Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія

Ігор Ліберда народився 1938 року на Житомирщині. Закінчив Житомирський державний педагогічний інститут ім. І. Франка. Працював учителем, журналістом у редакціях районних та обласних газет Житомирщини. Автор збірок поезій «Квартали життя», «Світанковий сад», «Питальний знак» та інші. Переклав у співавторстві з О. Табаковою «Чуваські народні казки». Член Національної спілки письменників України.
Ігор Ліберда — поет високої культури письма, його вірші образно наснажені, колоритні, філологічно досконалі. «Які ж насправді ми?» — запитує від імені всіх нас ліричний герой цього поета і щодня, щогодини, щомиті шукає відповідь на це запитання.
Пропонуємо вірші житомирського поета Ігоря Ліберди з його збірки «Питальний знак».

Ігор ЛІБЕРДА
«НЕ ЩЕЗНЕ ВІРА В ДОБРОТУ»

НАД РОЗДОРІЖЖЯМИ ЕПОХ
Вузенька смужечка праобрію.
Земля, тривогами рясна.
А де ж вони, відважні орії,
Найперша в часі борозна?
Йдемо від витоків
до витоків.
Чи завжди віддано углиб?
Яку мережку-долю виткали?
Чи так живемо, як могли б?
У цьому світі неприкаянім,
Де неспокійно і спимо,
Які і з ким сади плекаємо?
Яких нащадків ростимо?
Куди простуємо розхристано?
Чи до світань,
чи до смеркань?
Які сповідуємо істини
В імлистій зливі нарікань —
На все, що нас не дуже тішило,
Що негараздів — ой, без меж!?
Породичалися б із тишею...
Та де тепер її знайдеш?
А щастя?
Крихтами прадавніми:
Був Світовид,
творив Сварог...
А ми?
Розгніваними драмами
Над роздоріжжями епох.

ПОКИ В ГРУДЯХ НЕ КАМІНЬ

Невеличке — завбільшки з кулак,
А, либонь, не відає утоми.
Серце б’ється...
З ким? За що?
І як?
Проти чого?
Чи мети свідоме?
Чи не знає перебоїв пульс?
Може, причепилась аритмія?
Подумки до нього притулюсь
І передчуттями перемлію.
На борню благословлю. Й тому
Стежитиму віддано й тривожно:
Не забракло б чистоти йому
І несхибності в ударі кожнім...
Недарма його бійцем зову,
Вірним лиш одній кардіограмі.
Поки серце б’ється, — я живу:
Поки в грудях серце, а не камінь...

СВІЧЕЧКА ЗГАСЛА

Мати раділи, як бачили:
 ми — щасливі.
Мати журились, як нас не минали
 драми.
Наївні, ми думали:
 вона в множині, як диво,
Завжди пребуде
 в пречистих турботах з нами.
І ось тобі маєш...
 Остання краплина воску
Сльозиною впала
 на скатертину білу.
Свічечка згасла...
 І світові стало млосно:
В серце поранили.
 Це ж — замалим не вбили...
Остання дорога...
І от не сини ми, а сироти.
Бо хто ж нас, крім неї,
 з вікна виглядатиме нині?
Лиш неньчині думи
 все будуть нам сивіти
й сивіти,
В святій множині тій
 повік неповторно єдині.
*    *    *
Страднице Мамо!
Ну, чим тебе скривдили?
Не попрощавшись,
із дому полинула...
А називала ж праведно-рідними
Всіх у своєму селі тополиному.
Знала, либонь, що вони
 не однакові.
Може (прости!), і не кожному
 вірила,
Тільки ж нікому й на зерня
 на макове
Вголос неприязні не одміряла.
Не закривала ж очі й на витівки...
Неньчину витримку й мудрість
коли б мені!
Страднице!
Люди ж поправили:
— Вчителько...
Й довго мовчали, в те слово
 заглиблені.

