Версiя для друку Обговорити в форумi

Історія і сучасність

(Продовження. Початок у № 1-6)

У цирку вщерть заповнилися «гальорка» (верхні балкони), проходи, ще далі — циркова арена. Здавалося, що таке переповнення цирк не витримає. Навколо так само було повнісінько людей. Члени комісії розташувалися на естраді для музики. Нумерованих місць у цирку п’ять тисяч, а в нім тепер більше шести. Настрій піднесений.
На трибуні — голова комісії В. Зощенко. Його промова довга, вся густо пересипана цитатами з «Кобзаря». Йшлося про минуле України, про тих, хто мріяв про волю і працював у підпіллі. Промова була в дусі високого ідеалізму й любові до ближнього. «Пани магнати нас роз’єднали, а ми б і досі так жили, як рідні...» Закликав і українців, і росіян, і поляків не сваритися, дати одне одному спокій, волю і стиснути взаємно руки. Під оплески й вигуки «ура» і «слава» оратор сходить з трибуни, на його місці з’являється струнка енергійна постать морського офіцера. Це корабельний інженер Піклієвич. У руці — зшиток.
Перепросив українською, що говоритиме російською. За його словами, школа, виховання, служба в чужинців не дали йому змоги виконати заповіт Шевченка: «І свого не цурайтесь». Так, він свого не цурається, бо знає минуле, любить свій народ, захоплений його славними ділами, зберіг своє серце, хоч мову забрала московська наруга. Змальовує українське минуле просто й досконало, розповідає про козаччину — волю, силу і права. Походи українського флоту на турків і татар він вистудіював досконало. Воскрешав перед аудиторією дивні діла славетних гетьманів і цілий ряд їх постав перед аудиторією як живий. Здається, нема вже ні цирку, ні мирних громадян, ні оратора, а довкола бурхливе гнівне море несе велетенський корабель на ворожі береги, на його носі — непохитний у своїй меті славний отаман голосно закликає на подвиг, горять завзяттям його козаки. І кожний з них відчуває, що й він має в собі стільки предківського вогню і сили, що поведе за собою до бою завзятців. Думки й почування слухачів уже в іншім світі; творення громади, вибори ради відійшли на задній план, тепер же війна за правду, за волю свого народу, перемога або... смерть. І таки не смерть, а перемога, лише перемога! Духовне піднесення аудиторії досягло найвищих вершин.
Замовк промовець, він уже сходить з трибуни, а слухачі ще в обіймах чар. Глибоку мовчанку прорвали грім оплесків і тисячі вигуків. Які слова склалися в ті вигуки, не можна було розчути, бо то був правдивий грім, який підіймався під склепіння цирку.
На трибуні з’явився новий промовець. Він підняв руку чи то заспокоюючи, чи то благословляючи. Грім прокотився востаннє — і настала тиша. Новий промовець — людина цивільна. Це був учитель Микола Коломієць. Спокійно, врівноважено він почав зі славних минулих часів і перейшов до сучасності. Відрекомендувавшись учителем, він звернув увагу аудиторії на школу, яка є кузнею зросійщення, де московський молот перековує українські душі. Розповів про роль і значення мови як національного чинника, як зброї в руках нації, з якою можна й нападати, й оборонятися. Розкрив механізм цієї сили. На кожне твердження в нього були факти і приклади, екскурси в історію, антропологію. Він висвітлив різницю двох душ, двох розумінь і світоглядів, їхніх історичних шляхів. Його промова була чисто академічною і дуже змістовною. Наприкінці зауважив, що чув слово «ура», а такого слова в українській мові нема, то треба вживати «слава». Гучне «слава» проводжало й цього оратора.
Виступило ще кілька промовців, які закликали до пробудження національної самосвідомості. Далі — читання статуту, який потім ухвалили одностайно.
