Версiя для друку Обговорити в форумi

Слово - зброя!

У 80-90-і РОКИ ХХ СТОЛІТТЯ ГУМОРЕСКИ ПАВЛА ГЛАЗОВОГО ЗВУЧАЛИ З ЕСТРАДИ НА СТОЛИЧНІЙ СЦЕНІ ТА В СІЛЬСЬКИХ КЛУБАХ, ПО РАДІО І ТЕЛЕБАЧЕННЮ. БЕЗ НИХ НЕ ОБХОДИВСЯ ЖОДЕН КОНЦЕРТ НА ДЕРЖАВНОМУ РІВНІ ТА ЧИТЦІВ-АМАТОРІВ. ЇХ ВИКОНУВАЛИ НАРОДНІ АРТИСТИ УКРАЇНИ АНАТОЛІЙ ЛИТВИНОВ ТА АНАТОЛІЙ ПАЛАМАРЕНКО. А ХТО НЕ ПАМ’ЯТАЄ СМІШНИХ І ГОСТРИХ ВИСТУПІВ АНДРІЯ СОВИ ЧИ ШТЕПСЕЛЯ І ТАРАПУНЬКИ? ЦІ МІНІАТЮРИ СТВОРЮВАВ ДЛЯ НИХ ПАВЛО ГЛАЗОВИЙ. ЇХНІ ПОВЧАЛЬНІ ФІЛОСОФСЬКО-МОРАЛЬНІ ВИСНОВКИ В КІНЦІ БАЙОК ТА УСМІШОК ЦИТУВАЛИ В СІМ’ЯХ БАТЬКИ ДІТЯМ ЯК ЗАСТЕРЕЖЕННЯ, ЩО НЕ МОЖНА РОБИТИ І ЯК НЕ ПОТРАПИТИ В ХАЛЕПУ ЧИ КУМЕДНУ СИТУАЦІЮ. ЦЕ БУВ ПІК ПОПУЛЯРНОСТІ ВИДАТНОГО УКРАЇНСЬКОГО ПОЕТА-ГУМОРИСТА І САТИРИКА.

