Версiя для друку Обговорити в форумi

ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ
 22 жовтня, 75 років тому, у Москві було ухвалене рішення відрядити до України Надзвичайну комісію із хлібозаготівель на чолі з В’ячеславом Молотовим. У результаті діяльності "Комісії Молотова" з території радянської України були вивезені всі запаси збіжжя, що призвело до Голодомору і загибелі мільйонів людей.
 Проведення "розкуркулення" та "колективізації" вже 1931 року призвело в радянській Україні до значного зменшення збору зерна. У жовтні 1932 року Україна виконала місячний план хлібозаготівель тільки на 22%.
 Щоб забезпечити вивіз збіжжя в повному обсязі, 22 жовтня політбюро ЦК ВКП(б) відрядило до України Надзвичайну комісію з п’яти осіб на чолі з головою уряду Радянського Союзу В’ячеславом Молотовим. За її рішенням на село були направлені спеціальні бригади для проведення обшуків на подвір’ях і вилучення у селян усіх запасів не тільки зерна, а і будь-якого продовольства. Комісія заборонила торгівлю хлібом, а щоб селяни не могли виїхати за продовольством до інших районів СРСР, села були оточені військовими загороджувальними загонами.
 Для боротьби із так званим "саботажем хлібозаготівель" ҐПУ заарештувало 3 525 сільських керівників. А 22 листопада московське керівництво затвердило пропозицію Молотова про створення у Харкові "спецкомісії" з 3 осіб для винесення смертних вироків у справах хлібозаготівель.
 "Цілком таємно
 ЦК ВКП(б) - тов. Сталіну
 Пропонуємо надати ЦК КП(б)У в особі спецкомісії на період хлібозаготівель остаточне вирішення питань про вироки до найвищої міри покарання із тим, щоб ЦК КП(б)У раз на декаду звітував про свої рішення із цих справ перед ЦК ВКП(б).
 Молотов, Чубарь,
 Строганов, Калманович".
 23 листопада "Комісія Молотова" виїхала з Харкова до Москви. Результатом її діяльності стало вивезення з України всіх запасів збіжжя. Через це вже наприкінці листопада 1932 року розпочався штучний голод, від якого в Україні загинули, за різними оцінками, від 7 до 10 мільйонів осіб.
(RadioSvoboda.Ua)

2008 РІК В УКРАЇНІ МАЄ БУТИ ОГОЛОШЕНИЙ РОКОМ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ
 Про це заявив Президент України Віктор Ющенко в Харкові під час засідання Координаційної ради з підготовки заходів у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років.
 Глава держави також повідомив, що має намір внести до новообраної Верховної Ради проект закону про встановлення кримінальної відповідальності за заперечення світових геноцидів - Голодомору та Голокосту.
 Президент, окрім того, дав доручення центральним та місцевим органам виконавчої влади забезпечити відзначення в 2007 році Дня пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій на найвищому державному рівні. При цьому він нагадав - у 2007 році цей День (24 листопада) стане початком офіційного відзначення 75-х роковин Голодомору 1932-1933 років.
 Глава держави зауважив, що 24 листопада буде продовжена традиція проведення Всесвітньої акції "Запали свічку!", коли по всій Україні та країнах світу за участю закордонного українства та посольств нашої держави увечері будуть запалені свічки пам’яті по жертвах голодоморів та політичних репресій. За словами В. Ющенка, він також звернувся до ієрархів українських церков із закликом долучитися до заходів із відзначення 75-х роковин Голодомору.
 Президент особливо наголосив, що до цієї трагічної річниці у селах, містах і районах, постраждалих від Великого Голоду, необхідно відкрити пам’ятники або пам’ятні знаки. Він, зокрема, висловив сподівання, що буде встановлено гідний пам’ятник у Харкові. Йдеться також про важливість виявлення та впорядкування всіх місць поховань жертв трагедії.
 В. Ющенко ще раз звернув увагу місцевої влади на важливість складання регіональних книг пам’яті, і в підсумку - Національної Книги Пам’яті. "Мені б дуже хотілося, щоб тут був вагомим внесок кожної області", - зауважив Президент, додавши, що Національна Книга Пам’яті має увібрати всі без винятку спогади очевидців. Місцева влада має створити всі
умови, щоб до кінця року працівники архівів сформували повні реєстри усіх документальних джерел з тематики Голодомору та провели їхню інвентаризацію, також наголосив Президент.
 Глава держави назвав недостатньою роботу, що сьогодні проводить Міністерство освіти та науки у донесенні суспільству правди про Голодомор. "Сподіваюся, що Міністерство освіти зрозуміє, що тема Голодомору є надзвичайно важливою у формуванні світогляду молодих українців", - сказав він.
 Президент також висловив переконання, що на тему Голодомору в Україні повинні створюватися мистецькі та художні твори, фільми тощо. Він закликав митців бути активнішими в цьому питанні і запевнив, що з боку Президента вони матимуть повне сприяння в такій діяльності.