Рада Севастопольської Української Чорноморської Громади зібралася на засідання. Обрали президію. Склад її був такий: голова — В. Лищенко, заступники — М. Коломієць (учитель гімназії) і М. Пащенко (матрос), писар — М. Михайлик, скарбник — Лихоніс. Члени ради: В. Савченко-Більський (капітан), М. Пікпієвич (корабельний інженер), Богомолець (прокурор Чорноморського флоту), В. Вітинський (власник кав’ярні, родом з Галичини), Сокович (лікар), Ф. Сліпченко (курсант школи авіації) та інші. Громада нараховувала понад чотири тисячі членів, більшість яких — матроси. Її Рада енергійно взялася до роботи. Бібліотеку й читальню було організовано швидко. Театральна комісія почала організовувати вистави. Рада взяла в свої руки всі можливі відповідальні пости в частинах флоту. Передбачалося після закінчення самоорганізації в частинах передати їй керування загальними справами. Далі делегати від усіх військових частин мали обрати керуючий суто військовий орган.
За прикладом Києва у перших числах квітня Рада організувала маніфестацію. Про це широко повідомляли на вулицях і площах величезні плакати. З дозволу командувача Чорноморського флоту адмірала О. Колчака було поінформовано телефоном усі флотські частини про день, місце й порядок маніфестації.
Ще зранку від Графської пристані рушили юрби матросів, цивільних і солдатів до Пушкінської школи. Замаячили жовто-блакитні прапори і транспаранти з різними гаслами. Близько 12-ї години колони готові були вирушити, коли зі штабу флоту надійшла телефонограма про те, що має приїхати адмірал Колчак.
За півгодини автомашина Колчака зупинилася на Пушкінській площі перед кількадесятитисячними колонами маніфестантів.
Високий і стрункий адмірал зняв кашкет. За хвилину він виголосив промову, в якій, зокрема, йшлося: «Мені випала честь говорити з українцями, що зібралися тут, заявити про їхнє існування, наочно це засвідчити. Чорноморський флот, керувати яким маю за честь, на 90 % складається з синів цієї нації. Я не можу не вітати українську націю, яка дала мені найліпших моряків, які тільки є у світі».
Останні слова адмірала були зустрінуті гучними вигуками «слава».
Похід рушив. Ентузіазм охопив десятки тисяч маніфестантів і десятки тисяч вуличної неорганізованої юрби. Радісне «слава» веселим весняним громом стрясало усміхнене сонцем бадьоре повітря і підносило людські душі.
З середини квітня починається планова одностайна організація українців по всіх частинах флоту, в яких зав’язався близький контакт з Радою Громади. Дедалі частіше прибували до неї делегати — то з інформаціями, то за порадами, то для погодження різних справ. Запис членів до Громади постійно зростав. Вплив Ради став великим. На всіх кораблях почалася культурно-просвітницька робота, особливо з меншістю байдужих, малосвідомих матросів українського походження, а також зі зросійщеними офіцерами, які забули про свої витоки і своє коріння.
Відбулися величезні українські маніфестації в Севастополі також у травні — червні 1917 року, що продемонстрували українську силу Чорноморського флоту. Далі почали підіймати українські національні прапори окремі кораблі. А вже в листопаді жовто-блакитні прапори майоріли на багатьох кораблях.
Командувач Чорноморського флоту віце-адмірал Олександр Колчак — полярний дослідник і учений, герой Російсько-японської і Першої світової воєн, був відомий не тільки в Російській імперії, а й за її межами. Серед офіцерів і матросів він мав велику популярність і авторитет. На Чорноморський флот він був призначений у 1916 році у віці 43 років. Становище на Чорному морі було складним. Ще на початку Першої світової війни на морі з’явився найсучасніший німецький крейсер «Гелен» разом з крейсером «Бреслау». Ці два кораблі, користуючись великою швидкістю і могутнім озброєнням, тероризували південний берег України, обстрілюючи його, нападаючи на торгові судна. Коли ввели до складу Чорноморського флоту лінкори «Імператриця Марія» та «Імператриця Катерина Друга» і з’явився новий командувач флоту, вільне життя німецьких крейсерів припинилося, а незабаром вони взагалі не з’являлися в Чорному морі.
Німці вирішили знищити «Імператрицю Марію». 7 жовтня 1916 року на Севастопольському рейді пролунав вибух, потім ще і ще. Лінкор перевернувся догори кілем і затонув на рейді.