Павло Прокопович Глазовий народився 30 серпня 1922 року в селищі Новоскелюватка Казанківського району Миколаївської області в сім’ї хлібороба. Навчався в Новомосковській педагогічній школі на Дніпропетровщині, а після війни, демобілізований з армії, став студентом Криворізького педагогічного інституту. Там він познайомився з письменником-сатириком Остапом Вишнею і за його рекомендацією для розвитку художніх нахилів до гумористичного жанру літератури був переведений у Київський педагогічний інститут. Після закінчення в 1950 році  філологічного факультету більше десяти років працював заступником головного редактора журналу «Перець», а потім – у редакції журналу «Мистецтво».
Без гуморесок П. Глазового не виходив у той період жоден з номерів цих журналів. Його художнє слово смішило і висміювало з добрим серцем, а було й, як зброя – гостре, влучне, іноді і дошкульне, розвінчувало все негативне і потворне, що заважало нам у житті. Він жартував з іронією до себе і любов’ю до людей:
Я так люблю веселий сміх,
Веселий сміх, що гріє всіх.
Переливаю в слово радість,
Яку в душі своїй зберіг.
І я щасливий, що пишу
Хорошим людям на потіху.
Ловлю в очах іскрини сміху
І довго в серці їх ношу.
Павло Глазовий називав щирий сміх, який люблять усі – від малого до старого, чудесною штукою в житті і для життя, мистецтвом і наукою. Звідки ж береться такий сміх, який радує і тішить, від якого подих стає чистішим?
На літературно-музичному вечорі «Сміятися – лиха не боятися», присвяченому 90-річчю з дня народження П. Глазового, що відбувся в Кримській республіканській універсальній науковій бібліотеці ім.  І. Франка, його організатори – працівники Всеукраїнського інформаційно-культурного центру, кафедри української філології Кримського інженерно-педагогічного університету та бібліотеки спільно зі студентами сімферопольських вузів здійснили не лише ретроспективу творчої спадщини гумориста, а й проникли вглиб його сміхології.
Завідувач кафедри Ніна Грозян, науковим інтересом якої є фразеологія, зробила дослідження фразеологічних одиниць гумору П. Глазового, назвавши його комічний струмінь та етнографічний колорит, поєднаний з особистістю автора, багатим матеріалом для наукових лінгвістичних робіт студентів. На конкретних прикладах цитат із сюжетів поета вона проаналізувала використання і вправне обігравання ним натяковості стрижневих компонентів та образів традиційних фразеологічних висловів, прислів’їв і приказок у нових лаконічних словотворах, які викликають сміх, іронію, сатиру і сарказм.
Артист розмовного жанру Аркадій Вакуленко, який багато років виконував на естраді гумор П. Глазового і був знайомий з ним особисто, розповів:
— Я приїжджав до Павла Прокоповича додому з магнітофоном і читав вголос на кухні його гуморески та байки, а він слухав і сміявся, аж сльози текли з очей.
Цьому народному українському гумору в обробці великого майстра аплодували в Москві та Прибалтиці, на багатьох сценах України і  Криму. П. Глазовий надав А. Вакуленку право бути першим виконавцем гуморески про путівку в Рим. Її він і прочитав на вечорі, відкривши своєрідний марафон гумору П. Глазового перед мікрофоном. Його твори декламували співробітник Кримського республіканського інституту післядипломної педагогічної освіти Павло Власенко і студентка режисерського факультету Кримського університету культури, мистецтв і туризму Алла Узлова, а студентка естрадного відділення цього університету Ольга Ткаченко і доцент Кримського агротехнологічного університету Анатолій Ковальський не лише прочитали веселі усмішки, а й виконали улюблені пісні Глазового – «Ой за гаєм, гаєм» та «Із сиром пироги».
Сміх, за словами Михайла Вишняка, доцента кафедри української філології КІПУ, є невід’ємною складовою частиною українського народу. Неперевершений народний гумор втілювали в сміх літературний багато поетів і прозаїків, починаючи з Івана Котляревського.
— Я теж зі студентських років почав «грішити» ним, — сказав він. – Завдяки Петру Киричку, професору Таврійського національного університету ім. В. Вернадського,  познайомився в Києві з Павлом Глазовим. Високий, статний, величний, з усмішкою в очах, він став для мене взірцем у творчості.
М. Вишняк прочитав кілька своїх нових мініатюр з майбутньої книги гумору і сатири. Виступаючі на вечорі говорили про велику життєву філософію байкографії П. Глазового, його усмішок, що видані збірками «Смійтеся, друзі, на здоров’я», «Щоб вам весело було», «Веселий світ і чорна книга» та інші. Вони демонструвалися на оформленій у бібліотеці виставці. Стояла серед них на полиці і книга прози «Листи до друга в США». Це розповідь про дружбу з доктором медицини Євгеном Стецьківим, зятем українського композитора Василя Безкоровайного, який у період Другої світової війни емігрував за кордон і в останні роки свого життя працював і творив музику в США. Познайомив П. Глазового з ним народний артист України Дмитро Гнатюк. І з того часу Є. Стецьків, який заочно давно був шанувальником творчості видатного українського гумориста, став її популяризатором серед української діаспори світу. За це його, лікаря-анестезіолога, називали сміхотерапевтом.
У Сімферопольському науково-творчому товаристві композитора Василя Безкоровайного є три компакт-диски із записами гуморесок Павла Глазового у виконанні Євгена Стецьківа, сказав мені його голова, заслужений працівник культури України Богдан Безкоровайний. Їхня дружба тривала чотирнадцять років – з 1990 до 2004 року. Євген і Неоніла Стецьківи зберегли понад 160 листів поета до них і після його смерті передали їх оригінали у Міжнародний фонд ім. Павла Глазового в Києві.
Якщо поетів називають солов’ями, то себе П. Глазовий уподібнює з грибом, «який порою грозовою серед дороги вироста, асфальт ламає головою, гудрон плечима розгорта».
Коли у мене на могилі
Чудесний виросте будяк,
Хотів би я, щоб друзі милі
Про мене згадували так:
Ти пам’ятаєш Глазового?
Невже забув? Це ж той Павло,
Який життя прожив для того,
Щоб людям весело було.
Творчість видатного сатирика із скарбами розмовної мови, перлинами народної мудрості та рисами анекдоту і нині сучасна, відображає веселу вдачу і влучний гумор українського народу.

