Версiя для друку Обговорити в форумi

"Переступил порог - дети. Огромное количество детей до 6 лет. В маленьких телогреечках, в маленьких ватных брючках. И номера - на спине и на груди. Как у заключенных. Это номера их матерей. Они привыкли видеть возле себя только женщин, но слышали, что есть папы, мужчины. И вот подбежали ко мне, голосят: "Папа, папочка". Это самое страшное - когда дети с номерами. А на бараках: "Спасибо товарищу Сталину за наше счастливое детство"...
(Зі спогадів калмицького поета Давида Кугультінова).

"Всё лучшее - детям!". Таке гасло лунало майже до самого кінця існування "великого и могучего" СРСР. Про те, яке воно те "найкраще" і чиїм дітям дісталося, розповідає наша активна дописувачка зі Львівщини Анна Гошко-Кіт.
В Мордовських лісах були табори для політичних в’язнів. Тисячі людей різних національностей, чоловіки і жінки мучилися в неволі, голодні. Тяжка праця, приниження людської гідності. Все це виснажувало нещасних. Вмирали чоловіки, які працювали на лісоповалі. В інших лагпунктах були жінки, які шили на швейних фабриках військовий ватний пошив. Низькі бараки без вентиляції, великі норми і голод виснажували їх і більшість жінок хворіли на туберкульоз. Тоді вже цілком хворих "доходяг" відправляли в табір Мордовської АРСР - станція Потьма, пос. Явас 385/9 - це була центральна лікарня. За високою загорожею був "Детдом" для арештованих матерів з маленькими дітьми або тих, що чекали їхнього народження.
Нещасні, небажані невільників діти бліді, кволі, з сумними оченятами, навіть плач у них був як скигління безпомічного маленького створіння. Тих дітей було близько 200, привезених з усіх таборів Союзу віком до двох років. Опісля тих, хто лишився живим, чекала доля іншого притулку. За ще однією високою загорожею з колючим дротом був табір матерів. Та мати, у якої дитина до одного року, мала право годувати дитину двічі на день. Вранці о 6-й годині і вечором по роботі. Вона мала дозвіл проходити через вахту. До дітей старших одного року дозволено приходити мамі по вихідних. Нещасні матері тремтіли при згадці, що відправляють дітей в інший притулок.
Коли медичні сестри брали з горла "мазок", це означало, що скоро матерів і їхніх дітей розлучать по різних таборах. Матерям дозволялось віднести свою дитину на вахту, а там з материнських рук "вольні" виривали дітей. Матері плакали, кричали, кусали руки вольним, вили, як вовчиці. В дитячих голосах відчувався голос розлуки і часто виривалось слово "мамо".
Та жінка, яка була засуджена на 10 років, ще мала надію, що колись знайдеться серце жіноче, що дасть вісточку про її дитину. Але ту, яка засуджена на 25 років, позбавляють надії довідатись колись про свою дитину і взагалі побачити її.
В Мордовському притулку дітям не давали молока, овочів, але була взірцева чистота, яку підтримували засуджені матері. Ліжечка залізні виблискували, підлога біла, постіль чиста, тільки лежали в них не діти, а мученики. Не було чути дитячого сміху, радості - була велика лікарня. Суворий режим, приписаний вольною лікаркою, якої ми боялися, бо висловлене неуважне слово - це був виклик долі. Матір відправляли від дитини і вона позбавлялась можливості бачити своє нещасне дитя.
У те пекло на землі у 1951 році привезли мене з малим сином Богданом. До того півроку ми були в тюрмі м. Станіславова (тепер Івано-Франківськ). Після суду Верховного Трибуналу чоловіка і мене з дитиною засудили на 25 років трудових таборів. В Мордовії нас розлучили, оскільки я "заключённая", а дитина вільна. Нас розділяли загорожа, колючий дріт і солдати з псами. Богдан був малий, і мені дозволяли два рази на день приходити його годувати. Я не бачила, де він спить, оскільки нам було заборонено вільно туди заходити. Дітей нам виносили в коридор. Через тиждень мій синочок тяжко захворів і його забрали у лікарню для дітей. Я відважилася просити вольну лікарку, щоб дозволила мені працювати санітаркою коло хворих дітей. На диво, вона згодилася, і я працювала через добу.
В лікарні багато боксів - кімнаток на 7 - 10 дітей, відповідно до їх захворювання. Кожна санітарка мала свій бокс і відповідала за чистоту кімнати і дітей. Раненько, о пів на шосту - "Підйом". Береш сонну дитину, а то й дві на одну руку й несеш в туалет, де стоять багато кріселок з горщиками, і садимо дітей. Скоро, бігом треба піднімати інших дітей. Сонні діти плачуть, перехиляються з кріселка, інші на них досипають. Тоді треба їх будити, скоро мити і підмивати під краном з холодною водою та заносити в "бокс". За той час, що діти сиділи на горщиках, мають бути ліжечка перестелені і все готове до годування. Десятеро дітей садимо за столик у кріселко з поручами, даємо їм в горнятках рідку кашу. Деякі діти знесилені плачем і хворіють переважно на понос так, що їсти не хочуть. Тоді треба насильно "запхати" в рот пару ложок каші. Інші сильніші діти тримають міцно в руках горнятко, бо знають, що коли виллють кашу, то іншої не дістануть. Різними хворобами хворіли діти, але переважно на понос.