СЛОВАЦЬКІ ДЕПУТАТИ ПОДАЛИ НА РОЗГЛЯД ПАРЛАМЕНТУ ПРОЕКТ ДЕКЛАРАЦІЇ ПРО ВИЗНАННЯ ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ ЯК АКТУ ГЕНОЦИДУ
 У тексті документа, зокрема, йдеться, що геноцид був вчинений сталінським комуністичним режимом, який з метою колективізації знищив мільйони людей з числа незалежних верств сільського населення. На переконання одного з авторів проекту, депутата від ХДР Франтішека Міклошко, ця декларація сприятиме поширенню ідей людських цінностей в Європі та зміцненню двосторонніх стосунків між Словаччиною і Україною. "В майбутньому Європа повинна розвиватися як простір свободи й гідного людського життя. Тому необхідно пам’ятати про брутальне насильство, вчинене в минулому проти свободи й життя мільйонів людей в Україні, яка є гідним сусідом і партнером Словаччини", - наголосив Франтішек Міклошко.

ФРАНЦІЯ ЗАРЕЄСТРУВАЛА ЗАКОНОПРОЕКТ ПРО ГОЛОДОМОР В УКРАЇНІ
 Французька національна асамблея зареєструвала законопроект про визнання Голодомору 1932-1933 рр. геноцидом українського народу. Про це повідомляє українська служба Бі-Бі-Сі. Якщо законодавча ініціатива швидко збере на свою підтримку 100 підписів, пропозицію буде розглянуто найближчим часом.
 Законопроект про визнання Голодомору геноцидом запропонований депутатом від Півночі Крістіаном Ванетом. Торік він також виступив з аналогічною законодавчою ініціативою, але через підготовку до парламентських виборів, які відбулися у Франції в червні цього року, проект не встигли розглянути.

В ФРН ВІДКРИЛАСЯ ВИСТАВКА "ЗНИЩЕНІ ГОЛОДОМ. НЕВІДОМИЙ ГЕНОЦИД УКРАЇНЦІВ"
 Офіційне відкриття виставки "Знищені голодом. Невідомий геноцид українців", підготовленої Міжнародним благодійним фондом "Україна 3000" у рамках програми "Уроки історії: Голодомор 1932-1933 рр." за підтримки Інформаційно-культурної агенції Посольства України у Німеччині, відбулося в приміщенні Музею Берлінського муру. Виставка є одним з численних заходів, які проходять в Україні та за її межами у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років. Експозиція підготовлена з метою всебічного інформування представників світової спільноти про Голодомор 1932-1933 років в Україні для забезпечення визнання цієї трагедії актом геноциду на двосторонньому та міжнародному рівнях.
На сьогодні геноцидом українського народу Голодомор 1930-х років минулого століття на офіційному рівні визнали США, Канада, Австралія, Іспанія, Естонія, Польща, Угорщина, Аргентина, Литва та Грузія.

"МЕНЕ ТРАВИЧКА ВРЯТУВАЛА..."
 Цього листа переслала нам наша читачка Олександра Крупіна з села Косточківка Нижньогірського району. Він - про долю її товариша-волинянина. Це - ветеран війни, 1923 року народження, який зазнав голоду 1930-х років у найжахливіших його проявах. Пані Олександра читає "КС" разом зі своїм чоловіком-росіянином. Спасибі вам, що не байдужі до нашої газети, її тематики!

ОЙ ШУМИТЬ ТРАВА...
Ой шумить травичка,
 травка зелененька,
Що мене спасала,
 коли був маленьким.
Комуністи, травко,
 тебе теж топтали,
Коли в моїм лузі пшеницю шукали.
З зеленого лугу до хати звернули,
Обшукать подвір’я хлопці не забули,
Стальними штирями
 земельку довбали,
Знайдені зернини з собою забрали.
Коти і собаки всі десь позникали,
А співучі пташки
 в пастки не влітали,
Лише три ворони могилки топтали,
Щось вони шукали, і людей лякали.
З голоду померли
 татусь, брат, сестричка,
Мене ж врятувала зелена травичка.
Комуністи, травко,
 тебе теж топтали,
Коли лиху долю нам запланували.
Ой шуми, травичко,
 травко зелененька,
Що порятувала діточок маленьких.
О. Сухомлин.

