Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

Без повноцінного спілкування регіонів народ перестає бути єдиним цілим. Ця проблема хвилює нині багатьох. Ось і в статті львів’янина Ігоря Дрібнюка «Що варто зробити для об’єднання українців» («День» від 2.02.2014) була заторкнута важлива тема — як досягти монолітності української нації. Автор нагадує нам про високий результат, досягнутий на референдумі 1 грудня 1991 року. Тоді більш ніж 90% населення проголосувало за незалежність. Проте далі, як зазначає пан Дрібнюк, «Україна почала свідомо розділятись як державними чиновниками, так і партійними діячами та бізнесменами на проросійське й антиросійське населення. Причому творився цей розподіл простих людей абсолютно свідомо; особливо загострювали таку політику під час виборів...». Дійсно, утворилася якщо й не прірва між регіонами, то глибока тріщина. Щоб протистояти цьому, львів’янин пропонує українцям з різних регіонів нашої держави постійно зустрічатися і тісно контактувати.
«Українці — прості, переважна більшість — надзвичайно товариські люди, — пише Ігор Дрібнюк. — Для об’єднання України необхідно організовувати зустрічі простих людей. Тому пропоную нормативно закріпити такі пропозиції: скласти списки всіх сіл, районів і областей та зобов’язати всі села, районні центри як в областях, так і обласних центрах укласти угоди між двома населеними пунктами, що розташовані на відстані не менше ніж 600 км чи 700 км один від одного. В угодах повинні бути передбачені: приїзд в обидва населені пункти не менш ніж 20 простих людей — українців три рази на рік: Новий рік і Різдвяні свята, Великодні свята і релігійні сільські чи районні празники. І дуже важливо на 200-річчя від дня народження Шевченка. Очолювати групу має голова чи заступник голови сільської чи районної ради. Оплату всіх поїздок здійснюватимуть сільські чи районні бізнесмени та всі жителі села. Зустрічі повинні тривати не менше, ніж п’ять днів...».
Ігор Дрібнюк вважає, що більшість українців повинна об’їхати всю Україну протягом 2014-2015 років. Такий проект, на його думку, варто втілювати щонайменше упродовж п’яти років.
І хоча в ідеї галичанина присутня надмірна категоричність (надто багато там слів: «повинні», «зобов’язати», «нормативно закріпити»), все ж, я вважаю, що її варто постійно обговорювати, а потім реально втілювати в життя. Звичайно, без примусу і лише там, де нею захопилися активні, доброзичливо налаштовані люди. Не обов’язково повинні контактувати населені пункти, віддалені одне від одного на 600-700 кілометрів. Хіба було б погано, якби галичани частіше їздили в Закарпаття, а закарпатці — до нас? Що б тоді залишилося від ідеї політичного русинізму? А між нами й відстані великої немає, області межують. А якби кримчани тісно контактували з херсонцями та запорожцями? А донеччани — з сусідньою Полтавщиною? Може, й рівень сепаратизму був би нижчим? Розмірковуючи над цим, я зробив і свій внесок: провів невеличке cоцопитування в кількох містах Західної України. Вибрав найцікавіше. Нижче наводжу деякі думки земляків, переважно «світличан».

Софія Гладій, вчителька, м. Івано-Франківськ:
— Ідея чудова! Поїздки зближують і дають поштовх багатьом хорошим справам. Колись, в одній з радіопередач, йшлося про створення «культурної карти» України. Це було роки три чи чотири тому. А потім у «Кримській світлиці» була стаття «Диво-музей на українсько-румунському кордоні» («КС» від 17.05.2013) — там ішлося про музей, створений колишнім директором школи Іваном Топалом. Це — гордість села Старий Вовчинець; ентузіаст збирав експонати з 1957 року! Хай і не в кожному селі є такі музеї, але в більшості є щось своє, унікальне. Вважаю, що кожен населений пункт міг би, відсіявши другорядне, запропонувати для втілення проекту інформацію про своїх найвідоміших людей, назвати найважливіші історичні події, колядки, щедрівки, характерні для тієї чи іншої місцевості. Важливі громадські ініціативи... Якби українці почали масово їздити, як це пропонує робити Ігор Дрібнюк, то створити таку всеукраїнську карту було б значно легше, а головне — вона стала б дуже актуальною, затребуваною.

