|
"Кримська Свiтлиця" > #3 за 16.01.2004 > Тема "Урок української"
#3 за 16.01.2004
УКРАЇНСЬКИЙ ШЛЯХ
Павло ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ
Лекція Павла Загребельного в циклі "Публічні лекції в Могилянцi"
(Закінчення. Поч. у № 2).
Механічне перенесення форм чужого життя, хоч якими привабливими вони б не здавалися, не подарує нам універсальних цінностей і переваг цивілізацій. Наше суспільство повинно знайти їх у власних традиціях, а Україна має стати державою, яка сама поважає себе, а не турбуватися тим, чи поважають її інші. Адже в нас є для цього все: є велика земля з багатющими надрами, є великий народ, мільйони працьовитих рук і світлих умів, є держава й конституція, є рідна мова, яка протягом цілих століть витримувала нашестя чужих мов, але збереглася й сьогодні за своїм багатством не поступається найрозвиненішим мовам світу. Про це свідчить хоча б енциклопедія з кібернетики, яку вперше у світі видано українською мовою ще за життя академіка Глушкова. На жаль, і мова наша так само добродушна, як і всі українці. Ви самі бачите, що сьогодні з нею твориться. Як вона засмічується різними вульгаризмами, якимось напівблатняцьким арго, непотрібними термінами.
Я колись був у Китаї, познайомився з їхньою мовою. Мені розповіли про її дух. Китайська мова відторгає від себе все. У китайців немає іноземних слів. Наприклад, Київ називається Чі-фу. Тобто, ця мова на своїх могутніх жорнах перемелює все, робить його китайським. Наша мова не така. Вона така добродушна, як і ми всі. Вона приймає все. Наприклад, зараз по телевізору рекламують слово "сомельє". У кращих ресторанах Києва з'явились сомельє, навіть привезені з Парижа. Ви знаєте, що це таке? Це - в дорогих ресторанах офіціанти, які розливають вино. Так от, у нас, в українській мові, були такі слова: виночерпій, кравчий, чашник, підчаший. Ну які ж прекрасні слова! Княжий чашник. А тепер - сомельє. І так щокроку. Таких прикладів я міг би багато наводити, але справа не в цьому.
Раз я вже в такій прекрасній академії, то повинен сказати про нашу культуру, минуле, про нашу цивілізацію. Ви знаєте про просвітителів Кирила і Мефодія. Вони діяли в ІХ столітті. Так от, у IX столітті християнська літургія проводилася і в православних, і в католиків трьома мовами: грецькою, латиною і давньоєврейською. Чому?
Коли розіп'яли Христа, то Понтій Пілат звелів начертати на хресті трьома мовами: "Це єсть цар іудейський, Ісус Христос". Це було написано трьома мовами: латиною, бо Понтій Пілат був римлянином; грецькою, бо там були греки; древньоєврейською, бо це відбувалося на землі іудеїв. І от цими мовами провадилася тисячу років літургія. Кирило й Мефодій перші посягнули на цю канонічну тріаду, раніше недоторканну, й замінили в нашій православній слов'янській літургії древньоєврейську мову старослов'янською. У Західній Європі латину в літургії стали замінювати місцевими національними мовами тільки в час Реформації XVI століття. Тобто через 700 років після Кирила і Мефодія.
Ортодоксальний католицизм відважився на це лише в шістдесятих роках XX століття, коли Папа Павло VI у своїй енцикліці "Екклезіам суам" звелів усім священикам римської церкви замість латини відправляти меси рідною мовою віруючих, щоб забезпечити парафіянам цілковите зрозуміння.
То чия цивілізація древніша? Католиків чи православних? Українців чи німців? Це тільки один приклад. А скільки таких прикладів можна наводити! Чому ми повинні від цього відмовлятися? Чому повинні посипати голову попелом і мандрувати в якусь сучасну
каносту й бити поклони перед чужими престолами? Ми повинні мати власну гордість і дбати про своє.
