Версiя для друку Обговорити в форумi

Ментилітет

Всі ми прагнемо піклування, уваги і захищеності на свідомому і підсвідомому рівні. Років 7-8 тому я писала статтю про дитбудинок для найменшеньких і назвала її «Про що мовчать покинуті діти», й ось в одній із телепередач почула підтвердження своєму спостереженню: немовлята, від яких відмовилися рідні, дійсно не плачуть, ймовірно, усвідомлюючи, що нікому немає справи до їхнього стану, а ще — половина їх просто помирає. Та я не про це, я про дорослих, яким так само гірко почуватися сиротами і дуже часто бракує впевненості в тому, що все стосовно них відбуватиметься згідно з Божими і людськими законами, що їх не покарають без вини, не образять нізащо, не відберуть те, що їм належить, бо таки є у них мати, і це — держава, і є люди, які втілюють її волю в життя.
А тепер до сутності питання: приїзд до редакції мешканки м. Алушти Любові Борисівни Бородачової змусив мене дещо переформатувати тему, що визрівала останнім часом. А намір був такий: всупереч усьому негативу, пов’язаному сьогодні з міліцією, згідно з рекомендаціями згори, відшукати таки людей в погонах, які чесно і щиро виконують свої обов’язки стражів закону, ризикуючи при цьому життям і здоров’ям. На цю ідею мене надихав пам’ятник міліціонерові Денису Колосову, що стоїть у Сімферополі поряд із зупинкою на площі Московській на місці його трагічної загибелі під час виконання завдання. Я не раз там бувала, уявляла собі цього молодого хлопця, життя котрого було незрівнянно дорожчим за ту зарплату, яка лише збуджує агресію у багатьох його колег. Тож мені здавалося, що хода із Врадіївки до Києва, до якої дорогою приєднувалися ображені міліцією люди, з мітингами біля міліцейських відділків, на яких люди захлиналися від злості і відчаю, не повинна затьмарювати пам’ять тих, хто не може сам за себе заступитися.
Тим не менше, подумки вклонившись пам’ятному знакові на місці загибелі міліціонера, вирішила розповісти декілька історій, пов’язаних з людьми, котрих якщо і не мордували в лісосмузі, то все ж таки навіть не спробували захистити представники держави, найняті нею саме з цією метою. І переконаність у власній безкарності примножує кількість злочинців за рахунок навіть тих, хто міг би займатися іншою, більш благородною справою.
Любов Борисівна мешкає в одному зі спірних гуртожитків колишнього управління готельного господарства. Вірніше, спірним воно вважалося донедавна, бо вже було підготовлено документи на його продаж, оскільки всі три готелі, які належали до цього господарства, знайшли своїх власників. З допомогою громадських активістів в процесі тривалої судової тяганини гуртожиток таки вдалося зберегти для його мешканців. А коли люди одержали право на приватизацію житла, ним скористалися не завжди ті, хто мав відношення до готельного господарства та і взагалі тут проживав, задовольняв постійні фінансові вимоги адміністрації, відстоював своє право не опинитися на вулиці.
Раїса Семенівна Довгань, найближча сусідка Любові Борисівни, воювати вже не могла через свій немолодий вік та психічні розлади, які надбала із часом, хоча до виходу на пенсію працювала в готельному господарстві. Любов Борисівна співчувала самотній жінці і допомагала їй усім, чим могла. Не залишалися осторонь й інші сусіди.
Та тільки-но вирішилося питання з приватизацією, як у Раїси Семенівни об’явилася племінниця, котра насправді жила у будинку неподалік, але про родинні зв’язки із самотньою бабусею й гадки не мала, бо їх таки і не було. «Голос крові» прозвучав саме тоді, коли розпочалася приватизація. І тільки-но вона почала навідуватися до старенької у своєму новому статусі, як та зникла, і більше її ніхто не бачив, а «племінниця» швиденько приватизувала на себе житло. Та сусіди, які одержували електропостачання від комерційного закладу одного із підприємців (його відрізали на момент підготовки до продажу гуртожитку), помстилися новоспеченій сусідці, як могли, — залишили її без освітлення.
