Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

Того дня я зателефонував Богданові Шевціву, директору львівської фірми «ВЕЕМ Металавтопром». Мій дзвінок був цілком випадковим, але інші його знайомі чомусь телефонували безупинно. Виявилося, що Богдану Михайловичу, відомому львівському підприємцю і меценату, того дня «стукнуло» 54 роки. Коли нас познайомили працівники львівського радіо, Богдан був значно молодшим. Час летить… Хоча, в цілому, до Богдана Михайловича він (час) ставиться шанобливо — хіба що скроні трохи посріблив. Це такий собі «ком-промісний варіант» у двобої часу з конкретною людиною, бо зігнути цього бойка не так вже й просто. Як кажуть в народі: «Де сядеш, там і злізеш…». Зовні по Богданові вік важко визначити – енергійність дивовижна! А все від любові до тієї справи, яку робить. Ще варто відзначити, що ця непересічна людина є нашим давнім передплатником. Коли стихли дзвінки і привітання, ми знайшли час поговорити.

— Я радий, що «Кримська світлиця» тепер регулярно виходить, – каже Богдан Михайлович. — Тепер львів’яни знову можуть до найменших подробиць знати життя кримських українців. І кримчани повинні твердо знати – ми про них завжди пам’ятаємо! Але, водночас, треба писати в «Кримську світлицю» більше матеріалів і про нас, галичан. Не можу сказати, що ЗМІ Східної України замовчують про нас інформацію. Часто позитивно пишуть про наше ставлення до рідної мови, до культури, традицій. Підкреслюють, що ми хазяйновиті. Та й ми не вважаємо той же Донбас чи Крим якимось інородним тілом... Якщо хтось із публічних осіб дозволяє собі так висловлюватись, то він, по-перше, грішить проти істини. А, по-друге, такі висловлювання не на користь справі. В Галичині переважає така установка: Крим – невід’ємна складова частина України, а відмінності, які є між кримчанами і галичанами, не мають принципового характеру. Так, певна дистанція між нами таки є, але вона не є фатальною – ось що важливо! Тільки прикро, що ми свого часу випустили з поля зору важливий момент. Треба було швидше «засипати Збруч» у наших душах… Дещо в цьому напрямку робилося, але недостатньо. Ми не використали всіх ідеологічних резервів. У післявоєнні роки, коли повстанці боролися за самостійну Україну, – і на території Галичини, і на Волині було чимало прикладів гуманного ставлення навіть до непримиренного ідейного противника. Причому таке траплялося з обох боків.

— Декілька цікавих публікацій на цю тему було в «Кримській світлиці»…
— Може, цей позитив і не переважить всього негативу збройної боротьби, але належне висвітлення окремих фактів п’ятнадцять-двадцять років тому могло б принести неабияку користь суспільству. Та й тепер ще не пізно... Ми, галичани, визнаємо, що були східняки (навіть в НКВД!), які усвідомлювали, що і ми, і вони належимо до однієї нації. Такі люди намагалися зрозуміти підпільників, їхніх родичів і прагнули мінімізувати шкоду. А карати «бандитів» їм належало безжально – тут вибору великого не було… І все ж були такі, що ставилися до моїх односельців по-людськи. Досі люди згадують про це із вдячністю. Скажімо, начальник якогось підрозділу, який був направлений у село не лише для того, щоб інформувати органи про діяльність націоналістичного підпілля, але й наглядати за вчителями, лікарями, головою сільської ради, – що він мав робити? Так ось, траплялося, що й такі енкаведисти розуміли, в яких нестерпних умовах (по суті, між двох вогнів) жили люди і намагалися приховувати від начальства деякі речі. Бо якби діяли строго за інструкцією, то півсела треба було б відразу вивезти на Сибір! Селяни це розуміли і цінували. Якщо життю цих людей щось загрожувало, то їх попереджали, намагалися відвести біду. Отже, був певний консенсус між окремими толерантними людьми з обох боків. І кожен з них трохи ризикував, бо був не зовсім «чистим» перед «своєю» силою...
Можу розповісти інший випадок. В одну українку, яка проживала на засланні (а була ця дівчина дуже гарною!), закохався офіцер НКВД. Тітка цієї дівчини порадила не ігнорувати залицяння високого начальника, бо інакше важко буде вижити в тих нелюдських умовах. Та й видно було, що любить чоловік по-справжньому… Може, гарна українка і не любила його, але не ігнорувала відверто. Закоханий енкаведист тоді багато чим допоміг нашим землякам — тим, які не зі своєї волі опинилися далеко від рідної землі. Для нього це не минуло безслідно — не лише «вилетів» з органів, але й відсидів кілька років у тюрмі. За цей час дівчина з тіткою переїхала до Воронежа. Через багато років він спробував їх розшукати у Воронежі, але дві українки (може, й потенційні родички) на той час уже померли від якоїсь хвороби... Зараз про подібні випадки треба згадувати частіше. Можна й повісті писати, фільми гарні знімати, бо в Україні злагода між громадянами різних регіонів, між носіями різної пам’яті потрібна понад усе.