У радянські часи школярі захоплювалися пригодницькою повістю російського письменника Анатолія Рибакова «Кортик». У ній розповідається, як у руках московського піонера з Арбату випадково опинився кортик — мовчазний свідок трагічної загибелі «Імператриці Марії». Але за цим кинджалом полює білогвардійський офіцер, колишній лейтенант військово-морського флоту Нікольський, який був причетний до загибелі корабля.
Насправді операцію з ліквідації «Імператриці Марії» здійснили російські більшовики, які були тісно пов’язані з німецькою розвідкою. Від неї більшовики одержали гроші на видання пропагандистської літератури задля розкладання царської армії, на ведення різних політичних ігрищ із кров’ю. Вони були пов’язані і з робітниками на оборонних заводах. Після вибуху на лінкорі була створена комісія, котра дійшла висновку, що вибух стався від підкладеного в бомбовий погріб пристрою з часовим механізмом звечора 6 жовтня, коли путіловські робітники, які встановлювали лебідку для снарядного погреба, залишали лінкор після закінчення робіт. Ці майстри з заводу, налаштовані пробільшовицьки, давно працювали одне з одним і одне одного знали. Від вибуху загинуло 216 матросів і мічманів, 85 матросів і офіцерів було тяжко травмовано.
Олександр Колчак прихильно поставився до українського руху на флоті. Йому імпонувало те, що українізація сприяла свідомій дисципліні, поставивши заслін анархії і вседозволеності, що насувалися з Півночі. І це справді так. У 1917 році у восьмимільйонній армії Російської імперії дисципліну й боєздатність на тлі масового розтління і розпаду  зберігали тільки військові частини, сформовані за національно-територіальною ознакою, згуртовані спільністю етнічного походження та земляцтвом, отже, і спільністю політичної мети в революції. Насамперед це стосувалося українців, серед військовиків котрих вистачало людей проникливих, готових використати розпад імперії для створення власної держави. Російське командування, яке спершу з великою підозрою ставилося до національних формувань, побачивши, що саме націонали ще якось тримають фронт, перестало перешкоджати процесам українізації військ на фронтах. Дійшло до того, що уславлений російський генерал Брусилов особисто передавав зукраїнізованим полкам жовто-сині прапори зі словами, що, мовляв, під цими прапорами ви будете непереможними.
Та й сам Колчак — українського походження. Його родослівне коріння в Україні започатковане в Галичині, згодом предки переселилися на Херсонщину. Прадід адмірала — Лук’ян Колчак — був сотником Бузького козацького війська. Дружина адмірала — інтелігентна й вольова Софія Федорівна — із Кам’янця-Подільського. Знала сім іноземних мов, із яких французькою, англійською і німецькою володіла досконало. Була обрана почесним головою Ради Української Чорноморської Громади.
Певна річ, стихійний розвиток українського руху на Чорноморському флоті не подобався росіянам іншої політичної орієнтації, особливо більшовикам. Та все ж Чорноморський флот був винятком серед інших російських флотів. Його українська ментальність ще більше посилилася після більшовицького перевороту в жовтні 1917 року. Флотами прокотилася страшна хвиля роззброєнь, знущань і масових розстрілів заслужених офіцерів і навіть молодших офіцерських чинів. У життя втілювалися ідеї сподвижника російського більшовизму С. Нечаєва, який проголосив: «Ми об’єднуємося з крутим розбійницьким світом, цим дійсним і єдиним революціонером у Росії». Однак чорноморці вистояли.
І тоді у кінці травня на Чорноморському флоті з’явилися «депутати Балтики» із Кронштадта та інших північних міст. «Вигляд у них був розбійницький, — згадував пізніше начальник штабу флоту контр-адмірал М. Смирнов, — з патлатим волоссям, картузами набакир, — усі вони чомусь носили темні окуляри».
Поселилися «депутати Балтики» у добрих готелях, витрачали багато грошей. Тоді ж приїхали у Севастополь і направлені з центру російські більшовики. «Севастополь повинен стати Кронштадтом Півдня», — напучував Я. Свердлов свого соратника Ю. Гавена, який очолив більшовицьку організацію у Севастополі.

(Продовження в наступному номері)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #7 за 17.02.2012 > Тема ""Білі плями" історії"