Версiя для друку Обговорити в форумi

(Закінчення. Поч. у № 26).

«НОВА» ПОЛІТИКА МОСКВИ ЩОДО УКРАЇНИ
Ми пройшли надзвичайно складний шлях до підписання у 1998 р. та взаємної ратифікації широкомасштабного Договору про дружбу, співробітництво і партнерство України з Російською Федерацією. Як вважають аналітики, можливість появи цього доленосного для наших держав документа пов’язана насамперед з іменами російського та українського президентів - Б. Єльцина й Л. Кучми, їхньою державною мудрістю та авторитетом. Проте договір не зняв і неспроможний був зняти всієї гостроти проблем, які накопичувалися століттями. Російський політичний істеблішмент, а точніше - його найагресивніше налаштована щодо України частина сприйняла цей документ як стратегічну поразку. Українська громадськість має орієнтуватися в цих питаннях. Послідовна у своїх антиукраїнських позиціях «Независимая газета» відзначила цю подію розлогою публікацією під виразним заголовком «Российско-украинский договор: обман века». Ця тема продовжувала нагнітатися й упродовж всього наступного періоду. Вона не сходить зі сторінок російської преси й нині. У січні 2001 р. ця сама газета опублікувала на двох шпальтах статтю відомих російських політиків - К. Затуліна та
О. Севастьянова - під такою самою тенденційною назвою «Два года спустя после обмана века». «Два роки тому ми (а нас підтримували Ю. Лужков, С. Бабурін та багато інших політиків) активно боролися, - зазначено у статті, - проти ратифікації договору, який надав односторонню перевагу Києву на шкоду інтересам Москви і російських людей в Україні». Проте договір було ухвалено, що призвело до «агонії російських інтересів і впливу на Україну». Звісно, що К. Затулін, Ю. Лужков і С. Бабурін - це ще не вся російська політична еліта. Але водночас вони уособлюють достатньо вагомий шар суспільної політичної думки, російської ментальності, якими не можна нехтувати. Адже йдеться про ключову позицію російсько-українських відносин - широкомасштабний договір, який регулює не лише політичні, а й правові основи відповідних стосунків.
Які аргументи висуваються на користь зазначеної точки зору? Їх кілька. Спробую подати їх, посилаючись на відповідну статтю К. Затуліна та О. Севастьянова. У ній акцентується увага на аж ніяк не другорядних позиціях. Передусім - це питання кордонів. «Йдеться, - відзначають автори статті, - про юридично закріплене відторгнення від Росії значних історично і стратегічно важливих територій (не лише Криму або, скажімо, коси Тузла, а й колишніх земель війська Донського, Донбасу тощо), заселених значною мірою, якщо не переважно, росіянами. Наслідком цього стало утвердження раніше єдиного російського народу як розділеної нації». «Погодившись де-юре, - пишуть К. Затулін та О. Севастьянов, - із втратою значної частини своїх державоутворювальних земель і народу на користь іншої держави, Росія тим самим закріплює свою неповноцінність як держави. Під порожні розмови про «дружбу і партнерство» між Росією та Україною на роки і десятиліття вперед закладається міна під відносини між російським та українським народами». Далі у статті йдеться про «український етноцид», спрямований, як це намагаються довести автори вказаного пасквіля, на позбавлення російських громадян, що живуть в Україні, «їхньої національної ідентичності». Однією з жертв цього етноциду, за їхнім твердженням, може стати єдність православної церкви та віри. У такому ж самому дусі висловлюється й добре відомий в Україні політолог А. Ципко. «Нинішні кордони Російської Федерації, - безапеляційно заявляє російський вчений, - не можуть бути визнані недоторканними насамперед тому, що вони стримують становлення російської нації». І далі: «Помилки і прорахунки Біловезької угоди мають бути визнані, а їх виправлення має стати частиною нової державної політики Росії. Росія має повне право залишити за собою території в межах історичної Росії» («Независимая газета». 2002. 7 березня).