— Згоден, фільми потрібні. І я також знаю добрий десяток подібних прикладів…
— Було мудре ставлення до людей і з боку командирів УПА. В 1946 році мій батько приїхав у село, бо мав відпустку; він був у військовій формі, з пістолетом (загалом, служив довго — до 1951 року). Повстанський командир Старушкевич не міг не провідати авторитетного односельця, прийшов до нас вранці в неділю. Дід з бабою трохи хвилювалися, щоб повстанці не забрали батька до лісу, не покарали за те, що служить «совєтам». Але Старушкевич просто довго говорив із молодим радянським солдатом, розпитував про життя — як воювалося, де служив, що бачив? Але все це було дуже шанобливо, навіть зброю у батька не відібрали і не попросили, хоч в УПА вона тоді була дуже потрібна. Побажав благополучно відслужити і живим-здоровим повернутися на рідну Україну – ось і все. А тепер голова сільської ради, який не переховується зі зброєю в горах, а постійно сидить на своєму робочому місці, не знайде часу провідати місцевого хлопця, свого ж односельця, який відслужив у армії…

— У той жорстокий час, як не дивно, було чимало людей, які зберігали порядність у важких обставинах, намагалися нічим не зашкодити іншим людям... А у наш, відносно благополучний і неекстремальний час, ми втрачаємо кращі риси – людяність, наприклад.
— Так, я згоден. У вояків УПА багато в чому нинішні «слуги народу» могли б повчитися. Та й у фронтовиків деяких... До речі, мій батько на фронті був нагороджений орденом «За бойові заслуги», бо намагався чесно виконувати свій обов’язок. Наприкінці війни в якомусь місті його послали у розвідку. Він дійсно натрапив на чималеньке німецьке угруповання, де зібралося дуже багато високопоставлених офіцерів Вермахту. Один офіцер непогано розмовляв російською і пояснив, що всі вони готові скласти зброю. Попросив, щоб батько відвів їх усіх до свого начальства. Батько виконав це прохання і не розстріляв беззбройних німців (а подібне на фронті часом траплялося через велику ненависть до фашистів). Привів у штаб генералів, і виявилося, що серед них було дуже багато високих чинів… За це й нагородили. Повернувшись додому, він багато допомагав бідним людям (будував, орав, косив і т. д.), але не брав з них грошей… На початку 60-х років він і сам заробляв у колгоспі лише три карбованці на місяць. І ростити трьох дітей йому було ой як нелегко…
Мій батько, як і той росіянин — офіцер НКВД, також трохи відсидів через свою людяність, через те, що розумів силу обставин. Це сталося «завдяки» його приятелям. Ті, на жаль, були іншими, думали в першу чергу про себе. Вони через голод і безгрошів’я обікрали чоловіка, з яким тато спілкувався і багато тому про себе розповів. Вони десь там разом ночували, а коли прокинулися, то виявилося, що в того чоловіка зникли гроші. Підозра впала на мого батька. І хоча обікрадений сам на суді захищав мого батька (мовляв, той надто багато розповів про себе та й не втік же після крадіжки…), але той факт, що батько не хотів видати своїх знайомих, обернувся проти нього. У нього відібрали фронтовий орден, причому ніде не зафіксувавши цей факт. А в суді батько навідріз відмовився назвати імена приятелів, які в той вечір крутилися біля нього і біля того дядька. Сказав: «Я на фронті нікого не зраджував, не продавав і тут не видам земляків…» Бачите, мій батько нічого не дав мені в сенсі матеріальному, але ось цей його спадок – людяність, принциповість, твердий характер – я ціную найбільше.