Православне слов'янство створило своєрідну літературну словесну культуру. Климент Охрідський і його слов'янська школа, фактично, - перший християнський заснований університет задовго до університетів католицьких у Болоньї, Падуї, Парижі. Сербська агіографія. Тирновська школа другого Болгарського царства. Дивовижний Дубровник на Адріатиці, яка розокремлювала та водночас і об'єднувала православний і католицький світ, - завдяки потойбічній Венеції з її славетними книговидавцями священних книг. Польське, українське, білоруське бароко, мов мальовниче відлуння західноєвропейської Контрреформації. Києво-Могилянська академія - цей могутній спалах українського духу посеред руйнувань і нищень європейської Тридцятилітньої війни і торжества незборимості українського народу у війнах Богдана Хмельницького. Польські романтики, а тоді геніальні російські реалісти XIX століття. І, звісно ж, для нас - Шевченко і його Слово. Принагідно хотів би зазначити, що ми не римські "склавіни, склави - раби" і не російські чомусь "славяне", а саме "слов'яни", що засвідчено навіть у назвах наших єдинокровних народів - словаків і словенців.
Так само, як іудеї називають себе народом Книги (Біблії), ми слов'яни - народи Слова. Шевченко: "Я на сторожі коло них поставлю Слово".
Нинішні пігмеї нахабно й безкарно риють кротовиська біля підніжжя національного генія. Бо їх заохочує влада, для якої не існує ніяких цінностей, окрім придбаних за вкрадені в народу гроші "мерседесів" і фальшивих новособорів на святих каменях давнини. Що їм Шевченко, Франко, Леся Українка чи якийсь там Тичина! Головне: курс акцій, ринкова кон'юнктура і злиття з "великим" герцогством Люксембургом і мініатюрним князівством Ліхтенштейн.
А Європа, до речі, вміє цінувати свої святині.
Італія для нас - це країна Данте, Петрарки й Боккаччо, а для італійців - ще й земля Алессандро Мандзоні, роман якого "Заручені" ось уже півтора століття вивчається в усіх італійських школах.
Так само хрестоматійними стали ще в XIX столітті поезії німецького поета Йозефа фон Айхендорфера, про якого ми нічого не чули, бо він загубився в затінку слави великого Ґете.
А хто з нас знає про те, що поет із маленької Швейцарії Карл Шпіттелер ще 1919 року за свою драматичну поему "Прометей і Епіметей" одержав Нобелівську премію і прославлений учений Карл Густав Юнг скористався цим твором для цілого ряду своїх відкриттів у психології?
Повчитися б у людей Заходу вміння шанувати свої святині, а не кидатися сторч головою у води гірських рік, забувши на рідних берегах не тільки власний одяг, а й власне ім'я.
А що ж думає Захід про нас? 1984 року чеський письменник Мілан Кундера, дуже талановитий письменник, після подій 68-го року емігрував на Захід. Там йому дали притулок, там він досить активно друкується. Очевидно, на замовлення зацікавлених кіл він у газеті "New York Times" надрукував статтю, датовану 1984 роком. Називається стаття так: "Викрадений Захід, або Прощальний уклін культурі". Цю статтю негайно було передруковано в німецькій газеті "Dіе Zeit", французькій "Le Monde", у англійському журналі "Granta".
Зміст цієї статті такий. Ялта. Ялтинський зговір Сталіна, Черчілля й Рузвельта, коли Захід пішов на поступки Сталіну. Мілан Кундера пише, що Ялта вбила серце європейської культури, віддала його на розтерзання європейським варварам, принесла всю центральну Європу в жертву. От
так, дуже просто. Взяв і перекреслив усе. Між іншим, йому відповіла людина, талант якої радянська система не досить привітно зустрічала. Коли я назву прізвище, ви зрозумієте, чого я так кажу. Кундері відповів Йосип Бродський. Він не став захищати Європу, а став захищати радянську систему. Він сказав, що Кундера помиляється, й помиляється глибоко, що він дуже пристрасний, і видно, що він писав це на замовлення. Коли вже на те пішло, то сам Кундера 1948 року, маючи 19 років від роду, вступив у комуністичну партію Чехословаччини. А потім перекинувся на інший фронт і став заперечувати все, що було зроблено цими народами.
Канадський філософ Чальз Тейлор досить влучно відзначив, що сьогодні в середовищі політиків та інтелектуалів відбувається своєрідний чемпіонат віктимізації (від англ. victim - жертва): кожен доводить, що
він страждав більше за інших.