Валентина НАСТІНА

Павло Глазовий
ГУМОРЕСКИ

МОВА І ЯЗИК
Розмовляє наша Мова
З Русскім Язиком.
— Мы с тобой, — Язик говорить, —
Не в ладах живем.
Опечален мой двуглавый,
Мой родной орел
Тем, что ныне в Украине
Мало русских школ.
Малышей русскоязычных
Надобно беречь.
Ты же знаешь, как их портит
Неродная речь.
— Отакої! — каже Мова. —
Я ж сестра твоя,
То чому ж російським діткам
Шкодитиму я?
І чого тоді сваритись
Мові з Язиком?
— Да пойми, — Язик говорить, —
Речь же не о том.
Ты же знаешь, сколько русских
В Украине есть.
И других русскоязычных,
Всех не перечесть.
— А вони, — питає Мова, —
Звідки прибули?
Ми сюди їх вербували,
Чи за чуб тягли?
Чом твої російськомовні
Прагнули весь час,
Щоб не стали їхні дітки
Схожими на нас?
Від столиці України
До найдальших сіл
Залишалось менше й менше
Українських шкіл.
— Ну так что ж? — Язик питає.
— Я для всех родной.
Я — Тургенев, Достоевский,
Пушкин и Толстой.
— Не хвилюйся, — каже Мова, —
Ми шануєм їх.
Ти поглянь на руськомовних
Діточок своїх.
Подивися на модерну
Молодь у містах
Та послухай краєм вуха,
Що в них на устах.
Що їм Пушкін? Що Тургенєв?
Що для них Толстой?
Та для них уже й Чапаєв
Більше не герой.
Знаєш, скільки тут про нього
Наплели гидот?
Петька, Анка і Чапаєв —
Пошлий анекдот.
Про Тургенєва й Толстого
Навіть річ пуста.
Де ти бачиш їхні книги?
Хто тут їх чита?
Від еротики й порнухи
Аж тріщать ларки.
Все ж то творять доморослі
Наші «русаки».
Ти у нас російськомовну
Пресу переглянь.
Чим натоптана й набита
Та газетна дрянь?
Уяви, що твій Тургенєв
Прочитав би те,
Що братва російськомовна
Про жінок плете.
Як смакує походеньки
Безсоромних дам.
Він сказав би: — Это мерзость,
Это стыд и срам...
— Ты права, — Язик промовив.
— Слушай мой ответ.
Мне от этих щелкоперов
Тоже жизни нет.
Прикрываясь русской речью,
Этот гнусный сброд
Презирает в равной мере
Мой и твой народ.
Я скажу тебе по-братски,
Истину любя:
Ты, сестра, от этой мрази
Береги себя.
Защищайся, отбивайся,
А не то — капут...
И тебя они угробят,
И меня сожрут.
— Ну спасибі, — каже Мова, —
За такі слова.
Триста літ мене давили.
Але я — жива,
Бо мене оберігає
Божа благодать.
Правду кажуть: Бог не видасть —
Свині не з’їдять.

КУХЛИК

Дід приїхав із села,
Ходить по столиці.
Має гроші — не мина
Жодної крамниці.
Попросив він: — Покажіть
Кухлик той, що скраю.
Продавщиця: — Што? Чєво?
Я не панімаю.
— Кухлик, люба, покажіть,
Той, що збоку смужка.
— Да какой же кухлік здесь,
Єслі ето кружка!
Дід у руки кухлик взяв
І насупив брови:
— В Україні живете
Й не знаєте мови...
Продавщиця теж була
Гостра та бідова.
— У мєня єсть свой язик,
Ні к чєму мне мова.
І сказав їй мудрий дід:
— Цим пишатися не слід,
Бо така сама біда
В моєї корови:
Має, бідна, язика –
І не знає мови!

