Версiя для друку Обговорити в форумi

ДО ВИТОКІВ!
 
СКРИПКУ я й раніше любив. Адже чув чимало його пісень, і вони мені подобалися. Але тільки у Львові, під час свята "Країна мрій", я відчув - наскільки харизматичною постаттю на ниві української пісенної культури є ця людина.
Білявий, як естонець чи скандинавський вікінг, Олег Скрипка, на перший погляд, не дуже й скидається на українця. Але люди добре відчувають його душу, тому безмежно люблять співака і тягнуться до нього.
Перш за все тому, що оцінили його дітище - "Країну мрій". Це така держава, у якій неймовірно хочеться жити! До речі, повноцінно "інтегруєшся" в неї тоді, коли одягаєш вишиванку. Тоді й концерт для тебе коштуватиме лише 20 гривень, а не всі 50, як для інших. Несправедливо? Нічого не поробиш - ця юна держава здійснює протекціоністську політику стосовно своєї "титульної" нації, тобто тих, хто закоханий в усе українське.
Держава Україна до цього не додумалась, а "Країна мрій" - здійснила! І ніхто, до речі,
не ображається. Просто думають про те, щоб наступного разу придбати вишиванку і стати повноцінним громадянином цієї прекрасної країни, яка пересувається в часі і в просторі. Була на Дніпрових пагорбах в Києві, а тепер у Львові, у знаменитому Шевченківському гаю. Про роль Скрипки свідомі львів’яни знають. Очікують на його приїзд. Ставлення до відомого співака, керівника гурту "ВВ" таке, як до улюбленого повстанського командира. Бо це Львів, і всі на підсвідомому рівні відчувають, що саме тут, у Шевченківському гаю, відбувається щось важливе для української нації. Велике свято української душі! Революція на ниві пісенної культури. І добре, що є свій ватажок, свій український Че Гевара!
Тут, мабуть, треба зробити перший ліричний відступ, панове. Пісня наша, попри її неоціненну історичну місію, все-таки гине... Про це вам скаже будь-який збирач фольклору. Адже пісня живе не тоді, коли вона записана у якомусь збірнику, а тоді, коли її співають. А ще ж не всі і записано... І не так вже й багато людей цим зараз займається.

"БОЖИЧІ" В ПОШУКУ
Як виняток можна назвати гурт "Божичі" з Києва та ще жменьку колективів. Про "Божичів" пишуть так: "Цих людей ти бачиш не надто часто, але, побачивши, справді радієш - бо з ними навіть і мовчання, здається, було б добрим. Втім, напевно цього не знаєш - тому, що вони не мовчать, а співають. Співають добре. Співають чесно".
Лідер "Божичів" Ілля Фетисов так змальовує нинішню ситуацію з фольклором в Україні: "На Східній Україні фольклор зникає набагато швидше, ніж ми встигаємо туди добиратися. Усього, так чи інакше, не встигнемо. Прицільно їздимо вже тільки в ті області, мелос яких плануємо співати найближчим часом.
Досить часто їздимо в село Кочережки, що на Дніпропетровщині. Там зараз померла виводчиця, і вже тільки виводчиці з "Божичів" можуть співати з бабусями репертуар того села..."
Виявляється, не так вже й просто рятувати фольклор. Колись і я писав про керівника хору "Спадщина" з Чернігівщини - Василя Польовика. Він записав 3 тисячі пісень, в тому числі з десяток давніх, дохристиянських. Побував ледь не в третині населених пунктів Чернігівщини. Але ж пішло на це все життя... Понад сім років дослідника з Полісся вже нема з нами. Заміни йому так і не знайшлося.
Воно й не дивно. Надто складний цей процес. Секретами "Божичів" знову ділиться Ілля Фетисов: "Ми співаємо тільки той матеріал, який самі записали. І, що теж дуже важливо, ніколи не виконуємо його з нот. На моє переконання, колектив, який співає по нотах, не є фольклорним колективом. Це хор, що співає народними голосами народні пісні. Але там уже нема основного, що є у фольклорі, - душі...
Зазвичай ми записуємо пісні на місці, а потім розучуємо. Буває, спеціально приїжджаємо в одне й те ж саме місце на декілька разів і співаємо разом з бабусями..."

