Версiя для друку Обговорити в форумi

Зустріч для вас

Цього разу я застав відомого мандрівника Олександра Волощука у його рідному місті, і вже це можна вважати неабияким успіхом! Бо тепер, коли набираю цю статтю, він, очевидно, вже знову на кримському Мангупі. А Мангуп для Сашка є чи не найулюбленішою (після Чернігова, звичайно) точкою України. Тому і до «Кримської світлиці» зазвичай навідується. Мангуп і Сімферополь – це у перервах між подорожами. Бо щоб Сашко Волощук сидів на місці і надовго затримався в Україні - на це потрібні якісь вагомі причини. Написання книги, наприклад. Або виставка власних фотографій... Саме на відкриття такої виставки (першої у Сашковій біографії) я і потрапив у Чернігові. Бачив, з якою любов’ю і повагою чернігівці ставляться до свого, вже досить відомого, але завжди доступного, щирого і приємного у спілкуванні земляка. Коли надали слово бажаючим виступити, я виголосив невеличку промову, назвавши Олександра «найаналітичнішим» мандрівником пострадянського простору. Йому, мовляв, уже час шукати дорогу до університетських аудиторій. А ось підкорювач океанів Федір Конюхов є, без сумніву, «найекстремальнішим» з подорожувальників...
Потім у нас була довга розмова, говорили ми до пізнього вечора, найцікавіше я записував на диктофон. Ділюся своїм «здобутком» з читачами, бо досвід Сашка, без перебільшення, є всеукраїнським надбанням. Будь-який дипломований аналітик, навіть з науковими ступенями, не має стільки особистого досвіду. І не має стільки можливостей для висновків, як мандрівник з аналітичними здібностями, у якого позаду тисячі кілометрів доріг. А Олександр Волощук саме з таких. Тож слухаймо нашу розмову...