У Польщі виникла теорія "ягеллонізму". Її прихильники згадують той період, коли після Унії Ядвіги та Ягелла Польща разом із Литвою заволоділи Україною. Теорія ця така: українська й білоруська культури творилися тільки завдяки оцій польській інвазії. Не було б поляків, не було б польсько-литовських володарів на українських і білоруських землях, то не було б там ніякої культури. І тому вони вважають, що сьогодні Білорусь, Україна і, до речі, Молдова, коли вони хочуть увійти в лоно Європи, то повинні це робити не інакше, як під егідою Польщі й практично під її керівництвом. Це можна спостерігати на зустрічах наших керівників із польськими керівниками. Поляки дуже багато нам обіцяють, ви чуєте багато красивих слів. Кінчається це тим, що біля польських консульств з'являються величезні черги наших бідних громадян за польськими візами. Коли вся культура буде тільки в цих візах, то, звичайно, це нам нічого не дасть.
Як не дадуть і заклики таких польсько-американських публіцистів, як Єжи Клочковський, який вимагає ввести у сферу культурних і політичних впливів Польщі Україну й Білорусь, щоб вони "піднялися з дна історії". Ось так.
На превеликий жаль, наші питомі прихильники негайного злиття з Європою, цієї, я сказав би, історико-культурної національної капітуляції, теж недалеко відійшли від таких принизливих означень місця у світі для українського народу. Мовляв, хоч сьогодні три чверті українців - це міські жителі, але майже всі вони вихідці з села: над ними тяжіє почуття трайбалізму, тобто непереборної схильності до племінної, культурної і суспільно-політичної відмежованості, до клановості, кумівства, містечковості, простіше кажучи, - до хуторянства.
Отож, ми - хуторяни, - і тільки Європа порятує нас од цього задавненого синдрому нижчості і введе до кола цивілізованих націй? А як же з теорією Volksgeist - духу народу, яку висунув ще в XVIII столітті німець Ґердер і "філософією ґрунту" француза Жозефа де Местра? І чим можна спростувати твердження про національно-культурну самість прославленого проповідника протестантської етики - цієї новітньої Євангелії Західної Європи - Макса Вебера?
Коли вже гратися іноземними термінами, хотів би нагадати нашим перевченим (а може, недовченим?) національним катастрофістам ще одне чуже слово, яке починається так само, як і "трайбалізм", на "т", але лунає делікатніше і, сказати б, містичніше: телуризм. Означає воно: тяжіння до землі, життя в природних межах, у відчутті своєї належності до первісного органічного цілого (звідси незвичайна популярність у всіх індустріально розвинених країнах "партій зелених" і їх модифікацій). Сьогодні в найрозвиненіших країнах по-новому оцінюється досвід сільського життя - історичний, екологічний, моральний і естетичний, і вже не тільки село рветься до міста, а й гордовите місто вирушає до села, і не тільки для вирощування картоплі для прожиття (як у "незалежній" Україні), а й для новітніх розкошів духу, як то було в римських садах Саллюстія, а тепер у виноградниках кіноактора Депардьє або на техаських ранчо екс-президента США Джонсона.
У Мойсеєвому Декалозі не вміємо вичитати, може, найтяжчого з гріхів. Безбатьченківства. Про те, як найдорожче для народу продається за сочевичну юшку. А сьогодні - за біг-мак у МакДональдзах.
Який занепад і яка ганьба!
Навіть найбільший сучасний інтегратор, пропагандист і спонсор-фінансист так званого "відкритого суспільства" Джордж Сорос застерігає: "Уникнути ворожнечі між загальноєвропейськими і вузьконаціональними ідеалами так само важливо, як уникнути ворожнечі між різними національностями".
Знаменитий англійський історик, автор грандіозної десятитомної праці "А Study of History" Арнольд Тойбі налічує в діях людства від шумерів до наших днів існування двадцяти одної цивілізації. Сьогодні, на його думку, ще зберігаються цивілізації індуїстська, ісламська, китайська, японо-корейська, а також західна християнська і (зауважте!) східна християнська.
