Версiя для друку Обговорити в форумi

(Продовження. Поч. у № 18).

Зразком ленінського зізнання, що будь-які декрети є лайном, слугує незаперечний доказ відправки в Україну жорстоких погромників на чолі з Муравйовим. Отримавши ленінське благословення, він вогнем і мечем "прокотився" теренами України, хоч гаркавий гарантував "цілковиту законність українських вимог". Главком Криленко одержав від Леніна наказ зняти з фронту війська й послати їх проти УНР.
Розбишаки Муравйова вирізали у Глухові для настрашки понад чотириста людей, в тому числі й два класи місцевої гімназії - дітей 12 і 14 років. Як засвідчує відомий дослідник голодомору Б. Ткаченко у своїй книзі "Під чорним тавром", потім були горезвісні Крути під Бахмачем. Разом з людорізами мандрував і В. Затонський - один з перевертнів: "Ми увійшли в місто (Київ. - В. С.): трупи, трупи і кров... Тоді розстрілювали всіх, хто мав якесь відношення до Центральної Ради - просто на вулицях". Випадково не став жертвою і цей перевертень.
Садист Муравйов, зібравши "раду робітничих і селянських депутатів", повідомив: "Якщо будуть безневинні жертви, то це ніщо - на тому світі доля розсортує, хто провинився, а хто не винний". І далі: "Я взяв місто, стріляв у палаци і церкви.., нікому не давав помилування... Я вимагав убивати задушливими газами!" Знаючи, на що здатний каратель Муравйов, гаркавий вдоволено засвідчив: "Доблесні герої визволення Києва виконають свій революційний обов'язок".
А ось ще одне свідчення хворобливого маніяка Леніна-Ульянова, задокументоване у листі до Молотова: "Воістину тепер і тільки тепер, коли повсюдно панує голод і їдять людей і по дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми зможемо (і тому повинні) конфіскувати церковні цінності... Чим більшу кількість представників реакційної буржуазії і реакційного духовенства поталанить з цього приводу розстріляти, тим краще...". Ось вам справжнє обличчя цього "вождя", якому була уготована доля бути "живішим од усіх живих". Воно то так, але "вождь" цей - найпопулярніший кат серед катів, якого так оспівують і підносять до небес сучасні комуністи в Україні.
Одночасно з арештами та розстрілами священиків (понад 2 тис. служителів) сатанисти конфісковували всі церковні та лаврські цінності в Україні й перевозили їх до Росії.
Але повернімося до історичних фактів. Щоб пограбування України досягло своєї мети, гаркавий закликає: "Призупинили роботу декілька великих заводів у Пітері. Кинути цих робітників безпосередньо в Україну. Безглуздо голодати, коли можна відібрати хліб", - і далі: "Направити в Україну армію голодуючих". У травні 1921 р. секретар ЦК РКП(б) В. Молотов телефонує голові українського уряду X. Раковському: "Зобов'язати український ЦК і Укрнаркомпрод під персональну відповідальність тт. Раковського і Владимирова (ось які інород-ці очолювали уряд. - В. С.) відправити в розпорядження Наркомпрому РСФСР протягом травня не менше сорока маршрутів переважно з хлібом".
Десятки тисяч зголоднілих російських робітників, немов шакали, безжалісно відбирали у селян хліб, грабували церкви та музеї, розстрілювали непокірних. Як засвідчує статистика, муравйовці вчинили в Києві криваве побоїще: розстрілювали всіх, хто розмовляв українською мовою, носив вишиванки чи мав козацькі вуса. Місто рясніло трупами.
Російські голодранці роз'їхалися по всіх губерніях України, маючи на руках офіційний циркуляр: "Взяти з кожної волості від 15 до 25 чоловіків-заручників з куркульського і середняцького населення. У випадку, якщо якесь село відмовиться дати розписку про виконання продподатку, про кругову відповідальність чи, давши розписку про виконання продподатку за 48 годин, не виконає його, то таке село оголошується ворогом радянської влади. Половина заручників має бути засуджена аж до застосування вищої міри - розстрілу, після чого треба набирати наступну групу. Все зерно... конфісковується".
Ленін цілковито підтримав цю ідею: "Я надто сподіваюся, що товариші робітники свій чудовий план масового руху з кулеметами за хлібом виконають як справжні революціонери". І він не помилився: 48 продзагонів з Москви, Петербурга, Іваново-Вознесенська, Смоленська, Брянська та інших російських міст у 1919 р. анексували 2 621 622 пудів хліба. А роком пізніше з України в Росію було вивезено: з Полісся - 6 млн., з Херсонщини - 7 млн., Полтавщини - 4 млн., Київщини - 3 млн. пудів зерна і 4,5 млн. пудів цукру.
Як засвідчує Б. Ткаченко у книзі "Під чорним тавром", від штучно створеного голоду "померло від 3,5 до 4,1 мільйона чоловік. За підрахунками істориків, голод 1921 - 1922 років забрав на Україні близько 6 мільйонів життів. За іншими даними - 8 мільйонів 200 тисяч".
Ось у такий спосіб "учитель підлоти" разом зі своїми інородцями "ощасливив" Україну новою владою.

