Версiя для друку Обговорити в форумi

(РОЗДУМИ ПРО ПЕРЕРВАНІ ПОЗИТИВНІ ТЕНДЕНЦІЇ СЕВАСТОПОЛЯ)

З Катериною Масленковою я познайомився трохи більше року тому. Незабутній наш севастопольський «світличанин» Михайло Кузменюк (один з творців фільму-концерту «Червона рута», а ще творець приватного музею західноукраїнської культури) організовував зустріч Нового 2013 року. Запросив і мене. Оскільки я тоді саме перебував у Криму, то радо погодився. Було десь із сім десятків гостей, в тому числі і фольклорний колектив «Горлиця», яким керувала Катерина Масленкова. Ми тоді мало спілкувалися, але я із задоволенням слухав пісні у виконанні невеликого, але дружного фольклорного колективу. Добре, що обмінялися координатами. Зрозуміло, я не міг пройти повз таке яскраве і позитивне явище — етнічна росіянка і таке тепле, шанобливе ставлення до української культури! Кілька місяців тому (ще до Майдану) я зателефонував до Севастополя, аби поспілкуватися з Катрусею. Попросив її розповісти історію свого «навернення» до української культури. Ось що почув у відповідь:
— Як я прийшла до української народної пісні? Моя кар’єра співачки почалася з чотирьох років. Хори, ансамблі, музична школа... Народною піснею почала захоплюватися, коли мені виповнилося п’ятнадцять. Тоді почала співати в севастопольському дитячому фольклорному ансамблі «Калинка» під керівництвом Г. В. Сагань. Бажання продовжувати співати народні пісні підштовхнуло мене вступити до Київського національного університету культури і мистецтв. Саме там, у Києві, я закохалася в українську пісню, почала вчити українську мову, їздити у фольклорні експедиції. Саме тоді зрозуміла самобутність українського народу, його невід’ємність від пісні. Великим прикладом для мене став мій керівник, професор Київського національного університету культури і мистецтв Іван Григорович Синельніков. Саме він прищепив нам, своїм студентам, любов до фольклору. Навчив відрізняти пісні різних регіонів та вірно їх відтворювати. У складі фольклорного ансамблю «Кралиця» під його керівництвом ми представляли Україну за кордоном, отримували Гран-прі на міжнародних конкурсах, проводили наукові конференції та багатьом відкривали очі на те, чим насправді є традиційна культура і наскільки вона багата та цінна. Після закінчення університету я повернулася додому, в Севастополь. Ось тут і почалась боротьба між тим, чого хоче моя душа, і тим, що хоче чути слухач. Здається, сам Бог мені допомагав. Знайшлося шість жінок, які захотіли співати українські пісні. Ми почали збиратися разом та співати в своє задоволення. Через рік нас прийняв до себе культурний комплекс «Корабел», і ми стали називатися «Горлицею». За чотири роки спільної праці колектив здобув багато нагород, посідав перші місця в міжнародних конкурсах, отримав звання «народного» та став загальновизнаним у Севастополі. Завдяки нашому доброму другу та покровителю «Горлиці» Михайлу Кузменюку, нам вдалося записати диск зі своїми найкращими піснями. Незважаючи на те, що в репертуарі ансамблю здебільшого українські пісні та відтворення традиційних обрядів, севастопольський глядач завжди був задоволений. З цього я можу зробити висновок, що моя робота та моє прагнення нести в Севастополі українську традиційну культуру не є марними, вони приносять свої плоди.
— Катю, а чим для вас є українська мова зараз, саме в Севастополі? Адже можна спокійно обійтися і без неї?
— Особисто для мене українська мова була, є і залишиться мовою моєї пісні. Я співаю українські пісні, людям подобається це. Після концертів глядачі всім артистам кажуть: «Спасибо», а мені: «Дякую». Незважаючи на те, що в Севастополі всі говорять російською, пісні про рушник, чорнобривці та смереку знає майже кожен. Люди зазвичай підспівують. Хтось може не стримати сльозу... Це пісні для душі, а душу обманути неможливо.
— Як ви оцінюєте внесок в культурне життя Севастополя незабутнього Михайла Кузменюка? Чи можна було його вважати містком між українською та російською громадами міста?
— Пан Михайло був для всіх нас ясним сонечком. Його неможливо було не любити! Настільки щира душа, настільки відверта та бескорислива людина... До нього тягнулися всі, хто був з ним знайомий. І зараз не можу повірити, що його вже немає. Я не можу сказати, чим керувалися ті, хто приходив на зустрічі, які організовував Михайло Ілліч. Але скажу, що всі, хто там був, намагалися бути на рівні з ним, спілкуватися українською (хоча не у всіх це виходило), захоплювались експонатами музею, підтримували його ідеї. На ньому багато що трималося. На мою думку, він був містком не тільки між українською і російською громадами, але й між тими, хто може щось зробити, і тими, кому це треба. Між тими, хто хоче комусь допомогти, і тими, кому ця допомога необхідна. Це була дивовижна людина. Нам всім його буде не вистачати.
— Які загальні тенденції в місті Севастополі? Чи зростає мовна толерантність? Чи можете навести якісь конкретні приклади?