Вольна лікарка казала: "Обязательно нужен детям воздух, несите их во двор в манеж". І знову скоро впихаєш дитину в спальний мішок і несеш надвір на мороз в манеж. Діти плачуть, однак жодна санітарка не може їх заспокоїти, бо потрібно виносити інших дітей. Діти плачуть, надихаються холодного повітря і після цього хворіють на запалення легенів, бронхіти. Потім процедури: уколи, таблетки, які діти сприймають неохоче.
Приходять на практику вольні медсестри, які на цих дітях вчаться робити уколи в голову. Я, санітарка, мушу тримати сильно дитину і дивитися на ті благальні оченята, які просять допомоги. Вольна сестра каже: "Пускай кричит. Я буду лучше видеть вены". Коле кілька разів і у дитини розпухає голівка. Я мушу мовчати, бо мене відправлять від моєї дитини, я не зможу бачити свого хворого сина. Я сама була дуже хвора, часто непритомніла, по кілька разів на день. Санітарки приховували мою неміч перед вольною лікаркою, а то мені не дозволили б бути коло дітей.
Одна у нас була спасителька - Сара Марківна, як казали, сиділа за шпіонаж на користь Ізраїлю. Ніколи вона не отримувала листів, ані посилок, але, мабуть, Бог вибрав її і прислав ту лікарку, щоб полегшувала муки і
спасала маленьких невільників. В лікарні їй виділили маленьку бокс-кімнатку, де стояло тільки її ліжечко. Сама вона була дрібної будови, тип семітський, волосся темне, кручене, припорошене сивиною, але це була прекрасний спеціаліст, великого розуму людина і з чутливим жіночим серцем. Багато матерів завдячували їй спасінням життя дитини. Вона була невтомна, на кожний тривожний заклик вдень чи вночі вставала і надавала допомогу. І своєю присутністю вселяла надію. При обході хворих вольною лікаркою Сара
Марківна стояла мовчазливо, але ми відчували її зверхність. Вона не втручалася при некваліфікованих призначеннях лікування вольної лікарки, але після обходу старалась щось змінити на краще. Сара Марківна бачила, яка я хвора і виснажена, послухала мої легені, взяла дозвіл, щоб мене перевели в центральну лікарню на рентген і сказала: "Ты серьёзно больна, никогда не садись за мотор на швейной фабрике, не иди на тяжелую работу, будь упряма, пускай вызывают комиссию из Москвы".
Ми ніколи не бачили синього неба, сонця, пташок. Життя пливло у сірій бочці-загорожі дерев’яній, оточеній колючим дротом і бровкою. Над нами панував страх за втрату дитини, а як відберуть, куди завезуть, як виховають? Це був найгірший час мого життя. Дозволено писати листи двічі на рік і просити, щоб хтось забрав дитину.
Боже! Яка це мука! Ніхто з нас матерів про свою долю і не думав. А син мій тяжко хворий. Моє серце і очі тільки шукали ту Сару Марківну, надію на спасіння дитини. Це був 1951 рік. Пам’ятаю один епізод. У нічну зміну я, Сара Марківна і ще одна санітарка сиділи зажурені, без іскри надії снувалися тяжкі думки, що цілком нас знесилювало. Та хтось з нас сказав: "Хоч би духи сказали, що буде далі з нами і з тим проклятим Союзом". Вирішили викликати духів. Мали великий папір, накреслили коло, довкола букви, посередині числа від 1 до 10 та ще на маленькій тарілочці накреслили стрілу. В кімнаті напівтемрява. Кликали мертвих духів. Тарілочки торкалася кожна з нас пальцями. Духи не хотіли спілкуватися з нами. Нарешті в розпуці закликали: "Хоч би Богдан Хмельницький зжалівся над нами. Дай нам відчути, що ти тут і відповідай на питання". Ми відчули, що тарілочка починає рухатися. Питаю: "Духу Богдана Хмельницького, скажи нам, чи скоро помре Сталін?’’ Тарілка скоро закрутилася і стрілка показала 1953 рік. "Ох! - вирвалося з уст Сари Марківни. - Дай Бог, чтобы он здох, тогда увидим свободу". Вже недовго чекати, 1,5 - 2 роки надія є. Можемо вірити, що розпадеться і Союз. Надбігла санітарка, постукала в двері, пішли на "проверку". Швидко Сара Марківна сховала цей папір в ліжко і вже ми щасливі зустрічали ранок.
Бували дні, коли наша лікарка Сара Марківна бігала по боксах і відбирала найбільш хворих дітей. "Быть может, завтра или ночью будем спасать этих детей". Вона довідалась в центральній лікарні, що привезуть жінку народжувати. Тоді вона забирала післяродову плаценту і приносила в дитячу зону. Переважно дітям до одного року розрізали скальпелем шкіру на ребрі і туди всаджували шматочок тії плаценти, накладали два-три шви, змазували зеленкою, прикладали малий тампон вати. Одну плаценту ділили на 7 - 8 дітей. На диво, не було жодного ускладнення, шви присихали і діти відживали. Навіть в тих дітей, що були приречені на смерть, очі світилися життям. Сара Марківна слідкувала за їжею, яка переважно була малокалорійною, не було овочів, молока, масла... Як хтось живе з тих дітей, чи знає, кому має завдячувати життям. Напевне, ні.
На превеликий жаль, я не пам’ятаю прізвища нашого Ангела-Хранителя і Спасителя - Сари Марківни. Але нехай усі її добрі вчинки будуть благословенням її роду.
Анна ГОШКО-КІТ,
учасниця бойових дій УПА, політв’язень.
м. Ходорів на Львівщині.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #6 за 08.02.2008 > Тема ""Білі плями" історії"