І ТОДІ З’ЯВИВСЯ ОЛЕГ СКРИПКА...
Вийшло так, що путівку в життя "Божичам" дав саме Олег Скрипка. Саме він задумав і втілив у життя проект "Київські вечорниці". Таке гарне пісенне свято з українською народною назвою - у театрах, галереях або й просто неба!
Стрижнем цих енергетично позитивних акцій, власне, й стали "Божичі". Народжується нове явище - неформальний рух прихильників чистої автентики.
До нього приєднуються музиканти, журналісти, шанувальники народних традицій, студенти і просто київська інтелігенція, яка відчула смак справжнього мистецтва.
Олег Скрипка із його дивовижним нюхом на все цінне і перспективне для української культури виступив як продюсер і звукорежисер альбому "Божичів", який отримав назву "Котилася, ой ясна зоря з неба".
"Божичі" у ньому репрезентують вокальну й інструментальну музику українського Придніпров’я, передусім - Лівобережжя. Пісні, зібрані в альбомі, охоплюють велику частину Дніпропетровщини, майже всю Полтавщину, а також Іванівський і Тетерівський райони Київської області. На диску є тексти усіх пісень і безліч іншої цінної інформації.
Олег Скрипка, коментуючи вихід альбому "Божичів", сказав так: "Хочу, щоб наші діти виростали у нормальній країні з нормальною культурною і музичною аурою. Мене жахає те, чим заповнений наш національний ефір. Жахлива і бездарна московська попса і наші місцеві "сердючки" калічать душі дітей. Я не можу миритися з цим. Альбом "Божичів" - це одне з тих вікон, через яке видно обрій нашої духовності..."

З ПІСНЕЮ ВІДРОДИТЬСЯ І КОЗАЦТВО
І ось Скрипка приїхав. Козацька варта залпом вітає свого пісенного отамана і цим сповіщає про початок свята. Козаки тут у великій пошані - їх люблять, з ними хочуть фотографуватися, а підлітки уважно вивчають їхню зброю: шаблі, рушниці, топірці, ціпи. Є навіть гармата!
Мимоволі заздриш нинішнім малюкам - у наш час усього цього не було. Козаки - це було щось таке... Далеке-далеке минуле, одним словом.
А тут вони перед тобою - махають шаблюками, злітають у повітря, демонструють прийоми бойового гопака. Дітлашня вбирає в себе цей волелюбний дух змалку; колись, на уроках історії їм розповідатимуть про козаків з Хортиці, а в пам’яті виринатимуть цілком конкретні львівські обличчя. Тому ставлення до козацтва у них буде не таке, як у нас. Воно стане ближчим, ріднішим, цілком сучасним.
Кожен вмуровує свою "цеглинку". Володимир Пилат заснував мережу шкіл бойового гопака; є вже в Україні "Спас" і "Триглав". Десь морями-океанами плаває наша козацька чайка "Пресвята Покрова"... А Олег Скрипка зв’язує всіх нас піснею. І дає можливість тисячам людей помилуватися ентузіастами, які відроджують козацькі традиції.
Підбір людей невипадковий - режисурою свята займався сам Скрипка. Чому я висловився про фестиваль "Країна мрій" як про щось революційне? Є певні ознаки. Неофіційність, щирість, народність. Високий рівень виконавців. Масовість. Якась дивовижна патріотична аура... Може, десь у Стаханові чи в Горлівці не вдалося б організувати такого свята. Але у Львові - кожен на своєму місці, а тому все виходить! Ех, дожити б до такого свята у Криму...

