Версiя для друку Обговорити в форумi

Кримський Майдан

ПРОШУ СЛОВА!

Я народився і виріс у Криму. Так склалося. Давно відомо, що не все в цьому житті вирішує людина, і багато з того, що відбувається з нами і навколо нас, відбувається не за нашими планами і бажаннями. Бо існує ще Вища Сила, Божа Воля, яка визначає перебіг подій, створюює нам певні умови, ставить нас перед вибором, підкидає нам різні випробування і спокуси, впливаючи на наше життя і якоюсь мірою його нівелюючи. Отже, в тому, що мені судилося стати кримчанином, мабуть теж є якийсь сенс і якась незбагненна невідворотність. Значить, я маю бути саме зараз і саме в цьому місці. І значить, тут є якась місія, котру я повинен виконати, роль, яку я повинен зіграти, отримавши наприкінці свого життєвого шляху або шану і повагу, або осуд і зневагу, або ж просто забуття.
Та мова зараз не про мене. Мета цієї статті — привернути увагу читача до самого себе, спонукати кожного з вас заглянути вглиб себе, задуматись над тим, хто ми є на цьому світі, в цій державі, на цій території? А також згадати, ким були наші предки, чим займалися, які мали цінності, про що мріяли, що нам передали і чому навчили? І, зіставивши відповіді на ці запитання, визначитись, а чи так ми живемо, чи не втратили ми в гонитві за успіхом, будуванням кар’єри, суспільною адаптацією чогось глибшого, важливішого, головнішого, того, що зв’язує нас з корінням нашого Роду, дозволяє відчувати себе частинкою Великого Древнього Цілого, ім’я якому — Українська Нація.
Оскільки я є мешканцем найпівденнішого регіону України, то мені більш близькі проблеми саме українців Криму. Про це і піде мова.
Я думаю, немає потреби багато розповідати про рівень розвитку і поширення української культури на півострові, про популярність української мови, про ставлення до всього українського. Це всім відомо і не є таємницею. Я ж хочу привернути увагу до причин, залучити читачів до пошуку шляхів вирішення існуючих проблем у різних сферах життя української громади Криму, будь то мовне питання, чи питання освіти, чи питання, що зачіпають соціальні, духовні, культурні чи якісь інші аспекти життя кожного з нас. Адже ніхто не скаже, що в нас усе добре і нам більше нема чого бажати. Проблеми є, і їх багато. Зупинюсь на тих, котрі мене особисто обурюють і дивують найбільше.
1. Мовне питання. Української в Криму не чути. Прикро, сумно, але факт. Якщо навіть дуже постаратися і пошукати, то можна знайти залишки мови лише десь у віддалених селах, серед стареньких бабусь, та й то спотворену «суржиком». Чути російську, чути кримськотатарську, іноді навіть індійську, арабську, англійську. А от рідну і співочу можна почути лише влітку на пляжі, по телебаченню або на нечисленних заходах біля пам’ятника Т. Г. Шевченку в Сімферополі. Чому так? Чому ми вважаємо за поганий тон спілкуватися рідною мовою? Що це? Вживлений нам «радянщиною» комплекс меншовартості? Чи наша національна толерантність, що часто межує з мазохізмом і рабською безхребетністю? Невже в нас остаточно згас той вогник волелюбності і звитяги, що протягом тисячоліть зберігав нашу самоідентичність, самобутність, унікальність і не давав нам зникнути, розчинитись серед інших народів світу? Сподіваюсь, що ні. Сподіваюсь, що він просто приспаний, пригнічений, закиданий привнесеним мотлохом, але ще жевріє і до нього можна достукатися. Задумайтесь над цим. У мене є друг. Він — росіянин, але не соромиться розмовляти українською в громадських місцях, добре знає історію, відзначає знакові події, шанує наших героїв і національні звичаї, відвідує нашу церкву і вважає за необхідне вдягати вишиванку на державні свята. Я глибоко поважаю цю людину. Бо він є прикладом того, яким повинен бути громадянин України, незважаючи на його національну приналежність. Хто з нас, українців, може похвалитись хоча б цим?