- Олександре, підбір фотографій для виставки досить оригінальний. Я дав би більше динамічних, «екстремальних» фото, а у вас є так багато статичного: великі оленячі роги, що самотньо лежать у тундрі, лагідний котик – мешканець гірського селища, або задумливі кавказькі вівчарки у вільний від охорони отари час...
- На жаль, були обмеження щодо кількості фотографій, тому дав набагато менше, ніж міг би дати… Підбирав усе найголовніше — з моєї точки зору. Коли подорожуєш у горах чи в лісотундрі, то динамічних фото, зазвичай, мало. Більше статичного… До того ж фото з привалів також передають саме ті моменти, які найкраще закарбувалися в пам’яті. І людей люблю знімати тоді, коли вони поводяться невимушено, а не тоді, коли «позують»…
- Олександре, на одній із фотографій зафіксовані дагестанські старожили з портретом «всесоюзного старости» Михайла Калініна. Скільки вже років СРСР не існує, а цей «мотлох історії» дагестанці досі любовно зберігають у сільському клубі... Пострадянські естонці, латиші, литовці та й наші галичани з волинянами ніколи не переймалися збереженням радянської спадщини. То невже дагестанці виявилися найбільш проросійськими, чи то пак - «прорадянськими»? Схоже, що цих шановних аксакалів ніколи не відвідував страх бути асимільованим.
- У гірському Дагестані зараз усе так само, як було двісті-триста років тому. Всі виконують намаз, жінки ходять у хіджабах, всі люди є правовірними мусульманами. Росіяни в гірському Дагестані не поселяються, тому ніяка асиміляція місцевому люду не загрожує. Радянський період був для них не таким уже й поганим, портрети партійних діячів – це лише данина історії, не більше… Звичайно, мислення гірського дагестанця відрізняється від мислення сучасного естонця. Але якщо говорити про міста, зокрема, про Махачкалу, то там уже спостерігається симбіоз Сходу і Заходу. На одному боці вулиці стоїть мечеть, а через дорогу – нічний клуб…
- Ось так, помаленьку, цивілізація добереться і до гірських аулів.
- Не думаю. Націоналізм у горців Кавказу досить розвинений. Часом він навіть шкідливий, але так чи інакше націю зберігає.
- А коли він може бути шкідливим?
- Не так давно я три місяці прожив у Балкарії, у її головному місті Тирниаузі. (Тирниауз в перекладі означає «Долина журавлів» - С. Л.) Склад населення там приблизно такий: 50% балкарці, 25% кабардинці, а решта 25% – російськомовне населення. Проте при владі там лише балкарці. Жодної людини небалкарського походження у владних структурах міста! Інколи доходить до курйозів. Незабаром виповнюється 100-річчя з дня народження Віри Фльорової – першовідкривачки (у 1934 році) молібденового родовища в Балкарії. Але в республіці дату не відзначатимуть, оскільки балкарці офіційно вважають першовідкривачами кількох своїх земляків, які були звичайними робітниками у Віри Фльорової. До речі, ця дівчина-геолог пішла з життя у 1936 році зовсім молодою. Коли переходила через гірську річку, сильний порив вітру скинув її з невеликого містка, і вона, вдарившись головою у камінь, вже не змогла виплисти… Так випадково загинула 23-річна уродженка Новочеркаська з дуже шанованої родини Фльорових. Я скрупульозно збирав всі дані про цю непересічну людину, відшукав її могилу в Нальчику і радий, що мій пошук підштовхнув мешканців Новочеркаська до офіційного відзначення 100-літнього ювілею Віри Фльорової в її місті.
- Прикро, що балкарський націоналізм проявляється і в таких крайнощах...
- В 90-ті роки балкарці перейменували навіть площу, названу іменем Віри Фльорової. Взагалі, я помітив у них певний комплекс… Я б назвав це «комплекс ображеного». Він є у деяких репресованих народів Кавказу.
- Здається, є він і у кримських татар. Їхня інтелігенція не хоче чути про якісь там проблеми кримських українців (у їхніх газетах про це ніколи не прочитаєш), вважаючи, що вся увага держави повинна бути прикута саме до вирішення кримськотатарської проблеми. Як і у балкарців, у кримських татар є певна недовіра до «чужих». Багато чув від українських активістів Криму: мовляв, ми охоче беремо кримських татар у свої структури, а вони українців до себе ніколи не запрошують… А ще, пригадую, на одному з телевізійних шоу політолог Кость Бондаренко відверто висловив свою точку зору щодо Криму. Мовляв, через кілька десятиліть він буде або російським або кримськотатарським. Але не українським. То що, нам тепер і «балкаризація» Криму може загрожувати?
- Відповім словами колишнього нашого президента Леоніда Кучми: «Україна – не Росія». Не всі кавказькі проблеми автоматично перенесуться на кримський ґрунт. Не думаю, що є якась загроза з боку кримських татар. Серед цього народу є достатньо розумних людей, які не допустять загострення ситуації в АРК. Адже вони розуміють, що по-справжньому процвітати може тільки мирний, стабільний Крим… До речі, м’якість, толерантність українців, їхня неспішність у розв’язанні власних проблем тут може виявитися навіть плюсом... Адже боротьба за лідерство між росіянами і кримськими татарами була б на порядок гострішою. А Росія при нинішньому президенті буде постійно наголошувати, що Крим – це їхня територія.
- Серед чудових фотографій, які я побачив на виставці, одна справила на мене гнітюче враження. Це напівзруйнована «мертва» залізниця серед сибірської тайги. Боляче дивитися на ці покручені рейки і гнилі шпали… Надто знаючи, що, будуючи її, загинуло багато люду.
- Це колишня дорога від Салехарду до Надиму. Понад триста кілометрів дороги у такому стані. Вона будувалася з 1949 по 1953 рік. В 1952 році вже ходив поїзд «Москва-Надим», було декілька причіпних вагонів. А після смерті Сталіна залізниця була «законсервована». З 1-го серпня 1953 року її взагалі ліквідували. Тобто закрили будь-який рух. І табори переселили кудись в інше місце. Куди точно – не знаю, Сибір великий…
- Це фото опосередковано ілюструє російський імперський менталітет. Спочатку «планов громадье», а потім пустка, бо, виявляється, погано розрахували. В «тилу» розруха, але треба обов’язково пертися кудись далі на схід. Маніловщина, гігантоманія, безгосподарність… Хіба не так? Навіщо будували дорогу, коли прослужила вона лише кілька місяців?
- Лише зараз, через шість десятиліть, дійшли до думки, що залізниця все-таки потрібна. І її знову починають будувати, щоправда, на відстані кількох кілометрів від попередньої. Бо в деяких місцях насип зовсім зруйновано. Дешевше нову залізницю зробити, аніж ремонтувати стару. А що стосується менталітету тієї чи іншої нації, то декілька фотографій дійсно можуть бути наглядним прикладом. Скажімо, коли я побував у Нагірному Карабаху, то побачив, що місто Степанакерт повністю відбудоване.
- Як і Грозний?
- Ні, набагато краще! Бо у Грозному добре виглядають лише центральні вулиці, але за кілька хвилин ходи від центру міста можна побачити руїни… І це при тому, що на відбудову Грозного дає чималі гроші могутня держава Росія, а Степенакерт відбудовується завдяки вірменській діаспорі. Тепер це дуже гарне місто! Мені навіть здалося, що самій Вірменії діаспора не приділяє стільки уваги, як цій бунтівній провінції, що входила до складу Азербайджану. Ось вам вірменський менталітет в дії: дбати в першу чергу про тих, кому важче, хто бореться. Це неабиякий стимул для подальшої боротьби. Бо всі відчувають себе частинкою єдиної монолітної, активної нації.
- Цього, на жаль, не можна сказати про українців. Хіба ми ставимося «по-вірменськи» до свого Придністров’я, Берестейщини, Підляшшя, Курщини, Білгородщини, Кубані? Навіть про Крим столиця нерідко забуває.
- Зате про Кубань, Білгородщину і Курщину добре пам’ятає Росія. І місцеві жителі там є стовідсотковими патріотами Росії.
- До речі, як ставиться до кавказців населення російського півдня?
- На жаль, більшість населення Ростовщини, Ставропілля, Астраханської області та Кубані сприймають чеченців і взагалі усіх кавказців як ворогів. Це результат цілеспрямованого впливу російської державної пропаганди. Починаючи з 1994 року, людей переконують, що кавказці – це вороги, з якими треба боротися. Таким чином влада виправдовує свої військові дії на Кавказі.
- У кубанців такі ж настрої?
- Так, адже вони також є органічною складовою частиною російського суспільства, попри те, що якоюсь

