Версiя для друку Обговорити в форумi

Джерела

Шевченковими шляхами

Холодний Яр — так називається знамените урочище поруч з селами Жаботином, Лубенцями, Грушківкою, де відбувались події, що ввійшли в історію всієї України як звитяжні і драматичні. Це і Холодноярська республіка (1918-1922 роки), і партизанський спротив фашистській окупації в період Великої Вітчизняної війни. І, звичайно ж, знаменита Коліївщина (1768 рік), що розпочалась саме звідси і струсонула дві великі на той час держави — шляхетську Польщу і Російську імперію, які, лише об’єднавши свої зусилля, зуміли подолати цей спалах народного гніву. Так називається і знаменитий вірш Тараса Шевченка, присвячений цьому головному гнізду гайдамаків і написаний поетом через два місяці після відвідин Холодного Яру — 17 грудня 1845 року. Написаний цей вірш у селі В’юнищі, селі, про яке зараз й спомину нема, бо потонуло у хвилях Канівського водосховища. А колись це було дуже мальовниче і старовинне село за кілька кілометрів від Переяслава. У цьому селі, що розкинулось на березі Дніпра, жив небагатий поміщик Степан Никифорович Самойлов. І саме до нього направив Шевченка його друг Козачковський на час ремонту свого переяславського будинку.
У гостинному В’юнищі поету гарно працювалось. У Самойлова була прекрасна бібліотека і, очевидно, саме тут Шевченко ознайомився з книжкою А. Скальковського «Наезды гайдамак на Западную Украйну в XVIII столетии (1733-1768)», що вийшла з друку того ж року. В цій книжці є такі вислови на адресу гайдамаків: «разбойники», «воры», «сухопутные пираты», «на Запорожье... легло вечное пятно бесславия, записанное на многих страницах польских и русских историй». Таке зневажливе ставлення до гайдамаків, що боролись за свою честь і гідність, буквально бурю здійняло в поетовій душі й змусило дати гнівну відповідь Скальковському:
Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбойник не стане.
Так гостро й пристрасно заперечував поет фальсифікацію історії українського народу в поезії «Холодний Яр». Але мені хотілося б звернути увагу на перші рядки цього вірша:
У всякого своє лихо,
І в мене не тихо...
Що в Шевченковому житті лиха не бракувало, знаємо з його біографії. Але й справді «у всякого своє лихо». Таке лихо було і у гостинного господаря В’юнища Степана Самойлова. Він переживав важку сімейну драму. Вона була такою незвичайною, що й через десятки років після смерті її головних дійових осіб про неї друкувались найфантастичніші подробиці. А починалось все з палкого кохання між майже 40-річним вдівцем Самойловим і дочкою багатого поміщика Анною Іваненко. Кохання настільки захопило обох, що вони таємно повінчались 8 січня 1812 року. Після вінчання Анна повернулась до батьків, бажаючи їх підготувати до такого повороту подій і заслужити їх прощення і благословення.
І все б могло закінчитись благополучно для закоханих, якби у їхню долю не втрутився капітан-лейтенант Володимир Милорадович, якому дуже впало в око багатство батьків Анни Іваненко. Він став домагатися її руки, але, стикнувшись з непоступливістю дівчини, Милорадович вирішив будь-якою ціною домогтися свого. Він не зупинився перед наклепом на дівчину, назвавши її своєю коханкою. Батьки Анни були людьми дуже строгих правил і, повіривши цій брудній вигадці, вигнали бідолашну з дому. Милорадович побачив Анну у її родички в майже непритомному стані і, скориставшись безпомічністю дівчини, ввів її до церкви. Відразу після вінчання Милорадович оголосив, що стане справжнім чоловіком Анни тільки після того, як вона отримає посаг, і відбув у діючу армію. Дівчина повернулась до батьків, але вони, дізнавшись про її вінчання з Милорадовичем, прокляли її, залишили без права на спадщину і вислали в одне із своїх сіл. Через деякий час Самойлов забрав Анну у В’юнище, де вони спочатку зажили щасливим сімейним життям. У них народилося шестеро дітей.
Та знову на їхньому життєвому шляху постав Володимир Милорадович, який надумав одружитись, але цьому заважало його фіктивне одруження. У 1817 році він подав прохання про анулювання свого шлюбу з Анною, звинувативши її у перелюбстві.
За законами того часу жінка, яка вийшла заміж за життя чоловіка, мусила повернутись до нього, а якщо він не вимагав цього, — повинна бути ув’язнена в монастирі. Анні Григорівні загрожувало довічне ув’язнення, Самойлову — крах службової кар’єри. Почались їхні поневіряння, що тривали понад три десятиліття. Самойлов бився як риба об лід, намагаючись подолати підступи своїх гонителів. Та ніхто — ні цар, ні синод, ні сенат не захотіли врятувати від загибелі цю сім’ю. Кажуть, що Микола І на одному з прохань Самойлова про залишення за його дітьми права закононароджених глумливо написав: «Для незаконних нема закону».
Коли Шевченко зустрівся з Степаном Никифоровичем, то побачив старого, дуже самотнього чоловіка, до краю змученого безконечною тяжбою, насильно розлученого з дітьми, яких любив і з якими й далі підтримував сердечні стосунки. Додавало скорботи душі Самойлова і те, що дружина його була на той час вже духовно зламана, відмовилась від боротьби і, навіть більше, зрадила чоловіка, написавши на ім’я царя скаргу зі страхітливим наклепом на Степана Никифоровича, таким неправдоподібним, що навіть сенат, який за вказівкою царя розглядав її прохання, відмовив Анні в її домаганнях. Це був найстрашніший для Самойлова удар — зрада коханої людини.
Без сумніву, жертва сваволі, мракобісся і деспотизму царської бюрократії, Самойлов не міг не викликати співчуття у Шевченка. Господарю і гостеві було про що поговорити, і хто як не вони, цих два згорьованих чоловіки, яких доля не раз била по голові (хоча Тарасу на той час було всього 31 рік і чекало його ще чимало випробувань), могли зрозуміти одне одного.
Під час гостин у Самойлова Шевченко, крім вірша «Холодний Яр», створив ще кілька поетичних шедеврів, зокрема: «І мертвим, і живим, і ненародженим...», «Минають дні, минають ночі», «Три літа», «Псалми Давидові». Тут же він намалював невеликий малюнок, який так і назвав «У В’юнищі». Можливо, на ньому він зобразив саме двір Степана Самойлова, адже відомо, що він жив у скромному одноповерховому будинку, який називав «хатою». На малюнку Тараса Шевченка ми якраз і бачимо хату під солом’яною стріхою з двома димарями. Посеред фасаду виступає великий ґанок. Поряд — погріб, а за ним — велика скирта соломи. Тином з відкритими воротами огороджено просторий двір. У дворі справа — комора і перед нею віз. Посеред двору стоїть жінка з дівчинкою, можливо, навіть та сама Мар’янка, якій поет присвятив написаного у В’юнищі 20 грудня 1845 року вірша «Маленькій Мар’яні»:
Рости, рости, моя пташко,
Мій маковий цвіте,
Розвивайся, поки твоє
Серце не розбите,
Поки люди не дознали
Тихої долини,
Дознаються — пограються,
Засушать та й кинуть...

Лариса БОНДАРЕНКО,
заступник директора з наукової роботи Кам’янського державного історико-культурного заповідника
Черкаська область

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 14.09.2012 > Тема ""Білі плями" історії"