Наведу ще один приклад. Уявіть, що ви переїхали жити до Сполучених Штатів Америки. Це — багатонаціональна англомовна держава. Ви вливаєтеся в місцевий соціум, вирішуєте питання з роботою, з житлом. І при цьому до вас звертаються англійською. Вам спаде на думку дивуватись, обурюватись і заявляти про американізацію? Ви станете вимагати, щоб з вами спілкувались вашою рідною мовою, бо англійської ви не розумієте? Впевнений, що ні. Ви або вивчите англійську, або найматимете перекладача. І це правильно. Так є і так має бути. То чому в окремих регіонах України спілкування українською вважається проявом націоналізму (в спотвореному розумінні цього слова) або ж трактується як утиск національних свобод і насильство? Чому вперте небажання представників нацменшин вивчати і вживати українську вважається нормальним, а україномовний українець в Україні сприймається як надзвичайне явище?
2. Друковане слово. В Криму з року в рік бореться за виживання єдиний україномовний часопис «Кримська світлиця». Проблеми з фінансуванням, проблеми з друком і розповсюдженням, проблеми з передплатою. Чому так? У Криму існує чимало кримськотатарських видань, безліч російськомовних. То чому ж ми, українці, не підтримуємо свого? Чому не тримаємось за своє? Чому своє не відстоюємо і не захищаємо? Чим обумовлена ця байдужість і пасивність? Намагався знайти в книгарнях Сімферополя книжку Ліни Костенко «Записки українського самашедшого». На мене дивилися квадратними очима і двічі викривили ім’я видатної поетеси, назвавши її спершу Аліною, а потім Лєною Костенко... Довелося замовляти в Києві. Зате книжки українофоба Д. Табачника «Украинский фашизм» рясно красувалися на полицях.
3. Питання релігії. В кожному великому місті Криму, а також у багатьох населених пунктах меншого формату є православні храми, церкви, каплиці. В Сімферополі їх близько десяти. І всі вони чомусь московського патріархату. За останні десятиріччя значно зросла кількість мусульманських храмів. Мечеті будують у кожному місці компактного проживання кримських татар. Скільки ви знаєте українських храмів (УПЦ КП чи Греко-католицьких) на півострові? Одиниці. І здебільшого, це не повноцінні духовні споруди, а пристосовані під церкву житлові приміщення. Чому так? Чому і тут ми пасемо задніх і не вимагаємо задовольнити свої релігійні потреби?
4. Питання освіти. Школи з українською мовою викладання в Криму — рідкість. Щастя, якщо при освітянському закладі відкривають «український» клас. Та якщо такий і існує, то його всіма способами намагаються скоротити, об’єднати з іншим класом, закрити. І не тому, що немає попиту, не тому, що нема бажаючих, а просто тому, що існування таких класів чомусь «муляє» керівництву шкіл. І ми мовчимо. Ми не даємо цій інформації розголосу. Ми і тут не відстоюємо свої інтереси. Чому?
5. Питання культури. Це взагалі болюче питання. Прадавні українські традиції та звичаї в Криму забуті давно і цілковито. Ми замінили Різдво Новим роком. У нас не в моді вертепи, в нас не водять козу, щедрівки та колядки якісь безбарвні і мають на меті лише отримання від господаря грошової винагороди. Цього року на Різдво до нас приходили колядники. Діти буркотіли якісь коротенькі віршики на суржику, головний зміст яких був не сповістити «Благу Звістку», а зводився до банального «дайте, дядьку, п’ятака», чи «дайте, дядьку, гроші, будете хороші». Вигляд і вбрання було не кращим. Дівчатка були з нафарбованими губами, розмальованими обличчями, з якимось ріжками-антенками на голові, а хлопчики нагадували піратів. Все це дійство нагадувало, скоріше, хелоуїн чи вторгнення інопланетян, ніж Різдво Христове. Але я розумію, що діти не винні. Їх не було кому навчити, як треба. Їм не пояснили зміст свята і значення коляди...