ЯКЕ Ж УКРАЇНСЬКЕ СВЯТО БЕЗ ЛИТОВЦІВ?
У фестивалю "Країна мрій" уже чимало друзів. Є вони у Франції, Фінляндії, Македонії, Ірландії, Білорусі, Польщі. У Львові мені найбільше сподобалися литовці. Може, тому, що давно закоханий у Литву, в самобутню культуру цього древнього бурштинового краю, у надзвичайно гарну, милозвучну литовську мову. До речі, у Латвії та Естонії я також бував, знаю проблеми цих республік. Але скажу, що у Литві люди особливі. Культура, патріотизм на тому ж рівні, що і у північних сусідів.
Зате люди відкритіші, комунікабельніші. І, що головне, дуже тепло ставляться до українців! Це заслуга десятків і сотень тисяч в’язнів ГУЛАГу, які, повернувшись із заслання, розчинилися серед свого народу і донесли до нього правду про Україну.
Те, що я спостерігав у Шевченківському гаю, лише підтвердило мою думку про литовців: привітні, усміхнені, готові жадібно вбирати все українське.
Побачили б ви, як литовці реагують на гуцульські мелодії! Дехто з них не витримує і приєднується до українського танцюючого гурту. Закохані у гуцульську культуру львів’яни радо приймають ще й прибалтійське "поповнення", і всі вони разом доводять просту істину: будь-яка культура має величезну притягальну силу!
Потім, після гуцулів, на сцену вийшов литовський фольклорний колектив "Сваля" під керівництвом Стасіса Вітуніса. Колектив цей з міста Пасваліс, яке розрослося над річкою Сваля. Тому й назву таке собі обрали...
Так ось, коли литовці змінили гуцулів, танці на галявині перед сценою не припинилися. Видно, на знак подяки за шанобливе ставлення прибалтів до української
фольклорної спадщини львів’яни танцями підтримували кожну литовську пісню, що лунала зі сцени. Цілком стихійно утворювалися українсько-литовські хороводи або танцюючі пари. Всі були неймовірно зворушені, коли доросла танцюристка зі "Свалі", немов чарівниця, вихоплювала з натовпу українських малюків і вміло "інтегрувала" їх у литовський народний танець. Зо два десятки діточок слухняно повторювали всі рухи "литовської мами" і бігали за нею, як курчата за квочкою.
Взагалі, приємно було спостерігати, як гармонійно поєднувалися український патріотичний дух з литовським. Висока народна культура, яка століттями рятувала наші етноси від асиміляції, без зусиль, миттєво згуртувала людей різних національностей в одне ціле, у справжній моноліт!
Згадую литовською мовою декілька гасел, а серед них: "Теґівоя Лєтува!" ("Хай живе Литва!") Кидаю їх у натовп. Дехто з литовців розчулено вигукує: "Слава Україні!"
Не знаю, хто порадив Скрипці запросити литовців. Зрештою, а навіщо нашому пісенному генералові чиїсь підказки? Він що - власного життєвого досвіду не має? В усякому випадку, литовці на українському пісенному святі були аж ніяк не зайвими.

МАЛЕНЬКЕ КОНКРЕТНЕ ДИВО
Видно, сам Бог спостерігав з небес за етнофестивалем "Країна мрій". Думаю, він без вагань поставив Олегові Скрипці "п’ятірку" за режисуру. Мало того, зворушений особливою культурницькою аурою, він вирішив зробити маленький подарунок для декого. І зробив. 
Серед литовців була і співачка Алдона Ульскєнє, донька репресованого. Після литовських пісень вона виконала і свою улюблену українську - "Чом ти не прийшов?" Коли затихли оплески присутніх, вона розповіла свою історію.
...Коли в Литву прийшли "совіти", вони вирішили, що її батько, Вілюс Янкаліс, як заможний господар і надзвичайно працелюбна людина, більше користі принесе в Сибіру. Ось і депортували його з усією родиною в Іркутську область. Руки мав золоті, характер твердий литовський, а серце синівське, любляче. Тому й вижив наперекір усьому, та ще й зробив для історії 255 фотознімків, які відтворювали нелегкі будні литовських та українських спецпоселенців.
Негативи зберігаються тепер у Національному архіві Литви, а сам пан Янкаліс помер зовсім недавно - у квітні 2007 року. Незламному патріотові виповнилося 94 роки, і він до кінця своїх днів зберігав ясний розум і високу працездатність.
Як не парадоксально, а пані Алдона з деякою ностальгією згадує роки, проведені в Іркутській області на станції Зима. Мабуть, тому, що в цьому невеликому населеному пункті існував український хор
під керівництвом пана Сойко. Мав він донечку Любу, з якою щиро потоваришувала маленька тоді ще Алдона. У 1954 році вона змогла повернутися в Литву, і міцна дружба українки та литовки на цьому перервалася...
Тому Алдона Ульскєнє просила усіх присутніх на святі допомогти їй розшукати Любу Сойко, яка тепер, найімовірніше, має інше прізвище.
Коли вона закінчила свій виступ і зійшла зі сцени, її обступили співчуваючі. Дехто радив звернутися у передачу "Ключовий момент" або "Жди меня".
Але, крім абсолютно чужих людей, до неї підійшла жіночка в чомусь, може, й рідна...
Марія Максимович, донька повстанця Петра Шатинського (псевдо "Крук"), убитого енкаведистами в 1950 році неподалік від Білого Поля, також була депортована у Сибір. І не куди-небудь, а саме в Іркутську область; шукати в ній невеличку станцію Зима - це все одно, що шукати голку в копиці сіна!
Але, уявіть собі, Марійка жила саме на станції Зима, а її рідні працювали на гідролізному заводі, який згадувала у своєму короткому виступі Алдона Ульскєнє.
Можна уявити - наскільки зворушеними були ці дві, немолоді вже, жінки... І наскільки радісною була їхня зустріч (може, й гралися десь поряд дітлахами?) через довгі півстоліття.
Я недаремно роблю ці ліричні відступи, аби читач мав уяву про ту насичену інтелектуальну атмосферу, яка панувала на фестивалі. І про те неабияке везіння, яке звело цих людей і дає мені право говорити, що сам Бог здійснив оце маленьке чудо! Адже варто було Марії Максимович опинитися в іншому місці (а Шевченківський гай займає велику площу, і виступи відбувалися в різних місцях або просто неуважно слухати виступ литовської співачки, як дива не відбулося б.