І тут «племінниця» розходилася не на жарт. Використовуючи додаткове житло для хмільних тусовок, вона разом з подружкою вдерлася до квартири Любові Борисівни, вимагаючи, аби та дозволила підключитися до своєї електромережі, і добряче відлупцювала її. Жінка зняла у лікарні побої і звернулася до міліції; не дочекавшись слідчого, через два тижні звернулася знову. З тих пір минуло вже півтора місяці, а з райвідділу — ні гу-гу.
Любов Борисівна обурена. Вона сподівалася, що міліція хоча б з’ясує, куди самозванка поділа свою нібито тіточку, і якщо та жива, поверне її додому, вивівши аферистку на чисту воду, котра, можливо, обездолила не одну таку бабусю. Та й спитає з неї за ті побої, яких вона із приятелькою завдали ні в чому не винній жінці. Та де там!
Про появу «племінниці» у житті одиноких людей знаю й з інших прикладів. Мали ми колись дописувачку, журналістку на ім’я Віра, яка називала мене кумедним іменем — Тамася. Після смерті батька і матері (а сталося це впродовж року чи двох) у Віри теж зненацька об’явилася племінниця, хоча ні братів, ні сестер вона, наскільки мені відомо, не мала. В ніч перед Віриною загибеллю в її квартирі було незвично шумно, ніби там щось святкували. Мене мучила думка, що ні я, ні хто інший так і не дізнаємось, чому ж померла ця 50-річна жінка, така червонощока, яка жодного разу не скаржилася на своє здоров’я. Звернулася до Віриних співробітників, та вони виявилися не надто балакучими. Навіть знайомий патологоанатом, який на моє прохання обіцяв з’ясувати причину Віриної смерті, пояснив, що її анатомували не штатні працівники, а спеціально викликана для цього людина, яка зафіксувала, здається, розрив селезінки.
Розкручувати цю ситуацію й далі він мені не порадив. Та я й погодилася: Віру не повернеш, а покараний все одно ніхто не буде. А вина Віри лише в тому, що її батько був відповідальним працівником і сім’я мала хорошу квартиру та все в ній.
А ще серйозну небезпеку становлять так звані соціальні працівники. І це дуже тривожний симптом, якщо у вас в домі з’являється людина нібито із управління соціального захисту, з’являється непрохано, аби допомогти вам жити. Вона може мати на руках всі ваші дані: прізвище, ім’я та по батькові, адресу, знати склад вашої сім’ї та безпомилково назвати ваш соціальний статус. І не тому, що — екстрасенс, а ймовірно, тому, що має вихід на ту службу, де все це зафіксовано. Під час такого візиту моя мати розлучилася зі ста доларами — усіма нашими збереженнями, і я цілком її в цьому підтримала — такими вже солодкими, хоча й нереальними, були обіцянки жінки, яка вже назавтра мала привезти нам дрова, вугілля і ще багато іншого, ціна чого була вдесятеро більшою. Гостя ще не вийшла за ворота, як я вже не сумнівалася, що нас ошукали. Вона була чорнявою, схожою на циганку, а поки говорила, не дозволяла себе перебивати, можливо, саме так найкраще діяли її чари. Та якби не наша тотальна бідність середини дев’яностих, що позбавляє розуму, хто б її слухав!
У міліції заяву нашу при-йняли, пообіцявши, що незабаром прийде слідчий. Сталося це в березні — наша гостя була в теплій шкіряній куртці та в чоботях, а пані слідча завітала до нас наприкінці літа. Говорити про зовнішні прикмети аферистки не мало смислу, бо куртку вона вже давно змінила на сарафан, та і риси обличчя стерлися з пам’яті. Те, що було реально зробити за гарячими слідами (можливо, вона відвідала не тільки наше помешкання), втратило усякий сенс. Тож ми відправили слідчу туди, звідки вона і прийшла, намагаючись викреслити із пам’яті неприємний життєвий епізод.
