Версiя для друку Обговорити в форумi

До статті Олександра Польченка «Чи є в Криму український театр?» ми повернемося, мабуть, ще не раз. Навряд чи вона когось залишила байдужим. А тому кожен український активіст, партійний чи громадський діяч повинен прагнути донести до всеукраїнського загалу тезу, висловлену автором статті: «Здоровий глузд підказує, що поряд з російським та кримськотатарським театром у Криму повинен існувати повнокровний український театр з україномовним репертуаром, щоб кримчани та гості Криму могли не тільки порівнювати, але й учитися толерантності…»
Щоб розв’язати цю проблему, потрібно не так уже й багато: бажання, воля і певна кількість фахівців. Я маю на увазі навіть не так акторів та драматургів, як чималенький загін працівників ЗМІ. У Криму неможливо буде вирішити ні кримськотатарську проблему, ні українську до тих пір, поки інформаційний простір в державі лишатиметься розірваним. АР Крим досі залишається регіоном парадоксів. З одного боку можна нерідко почути від кримчан: «Крым — не Украина!» Кримські татари, з якими контактую, чомусь завжди мене переконують: «Украинцев здесь нет…» Мовляв, найбільш проукраїнською силою є саме вони. З іншого боку, в тій же кримськотатарській пресі деякі автори лякають усіх, кого тільки можна, українським шовінізмом і доведеною до філігранності асиміляторською політикою Києва. Не кажу вже про тих гостей Криму, які приїздять з «білокам’яної». Скажімо, Едуард Кульпін, головний редактор московського журналу «История и современность», на сторінках «Полуострова» (№ 26 за 2006 р.) висловив таку точку зору: «Сегодня в Украине правят бал силы, которые не оставляют места в стране ни для какой нации, в том числе и для крымских татар, кроме украинской. Это унитарное государство. Перспектива вырисовывается только одна — стать через два-три поколения украинцами татарского происхождения (…) Это не интеграция, а ассимиляция и украинизация всех этносов, проживающих в Украине…»
Підозрюю, що маячню московського гостя більшість читачів «Полуострова» сприйняла за чисту монету. Якби в часи правління Ющенка вдалося бодай трохи уповільнити маховик русифікації, то в Криму давно б уже відкрили з десяток таких шкіл, як нинішня престижна і шанована Українська школа-гімназія в Сімферополі. Бо є ж бажаючі! А кількість російськомовних у Львові не була б утричі більшою, ніж кількість власне росіян. Бачите, навіть у західноукраїнському «П’ємонті» українці не поспішають повертатися до прадідівського коріння! Та й у Києві (якби тривала бодай слабенька, але послідовна українізація) вже давно заговорило б українською принаймні 25 % місцевих жителів, а фахівці вважають, що цього вже достатньо для збереження мови. Якщо така ситуація в «помаранчевій» частині України, то про яку насильницьку українізацію можна говорити в Криму? І тим не менше, кримчани, які читають не львівську, а свою місцеву пресу, про ці очевидні речі можуть і не знати. І гріх звинувачувати їх в українофобії… То як же зробити, щоб кримчани могли знати правду? Запровадити цензуру? Карати за свідому дезінформацію? Ні, достатньо видавати на території АРК декілька інтелектуальних, правдивих (хай і російськомовних, але ж не антиукраїнських!) газет. Можна посприяти, щоб до кіосків Севастополя, Євпаторії, Керчі, Бахчисарая та інших міст і селищ завжди потрапляли свіжі числа «Дня» чи «Дзеркала тижня». Тоді і росіяни, і українці, і кримські татари краще знатимуть, що робиться на материковій Україні. Пожвавішає інформаційний обмін, внаслідок якого українці більше знатимуть про всі кримські проблеми. А поки що дезінформованість кримчан просто неминуча... Ну, що може думати про українців пересічний кримський татарин, читаючи поему «Факел над Кримом»? Вона написана діячем кримськотатарського руху, росіянином Григорієм Александровим ще в 1978 році і присвячена Мусі Мамуту. Того місцеві кримські чиновники довели до самоспалення. Затероризували. Але послухайте-но, як вони розмовляють: «Геть звидсиля! Тикай к себе домой…» або: «крымским места нет в Крыму, тикай пошвидче, иль в тюрму!»
І далі в такому ж дусі. Виходить, що саме прокляті хохли, захопивши Крим у 1954 році, не пустили Мусу Мамута на Батьківщину… І це ж надруковано в кримськотатарському виданні, начебто в проукраїнському. То що говорити про інші? Кому поясниш, що в ті часи україномовний чиновник навіть у Києві викликав підозру? А у Донецьку такого «націоналіста» відразу поставили б на облік в КГБ — навіть якби він був простим шахтарем… Невже не можна було урівноважити цей матеріал віршами тих українських поетів, які сумували, що в Криму не залишилося кримських татар? Такі вірші є, писалися вони ще в 60-ті роки і, як ви здогадуєтеся, зовсім не з кон’юнктурних міркувань…
Як бачимо, у нас не лише проблеми з проросійськими силами. Навіть кримськотатарська інтелігенція ще не настільки зріла, аби усвідомити: партнерські стосунки з напівправди не виростуть… Тому я вважаю: будь-яку нормалізацію міжнаціональних стосунків (включаючи право українців на свій театр) у Криму треба починати з інформаційного простору. А все інше докладеться.

Сергій ЛАЩЕНКО
м. Львів

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #6 за 10.02.2012 > Тема "Резонанс"