дослідницьких пошуків, поєднаних з ерудицією й проникливістю уважного читача давньої нашої літератури. Тож маємо одну з найцікавіших рукописних книг XVII століття, видану в повному обсязі без пропусків і найменших купюр.
З доскіпливістю детектива В. Шевчук досліджує странницьке і страдницьке життя К. Зіновієва, навіть встановивши приблизні дати його народження й смерті (народився приблизно в 1663 чи в 1634 році, а помер між 1701 і 1712 роками). Був Климентій сиротою, а його батько, можливо, козакував (згадаймо шанобливе поетове ставлення до козаків). Навчався в Києво-Могилянській академії, був ченцем, писарем, священиком. Багато мандрував, дуже добре знав народні звичаї, побут, ремесла, шанував людей праці, про що й повідав нам, нащадкам, у своїй рукописній універсальній збірці, що вміщує близько чотирьохсот віршів та сотні записаних прислів’їв і приказок. Отже, поет водночас був одним з перших українських етнографів.
Замисливши написати книгу буття свого народу, Климентій укладає її за розділами: про людей правдивих, про хвороби, про людей грішних тощо. Найбільшу групу складають соціально-побутові вірші. В них провідне місце посідають роздуми про майнову нерівність (цикли «Про багатства і злидні», «Про вбогих і багатих»). А хіба не по-сучасному звучать поезії, в яких засуджується хабарництво, продажність суддів, лихварство орендаторів, а чесну працю прославлено:
Над усі ремесла – річ кажу відому –
Хліборобство вигідне світові усьому.
Бо хоч би хто срібло міг,
золото робити,
А без хліба чи б хотів
золото вкусити?
Перекладаючи  майстерно твори К. Зіновієва, О. Шугай підтвердив давню істину: перекладач, який і сам віршує, щонайкраще може передати сучасною рідною мовою поезії, стилістично близькі його літературному обдаруванню.
Не зайвим буде сказати й таке. Книга «Золоте чересло» і нині є актуальною,  серцем вивіреною відповіддю на запит часу про загальнолюдську й разом українську систему цінностей, коли проблема «собору душі» і зараз така ж гостра й болюча, як і за життя К. Зіновієва, в період так званої Руїни. В цьому я переконався недавно, як учитель, на уроках літератури в 9-му класі. Якраз за програмою вивчались поезії Климентія Зіновієва, Івана Величковського, Лазаря Барановича. Читали і обговорювали вірші із «Золотого чересла» (О. Шугай, спасибі йому, надіслав один примірник цього безцінного видання). Бачили б ви, як зацікавлено сприймали дев’ятикласники поетові інвективи про багатство, про убогість, про пияцтво і п’яниць, і про нужду, і про скорботи, і про печалі, і про неспокій. Він сам належав до битих печалями, але його турбота – не марно жити на землі і «добрий плід у небеса з’явити». Запали у душу учням патріотичні почуття автора:
Козаків, немов святих,
треба шанувати,
Позаяк і кров свою в битвах
проливають,
І за віру праведну душі покладають.
Тим з небес подай Свою,
Господи, корону,
Хто для нашої землі
чинить оборону.
Читаєш цю ошатну, презентабельну книжечку і не полишає думка: справа мало вдячна – її треба перечитувати, вивчати. За однієї умови: якщо пощастить дістати чи подарують автори. Бо вийшла вона… півтисячним накладом. Навіть для районних бібліотек не вистачить. А треба, щоб вистачило всім – і батькам, і дітям.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
учитель Прудівської школи Совєтського району в Криму