САМОВБИВЧА КРИТИКА

Як зібралися мисливці
на своєму зльоті
похвалитися, що мають
успіхи в роботі,
хтось притяг туди на шворці
зайчика живого
і в президії куточок
відвели для нього.
Посадили для потіхи,
мов якусь персону.
А зайчисько, опинившись
біля мікрофону,
взяв та й крикнув:
— Я всю правду
викажу на зборах!
Витрачаєте даремно
ви державний порох,
бо на вовка боїтеся
вийти полювати.
Вам би тільки шкуру здерти
з бідного зайчати...
Тут президія гукнула:
— Все це не до діла! —
А увечері зайчиська
колективно з’їла.
Перед тим, як кухар з нього
мав зробить биточки,
він вигукував: — За правду
постраждав, браточки!
Все це так воно, звичайно.
Тільки ж мало толку —
говорити тому правду,
хто має двостволку.

ЛИХА ЛИЧИНА

— Де тобі найкраще жити? —
вовк тхора питає.
— Чи у горах, чи на полі,
чи в зеленім гаї?
Той отвітив: — Гай і гори —
то місця все гарні,
та найкраще поселятись
поблизу пташарні.
Так міркує-метикує
і лиха личина:
де набити пельку легше —
там і батьківщина.

УВ’ЯЗНЕННЯ

Тягне дама зоопарком
на шнурку барбоса.
Став барбос той біля вовка,
подивився скоса:
— Так і знав, що ти у клітку
вскочиш, розбишако!
Я ж на волі, їм що хочу
і сплю собі м’яко.
Вовк зубами клацнув люто:
— Нічого гордиться!
Межи мною і тобою
незначна різниця.
Я живу в кутузці,
а ти — на мотузці.

ПРИСЛУЖНИЦТВО

Хворий вовк побиту пику
виткнув з лободи
і заскиглив до овечки:
— Принеси води!
Занедужав я, потрапив
у лиху біду.
Дай напитися, а їжу
я вже сам знайду...
— Бе! — овечка відказала. —
Діло це ясне:
як нап’єшся — знайдеш їжу:
проковтнеш мене...
Ворогам служити може —
додамо в кінці —
той, у кого менше мозку
аніж у вівці.

ГАСЛА

Запишалась чорна ґава:
бутерброд у неї є!
Примостилась на гілляці,
булку з маслечком клює.
Раптом вибігла лисиця
із зеленого гайка,
заховалася в травиці
і торжественно гука:
— Хай живе любима ґава!
Смерть орлам, а ґаві слава! —
Гава слухає, радіє,
вгору дзьоба задира,
і, не знаючи, що діє,
враз як вигукне: Ур-ра!
Булка з маслом з гілки ляп!
А лисиця її хап!..
Хто кричати вміє гасла,
не сидітиме без масла.

ВИСОКА ЦИФРА

— Чом ти, півнику, повісив
голову свою?
— Утомився, —
каже півник,
— рано устаю.
Наш завфермою
аж в область
двинув папірець,
що одержить від несучки
двісті штук яєць.
Що йому? Писнув бумажку
та прибив печать,
а мені трудитись треба
щоб не підкачать.

ПОГРОЗА

Каже галка солов’єві:
— Вчора ти не тьохкав,
а кувікав поросятком,
верещав та рохкав...
Соловей признавсь: — Буває
всяке на естраді.
Я учора на свинячій
виступав нараді.
Кнур сказав мені:
— Як тільки
не таке щось тьохнеш,
я тобі такого всиплю,
що на місці здохнеш.
Я кувікав, рохкав, хрюкав,
верещав щосили,
і концерт пройшов нормально —
свині похвалили.