Ми також не святкуємо Івана Купала, Маланку... Людина в етнічному одязі чи хоча б з окремими його елементами викликає щонайменше подив і цікавість на обличчях перехожих. У нас нема місцевих етноколективів, гуртків з вивчення національних ремесел. Навіть звичайна українська символіка, така, як «тризуб» чи «сварга», чомусь викликають у кримчан незрозумілі асоціації і агресію. Хіба не дивно бачити це в Україні? І чи не ми самі винні, що воно так є?
6. Питання історії. Попри те, що історія нашого народу древня і велична, ми чомусь не тяжіємо до її вивчення, до пошуку правди, до аналізу та власної оцінки тих чи інших подій. Нам простіше слухати і вірити в міфи, створені нашими катами-поневолювачами. Нам кажуть, що Мазепа — зрадник, бо він нібито зрадив російського царя. І ми не замислюємось над тим, що зрадником він був лише в очах Російської імперії, яка ніколи не вважала українців окремою нацією і завжди лише використовувала і грабувала наші землі, привласнювала інтелектуальний та фізичний ресурс і навіть нашу історію. А про те, що Мазепа дбав у першу чергу про інтереси України, бажав її самостійності, збудував безліч церков, ми забуваємо.
Комуністи і виховані в СРСР називають Бандеру бандитом і ворогом. І то — правда. Для них, для їхнього режиму він був ворогом. Бо ця людина спромоглася очолити найпотужніший рух спротиву українців проти окупаційних режимів Гітлера і Сталіна. Бандерівці давали відсіч звірствам поляків, що винищували українські села. Вони чинили опір кривавій радянській системі та гітлерівській експансії водночас. У них була одна мета і одна заповітна мрія – Самостійна Україна. Тому Бандера — наш герой. І не слід боятись, що комусь це може не сподобатись.
7. Наша єдність… Я давно замислююсь над питанням, де її шукати. Як пробудити у нас відчуття національного братерства? Дивлюсь на кримських євреїв, вірмен, греків, татар. Усі вони є цілісною, згуртованою спільнотою. Вони виступають єдиним фронтом у відстоюванні інтересів цілої громади загалом і кожного її члена зокрема. Це можна спостерігати і в земельних питаннях, і в питаннях працевлаштування, соціальної допомоги, забезпечення житлом тощо. Ми ж ніби живемо кожен у своїй шкаралупі. На святкування Дня Незалежності України на площі збирається півтори-дві сотні людей, а на менш значущі свята й того менше. Ми не здатні об’єднатись у спільній біді, не здатні розділити спільну радість. Ми не можемо разом відстоювати свої права і вирішувати свої питання. Ми не здатні стати силою, з якою будуть змушені рахуватися і до вимог якої дослухатимуться. А потім ми киваємо на владу, «на москалів», скаржимося на лиху долю. Хоча самі ж її собі й будуємо.
Як бачите, питань і проблем, які потрібно якось вирішувати, вистачає. Тож не шукаймо винних деінде, а почнімо з себе. Бо якщо городина не росте чи сад не родить, то не рослина винна і не в землі причина, а справа в господарі. Як не оброблятимеш землю, не додаватимеш гною, не засіватимеш вчасно, не полотимеш бур’ян й не поливатимеш, то й врожаю не буде.
Сподіваюсь, що викладені тут питання знайдуть відгук. І якщо, читаючи ці рядки, у когось в душі щось ворухнеться, якщо хоча б хтось замислиться і зробить для себе висновки, якщо хоч кілька людей почнуть робити трохи більше для України, ніж робили досі, значить, ще не все втрачено. Шануймося. Гуртуймося. Засіваймо кримську ниву українським зерном. І настане час — зберемо врожай.

Ігор ДУДА
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 17.02.2012 > Тема "Резонанс"