 Мені не слід було б ворушити минуле хоч би тому, що воно болить і не дає спокою. Але доводиться давати відсіч, коли тобі довбуть: Голодомору, геноциду не було. Оця неправда примусила мене, старика, хоч віршем розповісти невірам, про те, що було. І до того ж всього - представники деяких партій стверджують, що автор жив і живе не там, де голод був.
 Невігласи компартії і рад довбуть: був би геноцид - стояли б по всій Україні високі могили, а їх - нема. Де ж вони?
 "Невже сталіністи зуміють приховати правду про Голодомор? Що скажеш?" - чув і таке.
 Говорити про Голодомор правду люди боялися, щоб не потрапити за ґрати. Мені особисто мама забороняла, просила, щоб я про нього ніколи не згадував, бо їй від згадки про ту біду у голові паморочиться. "Твій татко і досі був би живим, а ти щасливим, коли б пішли по людських подвір’ях зерно вишукувати.
І дідусі твої поплатились за непокірливість". Життя так склалось, що з односельцями я рідко зустрічався, щоб обговорювати ті події.
 Мені, пам’ятаю, найбільше хотілося, щоб мама знала хоч що-небудь про смерть своєї дочки в день, коли відзначали її власне 80-річчя.
 "Синку, я все знаю", - сказала вона.
 "Мамо, звідки? Адже, окрім мене, цього знати не міг ніхто!"
 "Шуро, я чула, як ти говорив колись до мене сонної, гладив мою голову, але я сили не мала ні очей відкрити, ні руки підняти, слова сказати".
 І - теж, аби знали, - протезом, що утримував мою очеревину після тяжких поранень, нержавіючим осколком фашистської гранати, що сидить у моїх легенях, клянусь: пишу тільки правду. Будь-якого невіра можу брати під руку і говорити: їдемо, чоловіче, поки я ще живий, до місця моєї батьківської хати, на мою Харківщину в с. Різуненкове Коломацького району, де я народився.
 Власне, як то кажуть комуністи, ніякої засухи тоді не було. Був дуже гарний врожай пшениці. Я особисто допомагав мамі в купки складати стебла, щоб вона їх в’язала, а таткові підтягував снопи для складання в копи, падав від їхньої ваги. Тато намолотив багато зерна, частину прикопав дома, частину у лісі біля дуба Петра І.
 Одні з Москви писали, нібито дають зерно, рятують Україну, а інші, з-під нас, чотирьох малят, що спали на печі, вимітали останні зернини в мокру від нашої сечі ряднину і виносили до підводи.
 Після останнього передвесняного рейду комзагону жодної зернини не залишилося. Першим помирає від голоду і застуд батько. За ним на моїх руках - трирічний братик
Олексій.
 Що робити? Де подітись? Котів, собачок для юшки немає. Їх ще з осені повикрадали голодні полтавські сусіди. Сороки, горобці в пастку без зерна не влітають. Криси, миші теж позникали.
 Здавалось: кінець всьому! Іди, хлопчику, і лягай, склавши ручки, у ямку поряд з татком, братиком.
 Ах, Боже мій! Куди ж ти підеш? А чи дійдеш до тих могилок? А чи не впадеш по дорозі?
 Поглянь на ліжко. Глянеш - маму побачиш. Свою маму. Вона вже не сумує, не бідкається. Мовчазна. Нічого не чує, не бачить. Їй байдуже, що я є, що десь вештається її син Коля, що на моїх грудях її донечка Марійка. Вона смокче мої сухі груди: вибиває з них "молочко".
 Зліз з печі. Кличу: "Мамо, мамочко. Чому мовчиш? Що з тобою?"
 Увійшла сусідка Галина з кружкою козячого молока. Підняла маму. Влила частину рідини їй в рота, сказавши: "Після нього оживеш". Підгодувала нам Марійку і мене пригостила.
 Пишу, аж нутрощі під протезом заворушились! - Марійка знову штовхнула по сосках, по печінці.
 Не пам’ятаю, не знаю години її смерті: проспав. Не плакав - ні. Сліз не було. Зараз, коли пишу, відливаю.
 Сусідні старші хлопці Сидоренко Василь, Бездітко Степан, сусідка Галина піднесли харчу, підкріпили мене, маму посадили, щоб погодувати, поклали Марійку в ряднинку, а мене, взявши за руку, повели до могилок. Нікого не було, і ми, прогнавши трьох ворон від відкритої ями, опустили дівчинку у нову яму, де лежав тільки один мертвий чоловік...