ПЕРЕДИШКА

— От і все! —
Звели до неба крокви,
Гілку безу вставили у в’язь.
— Ми тепер господарі нівроку.
Тож не гріх перепочити... Злазь!
Всілися кружечком на подвір’ї.
Вихвалялись аж до хрипоти:
— Ну й хатина! Рукотворна мрія!
Сяятиме на усі світи.
Подивися з будь-якого боку,
Окуляри зодягни, — дарма:
Хата — як веселка світлоока,
Ані в кого схожої нема;
Як мистецький витвір —
 кожен виступ,
Стеля — хоч на ній танцюй гопак.
Скільки ж треба досвіду і хисту,
Щоб самозвеличитись отак!?
Мурувати — мудра то наука.
І пора й про те поміркувать,
Як її синам своїм, онукам
В розповні дерзання передать...
Тішилися. Будували плани.
Вже дійшли й до тостів голосних,
Поки хтось не озирнувсь,
 не глянув,
Чи, бува, не йдуть вітати їх.
— Братці! — крикнув,
 мов злякався грому. –
Он Омелько... І коли ж успів?
Бач, уже вивершує хороми.
А Степан... також коробку звів.
А Зінько, з усіх незграб незграба
(Чи ж хоч раз він у житті підбіг?),
Весь аж випромінюючи радість,
Двері вже поставив на поріг.
Зараз і навісить...
Нумо, хлопці,
Надолужим! Доженем! Вставай!
І наввипередки, з усієї моці
Кинулися знов до риштувань.
Той шукає кельму,
інший — струга...
Бідкаються:
— Мало буде дня...
Третій, взявшись обома за вуха,
Допевняється:
— А де ж був я?!
Гав ловив? Чи навпаки?
Не в змозі
Вгамуватись, бідний. Аж кипить...
Ну, а хата?..
Непокрита й досі
У чеканні зболенім стоїть...

НЕ ЩЕЗНЕ ВІРА В ДОБРОТУ

Пречиста повінь листопаду...
Як одкровення — кожна мить.
До лісу йду, немов до саду.
Струною гілочка бринить.
Тисячолітнім ворожбитом
Там — нелинь сивий. Не дріма —
Повідає, як треба жити,
Аби не всохнути дарма:
«В годину сонячну чи грізну
В душі святі чуття буди.
Малу билиночку-берізку
Прикрий собою від біди.
Росте хай трепетна і гожа,
Плекає крону золоту,
Нехай у світ несе тривожний
Незгасну віру в доброту!»

ЗАПОВІТНЕ

Попрощалася мати з селом
 не врочисто:
— Ой, сини на принуку
 везуть мене в місто.
Від землі до асфальту
 призвичаїтись мушу.
Та чи зможу свою
приневолити душу?
Де ж я там прилаштую
 чубарочку-квочку?
Де ж посію свої золоті огірочки?
Ну, нехай нагідки —
 то не дуже тендітні...
Та чи ж там молоді
 незабудки розквітнуть?
Хтозна, люди, чи звідти
 сюди ще прилину, —
Посаджу на балконі бузок і калину.
А як вистачить місця —
 то й троянду рожеву
(Тож візьму хоч у вузлик
собі чорнозему).
А петрушку, щавель,
портулак і гірчицю
Розведу у вазонах.
Та з якої криниці
Поливатиму всю ту
 оплакану зелень
Серед мурів бетонних,
камінних поселень?
Ой, сини нерозважні!
Така ваша доля –
Присягатись проспектам,
цуратися поля?
Я, звичайно, не проти:
на втіху онукам
Переїду до міста, стожильна,
 сторука.
Бо ж ніколи не відала ще
 перевтоми, —
Може, й виняньчу їх
без відриву від дому.
А згасатиму — то заповітне
 промовлю:
Щоб села не обходили також
 любов’ю!

ПИТАЛЬНИЙ ЗНАК

Хоч хилиться, проте й пружинить:
Як не випростуй, —
він, однак,
Горбатіє старорежимно —
Гне спину, наче неборак.
Питається, як далі жити,
І примирити, а чи ні
З окличним знаком на орбіті
Знак упокорення Чечні...
В полон гіркий, небезпечальний
Затисне цупко обома.
Он дужка глобуса питально
І то всю Землю обійма...

В ЖУРНАЛІСТІВ СТРІЛЯЮТЬ!..

Коли скрута обложить
На стежках, як ніколи, тернистих,
Ми згадаємо раптом,
Що ми ще, однак, журналісти.
Не остудять грудей
Ані січні,
ні лютні,
ні грудні.
Чи ж до пишних посвят,
Якщо будні такі многотрудні?!
Не надбали нічого,
Хіба що – підшивку газети.
Невлаштованість вічна…
Невже ми – затяті аскети?
Пошановують рідко.
Ще рідше, на жаль, величають.
В журналістів стріляють!
У совість стріляють!
Влучають…

СНЯТЬСЯ ЯРМА?