НЕ ВМЕР ДАНИЛО

Раз Данилові товариш
Каже: — Оце маєш!
Оженився і сам собі
Штани зашиваєш.
— Що? — обурився Данило.
Ти верзеш дурницю!
Де штани? Я зашиваю
Жінчину спідницю.

СЕМЕНОВЕ СОБАЧА

— Мав я, куме, собача —
Ну, на всю округу!
Узнавало по очах
Злодія, хапугу.
Як зустріне десь того,
Хто хапає, краде —
Загарчить, аж зашкварчить,
Тут же і насяде.
— А куди ж те собача
Діли ви, Семене?
— Та продав, бо почало
Кидатись на мене.

СПИ СПОКІЙНО

Ішов п’яний через цвинтар
Та згадував маму,
І ляпнувся, зазівавшись,
У свіженьку яму.
Повернувся вправо, вліво,
Мацонув руками.
— Ґвалт! Рятуйте! — розкричався.
— Витягайте з ями!!!
Мимо тупав по стежині
Хтось іще п’яніший.
— Держи, — кричить, — хвіст трубою
І носа не вішай!
З ями голос умоляє:
— Я ж тебе благаю...
Кинь мотузку!
Тут же сиро!
Я ж тут замерзаю...
Верхній в яму заглядає:
— Що ти розходився?
Врізав дуба — спи спокійно!
Чого ж ти розрився?

ЛЕЛЕКА

З пологового будинку
Повернулась мати.
— Тобі, синку, — пита батько, —
Сестру показати?
— Звідкіля ж вона взялася? —
Питає хлоп’ятко.
— Нам приніс її лелека, —
Пояснює татко.
Хлопчик дивиться спідлоба,
Крутить головою:
— Звідкіля ж у нас
лелеки
Візьмуться зимою?
Всі лелеки полетіли
В Африку далеку...
Краще, татку, ти спочатку
Покажи лелеку...

ДЕ БЕРУТЬСЯ ДІТИ

— Де взялися ми? — онуки
Спитали в бабусі.
А бабуся пояснила
В старовиннім дусі:
— Тебе знайшли у капусті,
Тебе — в бараболі.
Тебе знайшли під вербою,
Тебе — на тополі.
Тебе знайшов на соломі
Біля клуні татко...
І тут раптом обізвалось
Якесь онучатко:
— От сімейка, так сімейка!
Хоч тікай із дому!
Хоч би одне появилось
На світ по-людському...

ЯК ДВІ КРАПЛІ

В зоопарку кажуть бабці
Веселі внучата:
— Ота мавпа дуже схожа
На нашого тата.
— Не балакайте такого,
Бо буде вам лихо!
— Але ж мавпа не почула,
Ми казали тихо...

ПРЯНИК

— У вас зуби є, дідусю? —
Онучок питає.
Дід журливо посміхнувся:
— Вже давно немає...
Це почувши, хлопченятко
Зраділо без краю:
— Тоді пряник потримайте,
А я пострибаю!

ІМЕНИНИ

Зібралися якось гості
В Козолупа Мини —
Випивали, відзначали
Його іменини.
Вийшов Мина із-за столу,
Взяв за руку тітку,
Та й пустився вибивати
Громову чечітку.
Раптом хлопчик-п’ятиліток
Вскочив у кімнату.
— Там тебе до телефону
Викликають, тату!
— Бач, синочку, всі вітають
Мину Козолупа!
— Ні... Питають, який дурень
У підлогу гупа!

КОПІЄЧКА

Прийшла в гості до невістки
Сердита свекруха.
Сидить, бурчить, набридає,
Як осіння муха.
— Ой, невдале, невісточко,
У тебе дитятко.
Якесь воно вовкувате,
Німе, як телятко.
Вже ж йому десятий місяць,
А ще не балака.
Даю йому копієчку —
Воно каже: «кака»!
А невістка відказує:
— Чого ж дивуваться?
Хто ж тепер вам за копійку
Скаже, що ви цяця?

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 14.09.2012 > Тема "Урок української"