ВІРШІ КЛИМЕНТІЯ ЗІНОВІЄВА

ПРО ЛЮДЕЙ ЗЛИХ

«Сохрани, — в Писанні є, — од врагів видимих,
навіть більше, ніж від тих ворогів незримих».
Од незримого хрестом душу оборониш,
од видимого нічим зроду не відмолиш.
Ні святим хрестом, ані вимовним проханням,
ані знов-таки твоїм жодним настраханням.
Бо як тільки Господь Бог в цьому не поможе,
аніяка жодна річ врятувать не зможе.
Тим-то і святий Давид-Цар отак молився
і в молитві Господу він не помилився.
«Забери, — просив, — усіх недругів поганих
з найсмиренніших моїх днів, тобою даних.
Від неправедних мужів вибав недогодних
і своїх мені прибав милостей Господніх».
Ці благання грішнії мусиш, Боже, чути
і, що просимо Тебе, в тім нас не забути.

ПРО НАКЛЕПНИКІВ

«З ким зрівнять наклепника?» –
 Мовлю: «З сатаною,
бо виною заправля будь-якою злою».
«А чому, одначе, так?
 Може, розтлумачиш?» —
Мовлю: «Неодмінно це ти і сам побачиш.
Тож-бо клятий сатана перед Богом плеще,
хоч і перед мукою вічною трепеще.
А оскільки бісом є, по-бісівськи творить,
і людина зла отак наклепи наводить.
Хоч себе і виставля праведником ревним,
та наклепником стає клятим і таємним.
Оберіг би нас Господь від того сум’яття,
хоч заради хресного давнього розп’яття.
Кожен має тож про те Господа молити,
хай би нас од ворогів дарував звільнити».

ПРО ТЮТЮН І ПРО ТИХ, ЩО ВЖИВАЮТЬ ЙОГО

Злая виплодилась річ і повсюди явна,
що тютюн в нас різний люд заживає здавна
А найбільше у Литві можна те зустріти,
бо вживають і жінки, навіть їхні діти.
Й тут багато є таких, що тютюн вживають:
ті із ніздрів пустять дим, ну, а ті втягають.
Научились декотрі й люлькою тягнути,
хоч від того конче їх треба б одвернути.
Адже змішаний із ним
 також дим пекельний,
і, хто тягне, в того з уст сморід нестерпенний.
Хоч і влада тягне, все ж те не зовсім чемно,
нюхать — більше того — зле, бридко, неприємно.
Потягнувши з люльки, дим з рота геть пускає,
а, нюхнувши, тим себе дужче оскверняє.
Адже в ніздрях та бридка лишиться отрута,
із якої постає часом неміч люта,
В голові од тютюну мозок усихає,
власне, так, як дубом швець шкури вичиняє.
Що тютюннику цьому запахи, пахтіння?
Він до смороду глухий, як і до цвітіння.
Отакому і в попи йти забороняють,
навіть висвятить його не ускрізь пускають,
Бо хто носом не вчува, цілий не буває, —
складника якогось він у собі не має.
А попівство має ті звичаї одвіку,
що потрібно цілому бути чоловіку.
Але ж є такі, що їм і тютюн — в наїдку,
ті для Бога й для святих учиняють бридко.
І в горілку, в судна* теж деякі мішають —
на погибель собі люд чесний оскверняють.
За таке карати їх мало — києм бити,
але декому хоч би і життя згубити!
Особливо ж — хто навик бардаком тягнути,
що поміг не одному навіть розум збути.
Так-бо дехто бардаком тягне-потягає,
що аж наглу душу він в час той вивергає.
І самі себе дають бісові в офіру,
як оті, що п’яні мруть, мовлю правду щиру.
Тим обом пекельная буде нагорода,
бо відійметься у них тютюну свобода**.
Нам по-християнськи дай, Христе, умирати
і, позбувшися гріхів, Небо вспадкувати.