Українці не тільки входять у сферу східної християнської цивілізації - вони є одним із її творців. То чи ж личить такому народові забути про свій історичний шлях і топтати стежку в чужі поля, щоб "злитися" з кимось, інтегруватися, навіки втратити все набуте?
За радянських часів теорія злиття вже була досить популярною у вищих сферах. Вона з'явилася й заполонила буквально все, сусловці хотіли злити всі нації і всі мови. Довели покійного нині Расула Гамзатова до того, що він вимушений був заявити в пресі, що не хоче зливатись із киргизами, що хоче залишитись аваром.
Сьогодні нас закликають фактично до того самого, тільки тепер треба вже зливатися не з Азією, а з Європою, але однаково ж зливатися. Не можемо ми бути самими собою.
А яка позиція української інтелігенції? Що говорить сьогодні наша надія нації Віктор Ющенко? "Сьогодні більшість політичних сил одностайні в тому, що Україна повинна активізувати роботу в напрямі інтеграції в європейські й євроатлантичні структури".
Очевидно, шановний Віктор Андрійович доволі високої думки про геополітичну обізнаність своїх співвітчизників і тому не став пояснювати, що ж воно таке оті "євроатлантичні структури". Чи то загублений в Ірландському морі острів Мен, в офшори якого спливають украдені в Україні мільярди доларів, а чи далекі Канарські острови, куди іспанські королі висилали колись каторжників, а тапер там "відтягуються" наші олігархи після розбійницьких ескапад над розтерзаним тілом рідної держави.
Зате як же розкішно звучить: "Євроатлантичні структури"! Майже як у малописьменного горьковського босяка: "Бабельмандеб! Абракадабра!"
Президент Києво-Могилянської академії В'ячеслав Брюховецький: "Європейський вибір України може стати ґрунтом для консолідації визначеної частини еліти, хай і різнопланової, однак така мета навряд чи стане ідеєю мас. Спробуйте пояснити перехожому на Донбасі, що таке європейський вибір. Він вам одразу відповість, що він ніякої Європи не хоче, бо досі їздив пити горілку до кума в Росію, а тепер не може цього робити, через встановлені кордони". Правда? Правда. Я абсолютно солідарний із вашим президентом.
Іван Дзюба: "Ми не можемо ввійти у Європу як духовні утриманці. Тому справа життя або смерті для української гуманітарної інтелігенції - працювати на консолідацію суспільства довкола української культури і мови як її зосередження, із максимальним освоєнням слов'янського і світового культурного багатства". Під цими словами я підписуюсь обома руками. Оце наша програма, і це те, чим ми повинні жити. Особливо ви - наша молодь, наше майбутнє, наша надія, наша академія.
Щойно я згадував драматичну поему Нобелівського лауреата Карла Шпіттелера "Прометей і Епіметей". Як відомо, титан Прометей вирішив ощасливити людей, даруючи їм вогонь. Олімпійські боги спробували відмовити його від цього наміру, запропонувавши Прометеєві царство і найвродливішу жінку на землі Пандору, але навзамін вимагаючи його душу. Прометей не згодився, був приречений на вічні муки тіла, але зберіг безсмертною свою душу. Його рідний брат Епіметей пішов на згоду з богами і був поглинутий рікою забуття.
Душа і тіло - це тема окремої розмови, яку мені хочеться повести в своєму новому романі "Біла Богородиця". Що ж до нашої нинішньої національно-держав-
ної ситуації, то своєрідним тілом народу норовить стати держава в особі її керманичів, а душа - це всі ми, з нашим розумом, із нашими пристрастями, з нашою неповторністю і невпокореністю перед загрозами зовнішнього світу й хаосу, перед намаганням зруйнувати і понищити гармонійність, даровану нам родом і природою, історією, Господом Богом чи ще не знаними вищими силами.
Бережімо нашу душу!
"Слово Просвіти",
23 грудня 2003 р.
(Друкується із незначними скороченнями).
"Кримська Свiтлиця" > #3 за 16.01.2004 > Тема "Урок української"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=1636
|
МОВОВБИВСТВО – СКЛАДОВА РАШИЗМУ. АЛЕ МИ ПЕРЕМАГА╢МО
МОВА П╤Д ЧАС В╤ЙНИ СТАЛА ЗБРО╢Ю