Хай мовчать америки й росії...

Інтелектуалам добре відоме ім'я Василя Симоненка. Нинішнє покоління, на жаль, мало що знає про національного речника. У 70-х роках творчість В. Симоненка вважалася "націоналістичною" (нині цей термін є природним, себто таким, що означає - любити свою землю й народ, а за совєтів - сприймався не інакше, як антирадянщик). Не випадково, що горезвісний літературознавець Шамота офіційно піддав нищівній критиці творчість цього непересічного поета, а смерть молодого легіня і дотепер залишається загадковою: після допитів у міліцейському відділку він невдовзі помер від "ниркової хвороби".
Неважко здогадатися, що стало тому причиною. У 60-х роках вийшла його поетична збірка, в якій у скороченому варіанті був надрукований вірш, присвячений Україні, з тексту якого був вилучений такий куплет:
Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю.
Хай мовчать америки й росії,
Коли я з тобою говорю.
Цей та інші апендиксовані куплети цитувалися лише із захалявників. Що мав на увазі поет, дорікаючи америкам і росіям, зрозуміти досить легко - голодомор 1932 - 1933 років. Адже саме ці наддержави "правили світом". Сталінська кліка в особі Молотова й Кагановича свідомо зорганізувала в Україні найстрахітливіший у світовій практиці голод серед українців, а заморська держава, знаючи про це, заклеїла рота жувальною гумкою. За такої позиції кремлівські сатанисти два роки поспіль чинили жорстоку розправу над працьовитим українським селянством і заполоняли вирощеним ним зерном вгодовану Європу, зокрема Німеччину.
Це вже в наші дні американці оголошують себе "світовими миротворцями", скидаючи бомби на неугодних, які "загрожують їхнім національним інтересам", а Росія "наводить порядок" у регіонах, що не бажають об'єднуватись "на все времена" зі старшим братом, зокрема у Чечні. У тому чи іншому випадку ворон воронові ока не виклює, а лише каркне один на одного. Історичні реалії, як бачимо, повторюються.
Але повернімося до реалій 70-літньої давності. Страшнішого геноциду, а точніше - етноциду, який випав на долю українців, світова історія не знає. Хто б що і як не стверджував стосовно причин штучного мору українського народу, я особисто переконаний: ця жорстока акція свідомо та заздалегідь підготовлена і бездоганно виконана. Організатори цієї акції не залишили своїх кривавих слідів, які могли б розкрити механізм підготовки геноциду проти українців. Збереглися лише свідчення найактивніших ідеологів, які, знаючи слабкі сторони Сталіна, вправно скористалися ними.
Одним з таких найлютіших катів був Лазар Каганович, який народився в Україні, але патологічно зневажав своїх краян. Він разом із В'ячеславом Молотовим (Скрябіним), власне, й організував свідомий геноцид проти українців не тільки на умовній території республіки, а й на етнічних землях, які кремлівські імперіалісти силоміць відторгли від України (насамперед Кубань).
Голодомор в Україні був започаткований значно раніше, ніж він досяг свого апогею у 1932 - 1933 роках. Все розпочалося з колективізації, яка була задумана сатанистами, щоб знищити найпродуктивніше селянство - носія і репродукатора національної еліти. Якщо у 1927 р. було колективізовано лише 1,4% селянських господарств, то у 1933 р. - 73,2%. У відомій статті "Запаморочення від успіхів" Сталін писав: "Це значить, що ми перевиконали п'ятирічний план". Тих, хто відмовлявся "добровільно" вступати до колгоспів, депортували в Сибір, на Колиму та в інші екстремальні регіони. За підрахунками дослідників, з України відправили у заслання 2 млн. так званих куркулів.
Найактивніше розкуркулення почалося з липня 1929 р., коли комісія ЦК ВКП(б) на чолі з В. Молотовим оприлюднила горезвісну постанову. Перший вояж ініціатори - Молотов і Каганович - здійснили на Північний Кавказ, себто на Кубань. Це не випадково: тут, як засвідчив перепис 1927 р., проживало понад 70% українців. Потрібно було за всяку ціну нейтралізувати переважаючий етнос.
Одночасно з розкуркуленням і колективізацією відбувався войовничий наступ на всі сфери життя, пов'язані з українством. 14 грудня 1932 р. з'явилася за підписом Молотова і Сталіна сумнозвісна постанова, у якій, зокрема, йшлося: "Терміново перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів "українізованих" районів, а також всі газети і журнали, які виходять тут, з української мови на російську як більш зрозумілу кубанцям, а також підготувати і до осені перевести викладання в школах російською мовою...".
Наступного дня за постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР подібні накази стосувалися і Далекосхідного краю, Казахстану, Середньої Азії, Центральночорноземної області та інших регіонів СРСР: "Доручити крайкому і крайвиконкому ДСК, обкому і облвиконкому ЦЧО, Казахському крайкому і Раднаркому терміново призупинити подальшу українізацію у районах, перевести всі українізовані газети, друк і видання на російську мову і до осені 1933 р. підготувати перехід шкіл на викладання російською мовою". Безпосереднім ініціатором цієї ганебної акції був Каганович. Подібне, але в більших і ще жорстокіших масштабах, відбувалося на території України (достатньо згадати про так звану СВУ).
Таким чином, сотні тисяч українців Кубані було переселено в інші регіони, заслано в табори або розстріляно; ті ж, що залишилися, прийняли мученицьку смерть від голоду. Деякі з них, кому поталанило вижити, спішно змінювали свою національність. Відтак дамоклів меч пройшовся лише по українцях, які упродовж кількох десятиліть боялися зізнатися у своєму етнічному походженні. Отой страхопуд, коли національна належність коштувала життя, певною мірою зберігся і донині: чимало високопоставлених осіб українського походження намагаються знівелювати паростки духовного самовідродження на Кубані. І тут, так мені здається, діють, як і в ті часи, таємні застережливі циркуляри з Москви, щоб, не дай, Боже, не спалахнув вогник нової українізації.
Але повернімося до України, де наприкінці 20-х - на початку 30-х років ретельно готувалася жахлива трагедія.