Я не ставлю знака рівності між позиціями окремих представників російської політичної еліти та офіційного політичного уряду Російської Федерації. Однак мені не відомі приклади, коли б Кремль офіційно відмежувався від таких заяв, які не сприяють утвердженню спокою та добросусідства у відповідних міждержавних відносинах. Можливо, Кремль і не має наміру це робити? Я знаю, і це мене також надзвичайно бентежить, що на такі речі не реагує й офіційний Київ. Тим більше, що йдеться про лінію, рух за якою аж ніяк не уповільнюється. Я намагаюся стежити за російською пресою і добре знаю, що позитивне про Україну в ній - велика рідкість. Навіть економічна статистика, якій люди звикли довіряти, подається зазвичай у викривленому вигляді. На моє глибоке переконання, негативний імідж України у багатьох аспектах започатковується саме з такої подачі. Процитую знову К. Затуліна. «...Росії зовсім не потрібний сильний український президент, сильна Україна, - цинічно заявляє він, - наш національний інтерес зовсім не полягає у тому, щоб Україна була могутньою державою, на яку б ми зважали... Так само Росії зовсім не потрібний сильний, далекоглядний, видатний державний діяч на чолі України. Навіщо він їй? Щоб диктувати свою волю у складних обставинах нашого (мається на увазі російського. - А. Г.) сьогодення?» («Независимая газета». 2001. 25 квітня). Коли вчитуєшся в ці рядки, виникають цілком природні сумніви щодо непричетності російських спецслужб до витоків «касетного скандалу» в Україні. За наявності антиукраїнської психологічної налаштованості все можливе. Тим більше, що все це вписується у загальну логіку геополітичної стратегії Росії. За оцінкою журналу «Эксперт», «головний вектор російської експансії у ХХІ ст., можливо, на початку ХХІІ ст., - відновлення з тими або іншими поправками старого імперського формату (кордонів Російської імперії зразка 1903 року і Радянського Союзу зразка 1989 р.), відновлення лідерства у регіоні Середземномор’я, на Близькому Сході. Все це, звісно, не може бути воєнним захопленням... У ХХІ ст. експансія набуде ще більшою мірою поглибленого та витонченого характеру, можна передбачити, що вона буде навіть не так ідеологічною, як надідеологічною, з приматом духовно-культурної та інформаційної складової» (Виділено мною. - А. Г. ).
Навряд чи є потреба коментувати цей, хочеться вірити - суто журналістський пасаж, датований серпнем 2002 року. Водночас було б значною помилкою повністю відмежовувати від таких тверджень і дій офіційну Москву. Не думаю, що все, про що йшлося вище, може розвиватися стихійно, без офіційної згоди, що все це - випадковість. Як уже зазначалося, російська спільнота покладає великі сподівання на В. Путіна, на те, що він обов’язково реалізує своє кредо: «Росія може бути або великою, або вона не існуватиме взагалі». Однак нас не може не турбувати, що у зоні геополітичного впливу Великої Росії передбачається обов’язкова присутність і України з відповідною підпорядкованістю останньої. Як висловив-ся один із фахівців російсько-українських відносин А. Окара, «Україна - це «критична маса» для будь-яких проектів на євроазійському просторі» («Эксперт». 2002. № 30, 19 серпня). Так само можна сказати, що Україна - це критична маса і для утвердження статусу Великої Росії. Переконаний, що внутрішня логіка нової моделі путінської геополітики близька до цієї формули. І це необхідно враховувати. Окрім уже відзначеного, треба бачити загострення цієї проблеми у зв’язку з розширенням американської присутності на пострадянському просторі й активізацією саме цього вектора американської політики. Повністю погоджуюся з В.Бадраком, який зазначає: «...усвідомивши втрату впливу на прибалтійські держави, маючи американських солдатів у Грузії та різке розширення американської присутності в Середній Азії, Москва, швидше за все, намагатиметься не випустити зі сфери впливу Україну» («Дзеркало тижня». 2002. 1 червня).
Звісно, Москва не діятиме щодо України за білоруським сценарієм. Зрозуміла і безперспективність грубого шельмування нашого сьогодення. Нині наголошується на іншому - на нібито безперспективності євроінтеграційних прагнень України. У зв’язку з цим у російській пресі, починаючи з 2001 р., почала акцентуватися увага на питанні вироблення «нової політики Москви щодо України». Рецепти такої політики мають кілька складових. Перша з них - російське населення. «У виборі пріоритетів нової російської політики, - підкреслює «Независимая газета», - на першому місці за своїм значенням - становище росіян (і російськомовного населення) в Україні. Ми не маємо права втратити таку вагому частину нашого народу... Тому потрібно зробити права людини (тут - російської людини. - А. Г.) основним важелем російської політики в Україні. Розуміючи при тому, що в цьому питанні поєднуються стратегічні й тактичні завдання, слід враховувати, що іншої людської масової опори для російської політики у напрямі України - не існує». Навряд чи хтось зможе переконати мене в тому, що офіційний Кремль діє інакше.

Анатолій ГАЛЬЧИНСЬКИЙ,
професор, радник Президента України,
директор Національного інституту стратегічних досліджень

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #27 за 04.07.2003 > Тема "З потоку життя"