* Судна – посудини
** Тобто відійметься можливість вільно вживати тютюн

ПРО ТИХ, ЩО ПЕЧУТЬ ХЛІБИ ПШЕНИЧНІ, А ХОЧ І ЖИТНІ — ФАЛЬШИВІ, З ГАЛУНОМ*, І ПРОДАЮТЬ

Вельми люди і такі Богу согрішають,
що фальшивії хліби в продаж виставляють,
Бо замішують галун в тісто для пишноти, —
і хіба що ворог сам хвалить ці роботи.
Він-бо на шкідливеє наставляє діло,
сотворяти волю злу помагає вміло.
І перепечай** тії учиться науки, —
за набуток злий себе дати бісу в руки.
Ошуканствами себе, власне, ошукають,
як зі світу пропадуть, — це тоді пізнають.
А найкраще вже тепер смерть свою пізнати
і ошукувать людей зовсім перестати.
Я вам, окаяннії, теє пораджаю
і дочасно Божої кари вам бажаю.
А тієї, вічної, як собі, не хочу, —
тогосвітньої і вам кари не пророчу.
Побажаю вічного згину бусурманам,
а життя Небесного зичу християнам.

* Галун – сірчанокислі солі
** Перепечай – пекар

ПРО ДРУЗІВ ЗИЧЛИВИХ

Пробував із давен це повчання наше:
не бажай собі сто кіп, як сто друзів, каже.
Що сто кіп? — говорять так. — Гроші — наче слина,
не забудуть друзі, як б’є лиха година.
Не дай, Господи, пригод, — та й тоді поможуть,
і рятунок подадуть, коли тільки зможуть.
Тим-то треба з усіма дружно пробувати,
ласки щиро, від душі в них запобігати.
Хто ж не хоче людськості виявляти людям,
тому скажуть: рятувать ми тебе не будем.
Як говорять: у житті не лови пригоду,
не дай, Боже, — з того ти май собі свободу.
Тим-то, прошу, з усіма приязно ведіться,
ще й один за одного Богові моліться.
Вас, немов синів отець, буде Бог любити
і від напастей усіх завше боронити.

ПРО ПЕЧАЛЬ

Дивна річ, що в хаті піч, — так оповідають, —
а про що заводять річ, і самі не знають.
Називається печаль піччю безнадібна,
що усякому вона буде непотрібна.
Бо котрий її спіткав, радості не має,
в нього серце, навпаки, важко зів’ядає.
Принесе печаль і смерть часом чоловіку,
із душею розлуча в середині віку.
Од печалі вберігай нас, Ісусе-Боже,
хай нас лихо у житті подолать не зможе.

ПРО УБОГИХ І ПРО БАГАТИХ

На землі щораз біда гірша наступає,
бо у всьому чоловік бідний погибає.
Може бідний у людей щось і заробити,
а багатий не бажа слушно заплатити.
Що ж за користь, коли мзду дати не бажають?
Таж з утримання того пожитків не мають!
Бо стокротно їм за це ущербок буває,
як за сльози бідаків Бог таких карає.
Хоч і громовим огнем, хоч, бува, й водою,
тож виходять їм оті вдержання з бідою.
Тож робітників прошу всіх нагородити,
ані шелягом за труд їх не обділити.
Бо за милостиню тим все добро настане,
хто трудівникам платить справедливо стане.
А того, хто написав слово це, простіте, —
здорово й спасенно вік довгий проживіте.
Бо, сказавши докір цей, Неба вам бажаю
і на вашу ласку я сподівання маю.

ПРО ВИНО, АБО Ж ПРО ГОРІЛКУ

На пожиток дав Господь і горілку-трунок,
але хто надміру п’є, то — гіркий дарунок
Та хоч би і мало пив — має стать похилу,
власними руками він однімає силу.
Але все-таки часом неміч підкріпляє
і печальних іноді трохи звеселяє.
Хто ж хоч мало, а проте споживе над силу,
то заледве не зійде зопалу в могилу.
Зокрема, як голова буде хорувати,
добре, щоб тому її зовсім не вживати.
Здоровішим чоловік той би почувався,
як в кишені ще й осьмак цілим зоставався.
Непитущий Богові менше согрішає,
перед добрими людьми теж не проступає.