"Ми ще повернемося до терору..."

"Командири великого голоду" (так називали найжорстокіших сатанистів - Кагановича і Молотова) зробили кілька вояжів в Україну, і кожен з таких наїздів спалахував черговими репресіями. У вересні 1932 р. Сталін писав Молотову:
"Якщо ми не візьмемось вже тепер за виправлення становища на Україні, Україну можемо втратити". Власне, з таким завданням і приїхав в Україну у грудні 1932 р. Лазар Каганович. Він і започаткував масовий голодомор.
Але підготовчі роботи велися задовго до масового голодомору - ще з 1927 р., коли почала зароджуватися колективізація. Тих, хто відмовлявся добровільно-примусово вступати в колгоспи, спочатку обкладали непосильними податками, а коли вони не сплачували їх, конфісковували все нажите, а господарів силоміць відправляли у Сибір та інші екстремальні регіони. До таких непокірних чіпляли ярлик "куркуль".
Із словника Б. Грінченка я дізнався, що означає це слово: куркуль - прийшлий з іншої місцевості чоловік; у Чигиринському повіті так насмішкувато називали чорноморських козаків. У "Толковом словаре..." В. Даля (російськомовний термін - "кулак") також підтверджується це тлумачення, але з багатьма іншими різновидами. Тому-то виселені українці казали: "У нас кулак той, хто спить на кулаку". Відтак україномовний переклад хибний. Як тут не згадати Т. Шевченка: "Якби ви вчились так, як треба...". Але ж до червоних бригад залучалися лише всілякі покидьки суспільства - п'яниці, розбишаки, ледацюри, гультіпаки, безбожники; у них не було ані людської совісті, ані хоч якої моралі. Вони й вирішували, а точніше, їх зобов'язували репресивні органи вирішувати самосудно долю колективізації.
Виселяли не тільки окремих заможних селян, а й цілі села та райони. Під графу "куркуль", щоб спущений з Москви план перевиконати, підпадали ті, хто мав олійницю, круподерку, віялку, просорушку. На політбюро ЦК КП(б)У 3 січня 1933 р. відлюдники звернулися до Сталіна, щоб він дозволив додатково лише з Харківщини "вислати на північ 400 родин злісних елементів і куркулів". Немає жодного сумніву, що їхнє прохання "вождь" задовольнив.
У свою чергу в обезлюднені українські села і райони у грудні 1933 р. тільки на Харківщину прибуло з Росії 80 ешелонів з людьми та худобою. І це лише в одну область, а скільки ще таких планових переселень відбулося в інші регіони. Звісно, з новоприбулих не брали жодних податків. Тоді й народилася відома поговірка: "Хай живе кацап на Україні, а хохол у Сахаліні". Так воно, власне, й сталося...
Постійні вояжі "сталінських соколів" в Україну чимраз більше нагнітали ситуацію. За розпорядженням Кагановича і Молотова високі державні посади обіймали переважно євреї і частково росіяни. Це саме стосувалося і репресивних органів. Ось лише кілька прізвищ найвищих посадових осіб, які вершили репресивні справи в Україні: Каганович, Молотов, Постишев, Косіор, Реденс, Одинцов, Акулов, Хатаєвич, Саркіс та ін. Україноненависник Каганович, щоб ще більше посилити репресії в Україні, попросив Сталіна, а той задовольнив його прохання, відрядити одновірця й однолюбця - Балицького, який відзначався особ-ливою жорстокістю, очолити республіканське ДПУ. Саме цей орган скосив під корінь працьовите селянство та інтелігенцію всіма засобами, які тільки могла вигадати садистська мораль: масові арешти, нічні допити, тортури, розстріли...