Хто ми?
Побратими?
А чи братія?
Де чітка команда: «Кроком руш!»?
Чагарник на прізвисько Апатія
Проростає на руїнах душ...
А чиїсь гінці услід за гончими
Мчать у тьмяні міражі казарм.
Ми ж, тваринно віддані
 погоничам,
Квапимось (спродатись?) на базар.
Тихі відмирають...
Та й занозисті?
Шию (хоч обіддя гни!) — на злам?
Рідні ярма, наче знаки доблесті,
Сняться неприкаяним волам...

ЩОБ СПОДІВАНЬ НЕ ОБЛЕТІЛО ЛИСТЯ

Роз’їхались усі на День села...
Й до полудня зробити
дещо можна,
Щоб слава предківська
 бодай ледь-ледь жила
Не тільки в назвах:
 Сонячне, Заможне.
Втішатимемо знову: «Рік чи два
Ще потерпіть — і виб’ємось
 у люди...
А зараз головне — щоб булава
Державницька не відала остуди,
Щоб «віра в щось»
 теплішала завжди,
Щоб сподівань не облетіло
 листя..,
Щоб нами короновані вожді,
Зневірившись, вождизму
 не зреклися.
Бо як же в цьому світі та без них?
В розсаднику густім чортополоху...
З яких тепер конспектів, а чи книг
Премудрих
надихатися потроху?
Єдине залишилось: у народ
Іти усім, хто вийшов із народу.
Й найкраща нагорода з нагород,
Якщо город не знає недороду.
Іще стежок-доріг не замело,
На дрова не спиляли ще алеї.
Нас півсела у місті, а село
Все виглядає пенсії своєї...

ПРИБИЛИСЬ КОНІ

На площі Польовій пасуться коні,
Підковами обстукуючи брук.
Гніда коняча пам’ять не холоне,
Теплом зігріта конюхових рук.
Міські вітри їм гриви урочистять;
Наводять силуети, мов різцем.
Околиця сільська давно до міста
Прив’язана тролейбусним кільцем.
Без поводів,
як і раніш, без пута –
З малим лошатком (знай, собі гаса!)
Прибились коні відданим
 маршрутом
На шепіт здичавілого вівса...

ЯКІ Ж НАСПРАВДІ МИ?

Циклони за циклонами...
І ми
Супроти них —
хто боком, хто грудьми,
Хто згинці,
ну, а хто — й напереріз.
Не кожен ще до себе, бач, доріс...
А дехто нагримаситься ураз.
Циклони, — скаже, — то нам не указ.
Не докладе ж ні розуму, ні рук,
Щоб перекрити тій негоді рух.
А щезли б раптом блискавки,
громи, —
Чи відали б, які насправді ми?

...АЖ БЛИСКАВКИ З-ПІД БРІВ

...Чи неньчина сльоза
діймає щемко?
Святий вогонь у грудях не загас?
Ой, довго ще іти нам до Шевченка,
Дарма що він давно уже між нас.
— Чому ж іти, якщо у нас — машини?
Підвладні їм міжзоряні світи.
— Але ж Тарас — то, все-таки,
 вершина
Без гуркоту,
без ґвалту
й суєти.
Піднятися — хіба ж то підкорити?
Круте чоло — над плином дат і літ.
А землячки, що в закордонних
 свитах,
Не проти запродати й моноліт.
Ворушаться ослизло у підніжжі,
Прицінюються — леле! — зусібіч:
— З граніту облицьовочки
 наріжем, —
Стягнемо сюртука
 з мужицьких пліч.
Однаково ж камінному, чи буде
У достеменній копії чи ні:
Його, либонь, і так впізнають люди
У недосяжній тій величині.
Хай злидарі поклони
 б’ють святиням, —
Потрощать хай собі важкі лоби...
Аби не наша доля попідтинню
В конаючому присмерку доби.
А ген — брати зневіри малокровні:
— Куди ж той люд,
 одурений, забрів?
Тарас мовчить...
Лиш дужче хмурить брови,
Аж блискавки зриваються
з-під брів...
*    *    *
...Все ще придивляємось до себе:
Руки в боки... Чим не козаки?
Під похмурим, непривітним небом
Нам козакувати не з руки?
Вичахла козацька кров у жилах?
Вицвіли китайки й прапори?
Мов за допотопного режиму,
Ліпшої чекаємо пори?
Вищого указу над указом?
Може, все влаштується само?
Ногу підняли над перелазом, —
На одній, даруйте, стоїмо.
Боязко, либонь, переступити
Грань, що розмежовує віки?..
Гетьмани козачаться, як діти.
Бавляться в козацтво жебраки...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 17.02.2012 > Тема "Душі криниця"