Версiя для друку Обговорити в форумi

(РОЗДУМИ З ПРИВОДУ ВІРША, ЯКОГО ЗБЕРІГАВ 24 РОКИ)

Двадцять чотири роки тому (а саме 25 грудня 1990 року) я вирізав з газети «Молодь України» і поклав собі до папки ось цей вірш Вадима Крищенка:
Пісня синього прибою
Птахом висне над тобою, Латвіє.
І душа твоя прозора,
Наче небо, наче море, Латвіє.
А твоє сердечне слово,
Ніби хор і ніби соло, Латвіє.
Гордий дух твій, горда вдача
Під чужий манір не скаче, Латвіє.
Не стрічалися ми досі –
Я прийшов до тебе в гості, Латвіє.
Треба знать мені багато,
Щоб твоїм назватись братом, Латвіє.
Пригортаюсь я поволі,
Щоб твої відчути болі, Латвіє.
Йду крізь викрики горлаті,
Щоб твоїй повірить правді, Латвіє.
Вірш «Латвія» здався мені настільки актуальним і настільки талановитим, що досі рука не піднялася викинути його – беріг упродовж майже чверті століття. Зате тепер, читаючи його, ніби переношуся у щасливі роки юності. Принаймні так тепер сприймається той період. Адже початок 90-х був порою надій і сподівань. Латвія була символом опору і свободи, символом руху вперед. Звичайно, тепер латвійські події сприймаються дещо інакше, ніж тоді. Адже ця країна суттєво віддалилася від нас і наблизилася до Євросоюзу. Точніше, стала його повноправним членом. Тепер Латвія стала в один ряд з такими державами, як Словенія, Чехія, Хорватія, Угорщина... А ми досі з’ясовуємо свої стосунки з Росією. Ніяк не відпускає нас «старша сестра».
Під настрій набрав вірш на комп’ютері і переслав приятелю з Київщини. Отримав майже відразу коротеньку відповідь:
«Дякую за вірш Вадима Крищенка! У мене тоді теж такі емоції були. Повірив у перемогу української справи після появи Народних фронтів Балтії…».
* * *
А я мимохіть пригадав свою першу поїздку до Латвії в 1978 році. Тоді ще нічого не вказувало на близький розвал Союзу РСР. Все здавалося стабільним і непорушним. І в той момент Латвія була дуже потрібна нам як приклад шанобливого ставлення до народних традицій і рідної мови. У Ризі вже тоді проживало багато росіян. І їхній відсоток постійно зростав... Але й латиську мову в столиці Латвії шанували. Коли щось пробував купити в магазині, то перш за все чув від продавця протяжне: «Лу-у-дзу», що перекладається як: «будь ласка» або «прошу». Це був сигнал покупцеві: мовляв, ми — свої, можеш розмовляти рідною мовою. Ну, а якщо вже покупець спілкувався російською, то цією ж мовою його й обслуговували. Тобто був патріотизм, але була й певна гнучкість. Українцям це також підійшло б. Але про користь для України досвіду Латвії у 80-ті роки задумувалися хіба що такі нечисленні пасіонарії, як Вадим Крищенко. Багато людей вірило в міф про агресивність прибалтів і про їхній радикальний націоналізм. Але ж були і винятки. Як і Вадим Крищенко, в Латвію я закохався з першого погляду. Почав вчити пісні і вірші, зокрема поезію Яна Райніса. Пам’ятаю, як, працюючи в Красноярському краї, возив із собою вірші латиських поетів. Йдучи гірськими стежками, перелазячи через столітні кедри, наспівував латиські народні пісні. Тоді будь-якого латиша я міг би назвати братом, бо зрозумів душу латиського народу. Це було в 1982 році; саме тоді в тому ж Красноярському краї відомий російський журналіст Василь Пєсков «відкрив» родину старовірів Ликових. А через двадцять сім я розповів про свої «райнісівські читання» відомому латиському поету Кнуту Скуєнієксу, який приїхав на львівський Форум видавців. Звичайно ж, патріот Латвії і щирий друг України (Кнут вивчив українську в мордовських таборах) був неабияк розчулений. Сказав, що про майбутнє України латиші думають не менше, ніж про майбутнє своєї Батьківщини. Адже добре усвідомлюють: коли Україна утвердиться як незалежна держава, то імперія не зможе відновитися. Ми були, є і будемо братами.
* * *
До речі, три роки тому, а точніше 23 грудня 2011 року, в «Кримській світлиці» вийшла стаття з такою назвою: «У Києва є шанс швидше заговорити українською, ніж заговорить латиською Рига». Знавець латиської мови, керівник львівського Центру балтистики Юрій Садловський тоді сказав таке: «Досвід Латвії українцям варто б вивчати. Мені здається, у Києва є шанс швидше заговорити українською, ніж заговорить латиською Рига. Адже етнічних українців у Києві далеко не 30%, а майже три чверті… Треба цілеспрямовано пробуджувати національну пам’ять киян! Звісно, це непросто, але легше, ніж примусом змусити вивчити нерідну мову, спираючись на патріотизм лише 30% городян. Головне ось що: кияни повинні працювати активно, цілеспрямовано, але водночас спокійно, без надмірного радикалізму. Не можна допускати розколу за мовною ознакою...».
Тоді ніхто не міг знати, що саме розкол за мовною ознакою використав наш північний сусід і зміг організувати на сході не те, що конфлікт, але й вишколену армію терористів. Як бачимо, досвід Латвії в мовній сфері також міг би бути нам корисним. Головне, вчасно брати його до уваги. Бачите, як багато спогадів викликав один лише вірш! Вислав його і своєму давньому приятелю з Риги Алдісу Путелісу. Відповідь не забарилася:
«Здравствуй, Сергей!
Верь — не верь, но недавно думал о Вас, об Украине. Издалека трудно что-то понять, тем более посоветовать. Не знаю, чем и как вам помочь.
Знаешь, не такая уж и сладкая жизнь здесь в Латвии, но, по крайней мере, без открытой войны.
Предателей выявить не так уж и просто, а человек, привыкший к хорошей жизни, — он иногда и на гадости пойдёт ради своего блага.
Держитесь, украинцы! Вообще-то вам проще сейчас – перед вами открытый враг. Желаю победить.
Думай, как приехать в Латвию. Давно уже пора встретиться!».
Ось так, цілком оптимістично. Якщо вдасться поїхати до Риги, обов’язково візьму із собою вирізку з «Молоді України». Нехай наступні чверть століття її зберігає Алдіс з родиною. Йому це буде неважко, адже він – латиський філолог, українську також добре розуміє… Одне слово, є мотивація. А Вадимові Крищенку зичимо доброго здоров’я і бажаємо мирного і натхненного Нового Року!

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #52 за 26.12.2014 > Тема "Урок української"