— Якщо говорити про людяність, то вона точно вам передалася. Про це мені свого часу багато говорили працівники львівського радіо. І твердий характер став у пригоді?
— Так, керувати підприємством непросто. Важливо, щоб воно розвивалося, щоб був прибуток. Але не треба думати, що бізнесмени тільки й думають про гроші. Я спілкувався з власниками багатьох фірм і переконався, що це прості люди, відверті, щирі. Коли вони повністю забезпечені матеріально, то їм не вистачає вже якихось «духовніших» речей. Багато з них думають про створення нових робочих місць. Про те, як дати людям роботу, щоб вони заробили. Коли у підприємця працює дві сотні людей, його вже поважають колеги. Не за багатство, а за те, що багатьом працівникам дає роботу. Деякі бізнесмени пишаються, що його люди отримують зарплату вчасно. І їм вдвічі приємніше, коли й працівники пишаються своєю фірмою.

— Пане Богдане, ви непогано знаєте кримські реалії. Це завдяки літньому відпочинку?
— Так, я принципово їжджу відпочивати в Крим, хоч моя дружина в цьому році віддала перевагу Греції. В Криму відпочинок, як не дивно, обходиться трохи дорожче, але там я можу розмовляти рідною українською мовою. Більшість кримчан і відпочиваючих мене розуміють, а коли хтось і не зрозуміє, то я переходжу на російську, якою також добре володію. Тобто у мене широкий діапазон спілкування... Можу завести багато корисних знайомств, знайти нових друзів. А як мені спілкуватися в Греції чи в Італії? Там на морі скрізь відпочивають іноземці, а я, не володіючи досконало англійською, не можу з ними вільно спілкуватися. Та й люди у нас більш розкуті, щирі — немає того індивідуалізму, який давно вкорінився на Заході. А кримчани, якщо перед ними не «комплексувати» за українську мову, поводити себе з гідністю, готові сприймати нашу українськість. Тут багато залежить від позиції самої людини. Слабким і невпевненим у собі завжди здається, що українців недолюблюють... Але якщо людина шанує своє і разом з цим поважає людей інших національностей, то особливих проблем у неї не буде. Це не лише кримчан стосується, але й іноземців. Якось я спілкувався з австрійським бізнесменом і вибачився, що не знаю як слід англійської. Та й німецькою, кажу, володію ледь-ледь… Він сказав, що великої біди в цьому немає, мовляв, моє покоління і не може знати ці мови добре. Зате він дуже високо оцінив мій український патріотизм, бо я гарно виконав декілька наших пісень та й станцювати міг. Якщо ж заторкнути останні мовні баталії біля Українського дому, то скажу таке. Якоюсь мірою ми самі винні в цьому. Не дуже поспішали «засипати Збруч», про що я говорив на початку нашої розмови. А тепер деякі сили скористалися цим розколом за мовною ознакою. Не дуже мудрим було рішення виключити викладання російської мови з шкільних програм. Вона повинна вивчатися, бо є дуже поширеною в Україні. Але й українську треба знати на належному рівні, вона повинна домінувати в освіті. Нею повинні досконало володіти не лише «західняки», але й донеччани, харків’яни, сімферопольці…
Бо коли, скажімо, польські бізнесмени будуть підписувати договір з українською (наприклад, донецькою) фірмою, вони складуть його двома мовами – польською і українською, а не польською і російською. І буде соромно перед поляками, коли донецькі бізнесмени не знатимуть мови своєї держави...

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #36 за 07.09.2012 > Тема "Урок української"