РАЗОМ НАС БАГАТО! 
Коли я говорив про ознаки революційності фестивалю "Країна мрій", про його новаторський дух, то забув згадати ще одну ознаку - розкутість людей.
Українська естрада представлена чималою кількістю хороших груп, але саме виступи Олега Скрипки роблять людей абсолютно вільними і розкутими. Близькими йому по духу були й інші колективи, що прибули на львівське свято: "Чоботи з бугая", "Очеретяний кіт", "Фанфаре оркестр", "Бурдон", "Родовід", "Коралі" тощо. Вони не тільки добре співали, але й дуже вдало оголошували кожен свій номер.
Це я говорю про офіційно заявлені колективи. Але на свято прибуло ще й багато пісенних аматорів. Ще задовго до офіційного відкриття свята вони сиділи на узбіччі доріг і на достатньо високому професійному рівні співали і грали на сопілках, бандурах, кобзах...
Мабуть, не лише у мене з’явилася думка: якою ж прекрасною була наша Україна у минулому! І яким же непоганим може бути її пісенне майбутнє, якщо будемо ставитись до своєї культурної спадщини так, як Олег Скрипка й усі ці чудові люди!
Очевидно, аналогічним чином багато хто думав, бо до Скрипки тягнулися звідусіль. Стою, напружено очікую - коли ж вдасться сфотографувати Маестро, а тут раптом чую поряд із собою:
- Оксано! Оксаночко! Біжи, доцю, сюди, сфотографуємося з паном Скрипкою! Пане Олеже! Пане... Я розумію, ви - зірка, але... ви для нас усіх, для України! Ну, що ж ви...
Так і не вдалося львів’янці сфотографувати свою Оксаночку з паном Скрипкою, бо бажаючих зробити фото з пісенним Команданте було надто багато... Олег Скрипка і сам розумів складність ситуації і постійно повторював:
- Пробачте, пробачте... Не можу...
Це був, мабуть, єдиний сумний момент за час усього свята.
Тисячі танцюючих на галявинах, перед сценою і в проходах супроводжували виступ Скрипки і його "Le Grand Orchestra". Посилені наряди міліції виявилися безсилими: народ хотів танцювати - от і все!
Багатотисячний натовп немов перетворився в одну велику родину (як на сільському весіллі!), а ті, кому поталанило менше, вимушені були розміститися на схилах великого природного амфітеатру, під зеленими смереками і навіть на них самих...
Не було ніякої різниці між молоддю, дітьми і старими - всі піддалися емоціям! Цікаво було спостерігати за трирічною дитинкою, яка сама (!) кружляла в танці під музику "Le Grand Orchestra", а поряд не було нікого з дорослих. Господи, де ж це батьки поділися? На смереки повилазили, чи що? Як же забули про дитину? Проте, крім мене, ніхто, мабуть, і не звернув увагу на кумедне дитинча, бо всіх узяла в полон народна музика...
Колись про маршала Жукова казали на фронтах: "Де Жуков, там і прорив (тепер, правда, ми знаємо справжню ціну тим проривам...), там і наступ..." Але ще більшою мірою і без усіляких засторог це можна сказати про лідера українського етномузичного руху: "Де Скрипка, там наступ, там Перемога!"
...Коли свято закінчилося і всі почали розходитись по домівках, я звернув увагу на двох хлопчиків п’яти-шести років, які, взявшись за руки, швидко крокували по дорозі, наспівуючи: "Разом нас багато, нас не подолати!" І знову поряд не було нікого з дорослих, і по всьому було видно, що цей спів - суто їхня, дитяча ініціатива...
Ось такою була атмосфера на святі. І я дуже хотів би, щоб воно колись прийшло до Криму. Скрипка уже гостював у нас. Але хай би привіз іще й Пісню...   
Сергій ЛАЩЕНКО.
м. Львів.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #42 за 19.10.2007 > Тема "Урок української"