До чергового приїзду в Харків кремлівських сатанистів їхній вірний слуга Балицький звітував, що за чотири місяці від початку хлібозаготівель було заарештовано 27 тис. осіб і 108 осіб розстріляно. Своїм духовникам він пообіцяв, що це тільки початок, - основні репресії попереду. Каральні органи ДПУ не тільки проводили арешти, а й ретельно стежили, як іде хлібозаготівля. Червонобригадники до останньої зернини вимітали селянські припаси, залишаючи цілі сім'ї на голодну смерть.
Особливо страхітливою була весна 1933 р. Люди мерли як мухи. Щоб угамувати голод, вживали трупи тварин, будь-яку падаль, навіть були непоодинокі випадки людоїдства. Найбільше постраждали степові області - Харківська, Полтавська, Дніпропетровська, Київська, Вінницька та ін. У заліснених регіонах, зокрема на Поліссі, смертність була трохи меншою. Селян якоюсь мірою рятував ліс (люди копали корінці, вживали цвіт акації і липове листя, яке висушували і з цього пекли коржики), а також численні зариблені болота. А от у степових регіонах вимирали цілі села.
Проїжджаючи експедиційним маршрутом по Полтавщині, обіч дороги я побачив хрест, що виднівся на пагорбі. Коли ж поцікавився у літнього мешканця із сусіднього села, що символізує та фігура, він відповів: "На тому місці був хутір. Весною 33-го всі мешканці померли з голоду. Всюди лежали трупи, і їх, хто ще швендяв, скидали в криниці, бо були безсилі копати могили, а потім не було кому хоронити... Сморід стояв на всю околу".
Хто ще міг ходити, залишали села, а дітей підкидали на залізничні станції. Самі ж йшли в міста чи втікали за межі України. Але на кордоні з Росією стояли озброєні пости, військовики яких розстрілювали перебіжчиків. Щоб припинити втечу селян із сіл, створювали спеціальні військові кордони на межі районів.
Але й це не допомагало: обездолені селяни таємно прокрадалися в міста, де на них також чекала смерть. Як засвідчує авторка книги "Чорні жнива" Т. Поліщук, кілька- кілометрові черги за хлібом на вулицях Харкова були звичним явищем. Чимало з них помирало, так і не придбавши скибочки хліба, а решту розганяла кінна міліція. Є свідчення, що 27 травня 1933 р. в Харкові - тодішній столиці України - кілька тисяч селян після облави позапихали в залізничні вагони, вивезли за місто (станція Лісова) і скинули в урвище.
(Закінчення у наступному номері).

(Друкується за виданням "Голодомор 1932 - 1933 років як величезна трагедія українського народу". Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. К.: МАУП, 2003).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 07.05.2004 > Тема ""Білі плями" історії"