мірою зберегли своє українство. Вони досі «балакають» на своїй говірці. Я розмовляв з ними літературною українською мовою, і вони мене добре розуміли. Надзвичайно тепле ставлення до України! І все ж, хоч ніколи не були на Кавказі, вони також вважають кавказців своїми ворогами…
- Напевно, вважають, що Україна і Росія повинні бути разом, це зробить нас сильнішими і монолітнішими?
- Саме так. Але що тут дивуватися, коли і в Україні таких людей є чимало?
- Але ж у нас за Союзом ностальгують зросійщені українці, а на Кубані ті, які значною мірою зберегли свою генетичну пам’ять і зараз дуже активно плекають свою «козацьку» ідентичність.
- Чому ностальгують за СРСР кубанці? Тому що між Росією і Україною проліг державний кордон, і важче стало їздити в Україну. А родичі в Україні є практично в кожного кубанця.
- То чому ж ми не піклуємося про Кубань так, як вірмени про свій Степанакерт? Хто заважає?
- Ми ж про це говорили: менталітет у нас трохи інший... Над ним варто працювати, «шліфувати» його. А поки повинні бути хоча б широкі культурологічні зв’язки з цим благодатним краєм. Зрештою, вони є і дають свої плоди. На Кубані лише офіційно діє біля десятка українських громад. Лише в одному Краснодарі їх, якщо не помиляюся, три або чотири… А ще є в Новоросійську, в Сочі, в інших великих містах. Нещодавно відзначив своє 100-ліття Кубанський козачий хор під керівництвом Захарченка. Українські пісні цей хор виконує на дуже високому рівні! Але цілеспрямована політика російської влади полягає в тому, щоб усе це так, на рівні фольклору, і лишалося. І - ніякої політики! Північно-кавказькі народи також надто розпорошені, щоб проводити якусь єдину кавказьку політику. Нема у них єдності… Позакривалися в собі і так зберігають свою самобутність. І то це спрацьовує переважно в гірських районах. Українцям більше підійшла б вірменська модель виживання нації: своєю працею творити добробут, спільними зусиллями забезпечити гідне життя собі і своїм нащадкам. Єдності у них треба повчитися!
- Олександр Волощук нинішній відрізняється від Олександра Волощука десятирічної давності?
- З кожним роком все більше й глибше вивчаю грані процесів і явищ. Особливо останні два роки, починаючи з 2010-го, коли мої мандрівки пролягають переважно на південь: на Кавказ і Близький Схід. Я краще зрозумів світ ісламу…
- Мусульманський схід цікавіший, ніж сибірські простори?
- Всьому свій час, кожен регіон цікавий по-своєму. І я не зациклююся лише на Кавказі. Наступного року буде Китай. Але і Кавказ я полюбив по-справжньому, всією душею. Це те місце на планеті Земля, якому можна присвятити багато років свого життя - він того вартий! А якщо говорити про зміни в моїй свідомості, то вони такі: раніше я їздив автостопом, щоб побачити цікаві місця і при цьому зекономити гроші. Тепер же, навіть якби став мільйонером, все одно не зрадив би ідеї автостопу. Бо хто зупиняється на трасі? Лише таксисти і добрі, чуйні люди. Таксистів я зразу «відпускаю», а сам залишаюся з черговою доброю людиною того чи іншого регіону. Мабуть, це і є найбільша радість автостопу: насолоджуватися приязню до простих, щирих людей і відчувати, що тебе також шанують...

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 11.05.2012 > Тема "З потоку життя"