Версiя для друку Обговорити в форумi

Коли і чому рука маленького школярика тягнеться до аркуша, щоб вихлюпнути на його чисту поверхню поетичні рядки, що хвилюють душу? Це питання вже піввіку, як прийшов працювати до школи, цікавить мене. Бо і сам у дитинстві бавився поетичним словом, а в роки вчителювання постійно керував літературно-творчими гуртками, маючи від цього справжню насолоду...
Ці думки знову обсіли мене на одному із зібрань міської організації «Просвіта», яке було присвячене творчості молодого просвітянина, студента четвертого курсу відділення філології Маріупольського гуманітарного університету Іллі Манченка.
Tо як і коли у юнака починалось поетичне аматорство? Яку роль у цьому відіграли школа і батьки?
Шукаючи відповідь на ці питання, повернемось років на п’ятнадцять назад. Підійдемо до порогу 61-ї школи. Вивіска сповіщає, що ця школа має статус української…
Так, ця школа, якою керує Віктор Іванович Старостенко, однією з перших у Маріуполі отримала цей статус ще в перший рік незалежності України. Уже відбулися чотири випуски школярів, які з першого і до одинадцятого класу навчались державною мовою. (І це у вкрай зрусифікованому Маріуполі, що на Донеччині!)
Щоб учні охоче вивчали українську мову, жагуче вбирали в себе на творчому рівні культурні надбання народу, докладає чимало зусиль дружний колектив педагогів-україністів, яких очолює методист Ніна Марківна Митюк. Не залишаються осторонь державної справи й батьки школярів. Ось про це докладніше...
* * *
Трапилось так, що свого часу сім’я Манченків перебралася з Поділля на Приазов’я. Спільними зусиллями облаштували на східній околиці Маріуполя приватний будинок, вирішили справи з працевлаштуванням. Ось і достаток прийшов у дім...
Усе б нічого, якби не мовне питання: скрізь чути лише донбаський мовний суржик, що чомусь тут іменувався російською мовою.
- То куди ж ми приїхали? - запитували одне одного Манченки. – Чи, може, це вже не Україна? А як же наші діти? Як учитись їм не на материнській мові?..
Але на цей раз доля була поблажлива до подолян-переселенців: як уже говорилось, 61-ша школа, найближча до оселі Maнченків, отримала статус української. Ось туди Анатолій Миколайович Манченко у 1991 році і відвів сина Іллю в перший клас. Відвів, та і сам... залишився у школі!
Робітник-електрик металургійного заводу «Азовсталь» Манченко-старший оформився на роботу шкільним сторожем, аби не лише бути завжди поруч із сином, але й - і це головне! - допомагати вчителям у надзвичайно відповідальній і складній справі - налагоджувати процес відродження української мови, національного побуту і культури.
Разом із класним керівником Лідією Миколаївною Гороховцевою надумав Анатолій Миколайович відтворити у школі справжню українську оселю.
Дирекція дала «добро» - і робота закипіла. Уночі шкільний сторож стругав дошки та робив піч, лаштував стіни біленької, наче яєчко, хатки - точної копії помешкання своєї бабусі. Накрили домівку справжньою стріхою з очерету. Зобразили, як на щастя вмілим господарям ластівка звела гніздечко біля самого віконця...
Інші батьки учнів, споглядаючи становлення незвичної будівлі, теж почали приносити з дому: хто справжні серп та косу, хто рушник, хто веретено, прядку, а хто і скриню.
Дорослішали перші школярі-українці, разом із ними багатшала садиба. Поруч із нею вмінням маляра розлилась річечка із зеленокосою вербичкою, біля хати - криничка з колодязним журавлем, який у довгому дзьобі тримає справжнє відерце. А якщо є вода, то повинен бути і город з жовтогарячими соняшниками. Посеред городу, як водиться, з’явилось опудало - знавці українських традицій поставили саме таке, яке втілює у собі Стару Зиму, яку українці спалювали на Масляну. Не забули господарі садиби й про тин, повитий квітами, й про деревину, на котрій сушаться різноманітні горщики...