ПРО ТВЕРЕЗИХ І ПРО П’ЯНИХ

Як тверезому, мовляв, добре з п’яним жити,
тоді зможе й порося з вовком подружити.
Тільки ж віру в слово це годі нам пойняти,
як не можна й порося з вовком поєднати.
Тож тверезі й не живуть з п’яними у згоді —
споконвіку правду цю кажуть у народі.
Бо тверезий про усе мислить, потім діє,
п’яний думає зробить, а хіба зуміє?
Що в тверезого, мовляв, на умі зосталось,
те у п’яного уже з язика зірвалось.
А тому нам, Боже, дай, щоб тверезість мали —
і Тебе ніде, і Твій люд не оскверняли.

ПРО ЧАРИ ЖІНОЧІ І ПРО ЧОЛОВІЧІ ПРИСТРАСТІ ДО ЖІНОК, ЗОКРЕМА ДО ЧУЖИХ

В багатьох жінки гріхах винними бувають —
чоловіка вічних благ, ваблячи, збавляють.
Хтиві лестощі жінок гірші від трутизни —
проженуть когось, бува, з власної вітчизни.
Хто, трапляється, до них пристрасно метнеться,
вже не звільниться такий і не схаменеться.
Бо не зможе він вогню в розумі згасити,
хоче, зваблений у гріх, завжди блудно жити.
І поки його життя — буде пам’ятати,
про спасеннії діла — ані помишляти.
Нас, о Боже, вбережи від отої страсті,
щоб не мали за таке злісної напасті.

ПРО ЖІНОК, ЩО ВЖИВАЮТЬ БАГАТО ГОРІЛЧАНОГО ТРУНКУ ЧИ БУДЬ-ЯКОГО ХМЕЛЮ

Коли жона багато горілки споживає,
то віри чоловіку така не зберігає.
У мужа буде часто худобу підкрадати
і все майно домашнє за вітром розпускати.
Навикне й інші злії діла вона творити,
діла, про котрі стидно людині й говорити.
Із п’янства не буває добра аніякого,
коли не перестане впиватись до лихого.
Така і чоловіка у злидні заганяє,
аж потім озирнеться: й сама ніщо не має.
Бо іскра поле спалить, як кажуть посполиті,
а, випаливши, потім сама загине в світі.
Так ліпше вже без жінки-п’яниці пробувати,
аніж таку шкапину і нецноту тримати.
Не дай же, Боже, злої дружини чоловіку,
що добрий, на всі літа — аж до кончини віку.

ПРО СТАРИХ ДІДІВ, ЩО ЖЕНЯТЬСЯ, І ПРО СТАРИХ БАБ, ЩО ЗАМІЖ ІДУТЬ

Ліпше вже було б старим у вдівстві дожити,
ніж велике молодим згіршення чинити.
Дуже часто ми таке бачимо на світі,
що старі у шлюб ідуть, як малії діти.
Осудовиська оте людського достойно,
бо женитися старим вельми непристойно.
І хоч наче янголи вміли б разом жити,
але хто про те не зна — стане їх судити.
Тільки більше до гріха тим людей штовхають,
а що варто їх судить — люди їх карають.
Престарий дідище так часом вимовляє:
господині для худіб він собі не має.
В двір прислугу за той кошт можна б і найняти,
аніж подив немалий на людей справляти.
Бо і кожен чоловік може здивуватись,
і від Бога вийде гріх, як старими братись.
Дав Бог людям молодим чеснеє малженство*,
а з нестатку і старі чинять це шаленство.
Діда з бабою попу варто б не вінчати,
хоч вони йому за те не шкодують плати.
Піп таке повинен би їм заборонити
й нагадать, що скоро смерть має приспішити.

* Малженство — подружжя

Переклад з давньоукраїнської сучасною українською мовою
Олександра ШУГАЯ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 03.02.2012 > Тема "Душі криниця"