 В боях за Вітчизну загинули мої старші друзі, залишивши про себе добру згадку після свого короткого життя. Це вони вивели мене і брата на траву, щоб паслись, маму винесли з хати. Вони й розім’яли для мене та мами колоски підспіваючого жита. Спасибі їм, бо ні в мене, ні в мами в руках сили не було для видобуття з колоска зернин.
 Мене часом запитують: скажи, діду, чому розпався твій великий Союз РСР?
 Відповідаю: його прокляла і проклинала моя мама в день поховання своїх малят від голодної смерті; він розпався, бо збудований, зліплений був з крові діток, мам, тат, в потилицях яких і до цього часу кулі тирчать.
 "Немає великих могил, - тож геноциду не було!" - не вгамовуються "будівники комунізму".
 Жертвам геноциду на могилках пам’ятних знаків не ставили. Людей ховали в різні роки.
 Інженер Козельщанської сільгосптехніки Полтавської області Іван Купріянович Романенко теж, як і я, дозрів був до розуміння, що жертвам геноциду рідні мають поставити пам’ятний знак, але не зміг цього зробити - на їхніх могилках вже жили інші люди.
 А ще пам’ятаю таке. Якось на подвір’ї з’явився дідусь, брудний, обірваний, худющий, вошивий. Що з ним? Чому по бороді повзають воші?
 Дізналися: дідуся місяців чотири тому обібрали комуністи, вигнали непослуха з хати, поселивши в ній бездомного комуніста Манька Максима, і він - Пащенко Дмитро Іванович - залишив село Шелестове Краснокутського району і після декількох місяців жебракування прийшов до дочки Олі, щоб померти в рідній для нього сім’ї.
 - Мені тепленького - я і помру, - сказав.
 Мама вже ходила, сяк-так корпалась. Дідусь скуштував тепленького з плаваючими зернинами жита, подякував, прочитав молитву "Отче наш...", і на тому скінчилось його злиденне життя.
 Правдо, правдо, де ти? Де тебе шукати? І де тебе знайти?
 А тепер про твого, Сашо, дядька Івана. Ні правди, ні кривди після 1932 року дізнатися не зміг. Пішов він на схід до "своїх", бо не захотів залишатись на землях окупованої поляками Волині. На Житомирщині жив. Жив - і ніби прірва забрала.
 Схоронивши дідуся, побачили біля колодязя незнайому, обірвану, змарнілу від голоду людину, яка попросила, щоб дали що-небудь поїсти. Назвався чоловік Іваном.
 Збризнули його водою, всипали юшки із зернятками жита. Поїв чоловік, подякував, перехрестився і, поклавши на груди руки, приліг, як виявилося, назавжди.
 Можливо, то і був той чоловік, про якого нічого не відомо. Навіть, якщо то - він, пам’ятного знака біля його могили немає. Я і своїм, з відомих тобі причин, не поставив, але для квітів місце віднайшов і для твого дядька, бо не забув, і не забував про його долю і долю мільйонів таких, як він. Дивного багато. Голодні сусіди-полтавчани викрадають котів, собак, а ми не бідували. Довгий час не турбували, не грабували нас. На могилках м. Носівки Чернігівської області цікавлюсь: "Де ваші поховання тих, що загинули від Голодомору?" У відповідь: "Нам, носівчанам, пощастило, за нас заступилися керівники району, яких потім за це було страчено".
 Чомусь ми майже завжди забуваємо за національних героїв, за тих, хто за нас віддає життя, зате вміємо мити їм кістки - хай інколи не ми, а супротивники наші.
 Коли б (це моя думка) В. Янукович та підтримав добрі і розумні наміри В. Ющенка в питаннях злагодженої праці, то - я впевнений - мали б двох національних героїв.
 А в суперечках, в незлагоді що ми маємо? Маємо двох людей, яким миють п’яти і голови. І що народ має? Одні біди: юрби шабашників, наркоманів з наркоділками, бомжів і бомженят, а ще - мільярдерів.
 І баламутять. Товчуть воду в ступі. І жодного слова за героїв Носівки, України, які не захотіли відбирати зерно своїх односельців для відправки за кордон в обмін на устаткування для важкої індустрії. Перші жертви геноциду - ті, хто чинив спротив політиці винищення українців. Нам про них би більше мову вести.
 І перший пам’ятний знак - їм, сильним духом, відважним захисникам народу. Поряд з ними мільйони жертв. Біля підніжжя пам’ятника має рости трава - символ безсмертя!
 О. СУХОМЛИН.
Волинь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 26.10.2007 > Тема ""Білі плями" історії"