— На мою думку, — зростає. Люди потроху звикають до україномовної реклами, до заповнення документів українською, нерідко молодь йде в кінотеатр саме на український переклад, бо дубляж українською цікавіший, ніж російський. До речі, в останньому випадку кажуть, що через кілька хвилин вже перестаєш помічати, що переклад не російський. Тобто в Севастополі люди вже добре розуміють українську. А звідси вже недалеко до того, щоб почати розмовляти нею. Добрий приклад — мій племінник Марко. Він зараз у другому класі в школі. Іноді ми з ним спілкуємось українською, і в нього непогано виходить! І це, незважаючи на те, що в родині всі говорять російською. Він вивчив мову, переглядаючи українські мультфільми. Та що там казати? Це — наша країна, наша культура. Ми тут живемо і повинні знати українську мову.
* * *
Ось так. Як бачимо, цілком оптимістично. На жаль, події на київському Євромайдані надовго прикували увагу суспільства. Я навіть не встиг подати на розгляд редактора це інтерв’ю. Але значно серйознішим випробуванням для кримчан і всієї України стала силова анексія кримського півострова. Про псевдореферендум навіть не згадую — він того не вартий — вважаю, що вирішальним фактором було збройне втручання Росії. Як же тепер почуваються кримчани? Вирішив вдруге зателефонувати Катерині і дізнатися її точку зору. Ось що вона відповіла:
— У Севастополі ніби все спокійно, нас не переслідують, кожен має право на свою думку. Але, на жаль, від нашої думки вже мало що залежить. Мої знайомі кажуть, що українська культура нікуди не дінеться, що вона залишиться в Криму і в Севастополі. Однак мені в це мало віриться, адже настрої змінюються. А втім, побачимо. Серед моїх знайомих приблизно 70 відсотків підтримують перехід Криму під юрисдикцію Росії. Є й незадоволені. Зрозуміло, що останніх меншість. Але це на інформаційній хвилі — бо людей дуже налаштовують проти України, а українських каналів, які розповіли б правду, тут немає. Все висвітлюється з іншого боку...
Потім я нагадав Катерині, що і Хрущов, і Брежнєв, і Щербицький дуже любили українські пісні. З націоналізмом українським боролися, а ось пісні дуже любили. То, може, нові можновладці у Криму також толеруватимуть українську культуру? В усякому випадку, хор «Горлиця» як символ українсько-російської дружби (та ще й з севастопольською прив’язкою) може й надалі радувати слухачів? На це Катерина Масленкова відповіла:
— Не знаю... Хотілося б вірити. А поки я нічого не можу змінити, бо через два місяці у нас буде друга «лялька». Очікуємо на донечку. Тому треба максимально зосередитись на материнстві. А за дзвінок вам дуже вдячна. Дякую, що не забуваєте. А ще... приємно було почути українську мову. Тепер нам її дуже бракуватиме.
 * * *
Майбутня севастопольська мама була рада моєму дзвінку, а ось я після нашої розмови деякий час ходив засмучений. Адже Катерина Масленкова була для мене своєрідним символом. Одним з перших пролісків українсько-російського порозуміння. Доказом того, що гармонійне поєднання української та російської в принципі можливе — навіть в умовах Криму. Про те, що воно можливе в Центральній Україні, красномовно свідчить вірш колишнього батькового учня. Тато викладав російську мову та літературу в Таращанській середній школі № 1, що на Київщині. Працював творчо, як то кажуть, «з душею». На жаль, тільки після його смерті я натрапив на цей вірш. Є батькове посилання, що вірш присвячений саме йому, але, на жаль, ніде не згадується прізвище автора. Зате як багато важать ось ці світлі рядки:
Учителю рідний, очікую дива,
Коли ясним сонцем заглянете в клас
І знову колоссям шумітиме нива,
І ви зачаруєте голосом нас...
Кружлятиме в танці Наташа Ростова,
І Павка Корчагін летітиме в бій,
Дзвенітиме арфою мова чудова,
Така незабутня, учителю мій!
Я пригадую, як натхненно вів батько уроки літератури в нашому класі. І Лев Толстой, і Сергій Єсенін, і Володимир Маяковський, і Микола Островський були його улюбленими авторами. Тому він справді викладався. Не дивуюся, що дехто з учнів обрав собі учительський фах і продовжив його справу:
Роки проминули, тепер я до класу
Неспокій несу незгасаючий свій,
І образ, не стертий життям, ані часом, —
Ваш образ, учителю мій!
Як бачимо, цей батьковий учень став україномовним поетом. Але ж і до російської мови має неабиякий сентимент! Російську він називає «чудовою мовою», її звучання порівнює з арфою... Павка Корчагін та Наташа Ростова є його улюбленими героями. Великих суперечностей тут немає, дві мови справді можна гармонійно поєднувати за умови, якщо крайні позиції рішуче відкинути. Головне, щоб була база, підґрунтя для розвитку обох мов. Чи буде це тепер в Криму? Для російської, звичайно, буде. А для української? Це вже питання до Путіна. Боюся, що у «мовних крайнощах» тепер можна буде звинувачувати кого завгодно, тільки не кримських українців.

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #15 за 11.04.2014 > Тема "Урок української"