Раює українська садиба у школі!.. Учні люблять і пишаються своїм незвичним кабінетом української мови, від щирого серця приносять сюди рукотворні подарунки. Хтось присвячує йому вірші, хтось змайстрував панораму «Хомутовський степ»...
Ось уже і поголос пішов містом про незвичну будову в 61-й школі. Багатотиражка «Азовсталець» вмістила про це диво матеріал Ірини Молчанової, голови Маріупольської спілки українок.
Постійним учасником творення українського національного середовища у школі був, починаючи з першого класу, Ілля. Усе це і визначило його риси особистості, ще у молодших класах сформувало бачення майбутнього. Настав час, і він, як і батько, став одним із активістів Маріупольської «Просвіти», її молодіжного крила.
* * *
Збігає час... 61-й школі вже виповнилося півстоліття. Складними були останні п’ятнадцять років в її історії, але зміст і спрямованість усіх цих років були визначені статусом школи як української, а це тут, на південному сході держави, непроста справа. Регіонали-федералісти, манкурти-яничари з «п’ятої колони» вимагають одного - щоб російській мові було надано статус другої державної. Обласна рада, а за нею і міська прийняли постанови, якими російська мова на Донеччині проголошена регіональною. Вживання української мови на офіційному рівні зведено нанівець. Мовне питання на Приазов’ї давно вже стало політичним питанням.
Як ніколи, від оборонців української мови вимагаються не лише професіоналізм дій, але і витримка, і мужність. Радує те, що зусилля педагогічного колективу школи, про яку йдеться, відповідають вимогам сьогодення.
Молода, здібна учителька Вікторія Гребенюк продовжує дбайливо доглядати «садибу», поповнювати її новими експонатами. Навчально-виховний центр української мови перетворився у Музей українського народознавства, ознайомитися з обладнанням і роботою якого приходять учителі та учні шкіл міста.
На превеликий жаль, не обійшлося без втрат. У цьому році Анатолій Миколайович Манченко, який доклав стільки зусиль до створення оригінальної україномовної і народознавчої навчально-виховної бази, відійшов у інші світи. Але батькову справу продовжує син - майбутній учитель, майстер спорту з легкої атлетики Ілля Манченко. І не лише конкретними справами, але і власним поетичним словом.
Вірші студента час від часу з’являються на шпальтах місцевих газет, уже мріє про видання окремої збірочки...
Отже, маємо справу не з епізодичним захопленням літературною творчістю, а з постійною, ось уже років з десять, потребою висловити поетичним словом своє, свідомого українця Донецького регіону, світобачення.
Через рік Ілля Манченко з учительським дипломом переступить поріг однієї зі шкіл Маріуполя. Переконаний, що це буде високопрофесійний, шанований дітьми вчитель української мови та літератури.
Павло МАЗУР,
учитель.
Донецька обл.
* * *
P. S. Сьогодні Ілля Манченко - уже вчитель у своїй рідній школі.
І ось чого він навчає дітей у своїх віршах:

ШАНУЙТЕ МАМУ!
Шануйте рідне слово мами,
Що вміє вчасно зло спинить.
Пишіть листи, шліть телеграми,
Бо кожна мить - остання мить...
Загляньте в рідні, щирі очі,
Що завжди світяться добром,
В них затаївся смуток ночі
І цвіт веселки над селом.
Невтомні руки їй цілуйте,
Не зраджуйте її поріг...
Довіку матінку шануйте -
Свій найсвятіший оберіг.

БІЛЬ
Нам болить Україна по-різному всім,
Кожне серце по-своєму б’ється,
Хтось новими речами наповнює дім,
А комусь ледь поїсти вдається.
Нам болить Україна і вранці, і вдень,
У калинових краплях надії,
Бережімо суцвіття вкраїнських пісень,
Свого слова забути не смієм.
Нам болить Україна...
В молитвах – вона.
Наче сонце — ясна. Наче серце – одна.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 29.08.2008 > Тема "Урок української"