Роман Пляцко, доктор фізико-математичних наук, м. Львів:
— Ігор Дрібнюк має рацію. Питання тільки в тому, як можна реалізувати ідею поїздок в нинішніх умовах. Якщо, скажімо, донецькі знатимуть наперед, що до них хтось їде зі Львова, то тут не виключені провокації. З нашого ж «західного» боку навіть у нинішній неспокійний час все буде нормально — я в цьому ані трохи не сумніваюся. І навіть якщо ідею львів’янина реалізувати лише наполовину (тобто возити дітей і дорослих тільки в західному напрямку) — все одно результат буде позитивний. Возити наших людей на Схід також необхідно, але це краще зробити трішки пізніше, коли все нормалізується. Бо в нинішній ситуації — якщо шовіністи відчують, що такий міст «Схід-Захід» ефективно працює, то, звісно, будуть шкодити. Кажуть, що в Східній Україні є регіони, де лише 15% людей перетинали межу своєї області. Є й такі, що навіть до свого обласного центру ніколи не доїжджали. То які у цих людей можуть бути уявлення про Західну Україну? У тих депресивних регіонах, де квартиру можна купити за якихось триста доларів, люди, як правило, вірять проросійським каналам. Ідею Ігоря Дрібнюка треба просувати, але підходити до справи виважено, творчо, добре знаючи місцеві реалії.

Любомир Грабець, викладач, м. Коломия Івано-Франківської області:
— Їздити треба, особливо важливо, щоб їздила студентська молодь, учні шкіл. Треба тільки подумати, що й куди везти. У нас є хороший проект: «Українським дітям — українську казку». Нагадаю, що жанр української дитячої музичної драматургії зародився саме в Коломиї. Нам було б що показати приїжджим східнякам, якби вони до нас завітали. І буде що повезти в Луганськ чи на Харківщину. Ідея контактів українців з різних регіонів сприятиме розвитку громадянського суспільства, багатьох людей підштовхне до пошуку і популяризації свого, місцевого позитиву. А це було б дуже добре для України. Про українську казку і дитячу музичну драматургію я згадав, бо мені близька ця тема. А в кожного місцевого ентузіаста буде щось своє, рідне, чим він живе і що спробує передати іншим.

Михайло Петрів, юрист,
м. Коломия:
— Колись у поїзді Київ-Львів я познайомився з донецьким шахтарем — ми їхали в одному купе. Я не мав часу, щоб поводити його по Львову, але доручив це своїм друзям. Йому показали і Львів, і Яремче, повозили по Івано-Франківську. Донеччанину так сподобалося! І міста, і гори, і прихильне до нього, східняка, ставлення галичан. Ця поїздка змінила його внутрішній світ — він став справжнім патріотом. Тепер розмовляє зі мною по телефону виключно українською. Я дивуюся, чому Турчинов досі не зібрав усіх голів облдержадміністрацій, всіх голів обласних рад. Це ж конче необхідно робити саме зараз! А поки не чути, щоб активно спілкувалися навіть міста-побратими. Обмін делегаціями по лінії Схід-Захід я, звичайно, підтримую. Ось і «Кримська світлиця» сприяла таким контактам. Знаю, що в Коломию приїздили і кримчани, і харків’яни, які контактують з вашою газетою. Інша справа, що тепер це складно робити у великих масштабах, бо недешево. Проте зовсім не обов’язково їздити. Набагато ціннішою є ідея телемостів! Таке спілкування нічого не коштує. Треба зібрати в студії позитивних людей (не радикалів, а краще поміркованих) і говорити на найактуальніші теми. Повинен бути діалог. Бо поїхати на п’ять днів, як це радить робити Ігор Дрібнюк, не так вже й просто. Потрібні ресурси: транспорт, пальне. Або ж клопіт з квитками... Не завжди легко зірватися з місця художньому колективу чи викладачам шкіл. Тому я віддав би перевагу «телемостам». Якщо хочемо згуртувати українців, давайте прокладати між ними такі інформаційні, духовні мости!

Сергій ЛАЩЕНКО

Щирі вітання кримській громаді від мецената української культури Михайла Петріва (у центрі)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 25.04.2014 > Тема "Урок української"