Версiя для друку Обговорити в форумi

27 червня відзначатиметься 130 років активному учаснику боротьби за незалежність України в роки визвольних змагань 1917-1921 рр. підполковника Армії УНР Петренка Петра Тихоновича — інженера-гідротехніка, громадського та церковного діяча.

 Народився Петро Тихонович 27 червня 1898 року в Вінниці в родині підпрапорщика Тихона Григоровича Петренка та Ганни Петрівни (в дівоцтві Мартинюк). Батько через три роки звільнився з війська і родина декілька разів переїжджала з місця на місце. Батько працював об'їждчиком у лісництві. В 1908 році закінчив церковно-приходську школу в селі Клопотівці (тепер Деражнянський район Хмельницької обл.); цього ж року вступив до реального училища в містечку Бар у сусідньому повіті. У 1914 році, після закінчення 5 класу реального училища мобілізований до російського війська як волонтер. Отримав призначення до 41 запасного полку в Одесі. В травні наступного року потрапив на фронт до 121-го Тамбовського полку 31 стрілецької дивізії 10-го Армійського корпусу, але невдовзі був зарахований до Одеського юнкерського піхотного училища, яке він закінчив в 1916 році за скороченою програмою прапорщиком і отримав призначення до свого попереднього полку, який брав участь у бойових діях на Румунському фронті. На серпень 1917 року підвищений до звання поручник.

 Із серпня 1917 року, після українізації свого полку, який перейменований в 122-й Український козацький полк імені гетьмана Тараса Трясила, пробув у ньому до демобілізації в лютому 1918 р. Після повернення на Вінниччину організував у м. Бар чоту Вільного козацтва. Згодом вступив до українського війська і у вересні закінчив Київську Інструкторську школу старшин і призначений в 2-й Окремий залізничний курінь Окремої залізничної бригади. Брав участь в антигетьманському повстанні, після перемоги Директорії в грудні 1918 року брав участь у багатьох бойових операціях. Наприкінці 1919 року захворів на тиф, після одужання повернувся додому, а навесні 1920 року повернувся до війська.

 З листопада 1920 перебував у таборах для інтернованих у Польщі, Ланьцут, Стрілково та Щипйорно. Займався культурно-освітньою діяльністю, особливо малярством. У Щипйорно був співзасновником малярської студії, праці членів якої виставляли на продаж у різних частинах Польщі. Брав участь у таборовому хорі та церковному братстві. В квітні 1924 року отримав політичний притулок в Польщі, звільнився з українського війська й в травні склав екстреном іспити за сім класів реальної школи.

 Після ліквідації таборів у 1924 році нелегально перейшов кордон Чехословаччини і в листопаді став студентом гідротехнічного відділення інженерного факультету Української господарської академії в Подєбрадах. У наступному році був обраний до парафіяльної ради Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) в Подєбрадах, де виконував функцію церковного старости. У квітні 1929 року захистив роботу на диплом інженера-гідротехніка. Три роки працював за фахом в м. Градец Кралове, а потім сім місяців в містечку Нітра. Повернувшись до Подєбрад, брав участь у виготовленні карт України для українського павільйону на міжнародній виставці в Чикаґо в 1933 році. Виїхавши на Закарпаття, з вересня 1933 р. вчителював у народній школі в селі Нересниця (Тячівщина). Після складення педагогічного іспиту в Ужгородській учительській семінарії продовжував працювати вчителем математики, креслення і малювання в державній (неповній середній) школі Нересниці. У період визвольної боротьби Карпатської України (1938-1939 рр.) став районовим комендантом Карпатської Січі.

 Після угорської окупації Закарпаття в березні 1939 року мадярами був змушений утікати до Румунії. Згодом через Югославію повернувся до Чехії (у той час німецький Протекторат Богемії і Моравії). Місцевим урядом праці був направлений до Гамбурга де спочатку працював за фахом, а згодом у Ганноверській дирекції водних шляхів. Підтвердив свою кваліфікацію інженера в Берліні і отримав німецький диплом. Працював інженером в колишній Австрії, а потім над створенням водозбірників у місті Рацібуж (Польща). З наближенням німецько-радянського фронту у 1944 році був мобілізований для спорудження опорної лінії в районі Кельце - Краків. Весною 1945 року опинився на території радянської окупації, звідки по закінченні війни перебрався до Британської окупаційної зони Німеччини. Працював над укріпленням греблі озера Едерзее неподалік від м. Ганн. Мюнден, а відтак перебував у таборі для переміщених осіб у Ґеттінґені. Станом на той час був одружений і мав 5 дітей.

 У вересні 1947 року емігрував до Англії, перші шість років працював не за фахом (на текстильних фабриках), спочатку в містечку Падзі (неподалік від Брадфорду), а з 1951 року у Брадфорді. Після заснування Товариства українських інженерів у Великій Британії став головою місцевого відділу цього товариства. Брав активну участь в роботі Української Автокефальної Православної Церкви у Великій Британії (УАПЦ-ВБ), як голова окружної ради графства Йоркшир (з 1948 року), член Генерального Церковного Управління УАПЦ-ВБ. У лютому 1954 р. переїхав у місто Раґбі, де влаштувався інженером-асистентом у компанію «English Electric Company», в якій працював до виходу на пенсію в 1968 році. Переїхавши до Раґбі, став активним діячем парафії УАПЦ-ВБ в Ковентрі: у 1956-1962 рр. був членом та головою парафіяльної ради. На соборі УАПЦ в діаспорі, який відбувся в 1956 року в Карлсруе (Німеччина), був обраний членом Вищої митрополичої ради. В 1962 році знову був обраний членом Генерального Церковного Управління УАПЦ-ВБ, яким залишався до 1970 р. Автор низки історичних статей в журналі УАПЦ-ВБ «Відомості». Малював ікони, плащаниці, оформляв кіоти, виносні хрести. В 1972 році був обраний крайовим отаманом організації «Українське Вільне Козацтво» (УВК) Великої Британії, а згодом всієї Європи.

 В 1976 році переїхав з родиною до Канади, де поселився в місті Міссіссоґа (неподалік від Торонто) і продовжував займатися громадською діяльністю, зокрема в УВК. Певний час обіймав посади заступника кошового отамана та голови почесної ради УВК. Помер 2 серпня 1989 р. в м. Міссіссоґа (провінція Онтаріо, Канада); похований на цвинтарі Святого Володимира в м. Оквілл (штат Онтаріо). Нагороджений Воєнним хрестом, Хрестом Українського козацтва і Хрестом відродження в пам’ять 60-річчя Армії УНР.

Василь Вельможко, член Національної спілки краєзнавців України

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #25 за 23.06.2023 > Тема ""Білі плями" історії"