Побували у нас й інші підозрілі гості: «помічник дільничного», якому «надійшов сигнал», що ми утримуємо притон малолітніх наркоманів, та «помічник кандидата в депутати», що прагнув поліпшити чиєсь життя. Депутат цей виявився моїм давнім знайомим, який і гадки не мав балотуватися до ВР України, бо непогано засідав на той час у кримському парламенті, та й не мав звички набиватися до когось у спонсори. Та врятувало нас, здається, інше. Гості одразу ж бігли за хату перевіряти, чи багато у нас землі і чи можна буде тут після «допомоги» розвернути будівництво. Поверталися розчарованими. І, здається, саме це зберігало нам життя.
Двічі навідувала нас і представниця «Крименерго» — її цікавив номер маминого ветеранського посвідчення. На присутність ще когось, окрім старої людини, яка буде неквапливо розшукувати свої документи, вона не розраховувала. Тому раптом відмінила пошуки і призначила мені побачення в «Крименерго», назвавши номер віконця. А коли я туди прийшла, то дізналася про те, в чому практично й не сумнівалася, бо гостя наплела ще й про цілу низку пільг, які нібито запроваджуються для ветеранів, і тут мене обдурити було зовсім неможливо. Втім, у «Крименерго» вже чули про таку жінку і просили пам’ятати: їхні люди можуть тільки відрізати світло за несплату та списувати показники з лічильника — і ніяких інших функцій!
У міліцію ми більше не зверталися аж до останнього випадку, що трапився днями. Цього разу на зв’язок знову вийшов «працівник» управління соціального захисту, про візит якого я дізналася зі слів матері. Вона захоплено розповідала про те, який він молодий та гарно вдягнений, які на ньому блискучі черевики. І як же це він, отакий красень, збирається їй допомагати? Втім, інтересу до господарських потреб він чомусь не виявив, зате пильно оглядав помешкання, куди увійшов, не дочікуючись запрошення.
Зателефонувавши в управління соціального захисту, де маю знайомих, я довідалась, що, окрім літнього заступника директора, жодна особа чоловічої статі там не працює, і, звичайно ж, ніхто нікого до нас не посилав. Пригадавши, що віднедавна всі телефонні розмови, що надходять на «102», записуються на електронному носієві і тепер вже від людини просто так не відмахнутися, вирішила перевірити, як же діє ця система. Втім, слухавку ніхто не брав, а подзвонивши у райвідділ, почула не дуже оригінальну пораду: «А ви цього чоловіка більше не пускайте!» (Річ у тім, що він обіцяв прийти наступного ранку).
Та якби ж ми мали надійні двері й замки, то додумалися б до цього й самі! Нарешті на «102» взяли слухавку. Записали дані. Обіцяли приїхати впродовж вечора або ж завтра вранці. Відклавши всі справи, ми готувалися до зустрічі з нашою «оновленою» міліцією, а я ще й сподівалася зустріти героя своєї майбутньої позитивної публікації. Бо нема чого поливати брудом усіх без винятку, Сімферополь — не Врадіївка.
Але так нікого й не дочекалися… Втім, через тиждень одержали цікавого листа, який починався словами «Шановний Тамаро Федорівна!» А закінчував так: «При отриманні матеріалу працівником СДІМ Центрального РВ було здійснено вихід». Та не було ж! Ми ж бо буквально біля воріт на вас чекали! І далі: «Внаслідок виходу підозрілих громадян не встановлено. Таким чином інформація не знайшла свого підтвердження». Тож ще і брехунами нас зробили, бо підозрілі громадяни не сновигали вулицею, на якій не побувало жодного міліціонера! Ось вам і електронний носій, який вже не дозволить ігнорувати звернення громадян! Та ви ж, шановні, послали його туди, де раки зимують, і навіть не думаєте змінювати стиль роботи! Навпаки, ображаєте людей відвертою брехнею, впевнені у своїй вседозволеності!
А днями чула по телебаченню, як працівник міліції відбив нирки і розірвав селезінку свідку В. Ткаченку, який не погодився давати зручні для міліціонера свідчення. І це відбулося на нашій благодатній кримській землі, у Джанкої.
В ці дні Київ урочисто святкує 1025-річчя Хрещення Русі. Тож учасників ходи, що стартувала у Врадіївці, з площі Незалежності, де вони влаштували акцію протесту, довелося «попросити». Вони ж там ні до чого. Втім, за зовнішньою атрибутикою християнства ми забуваємо його сутність. Князь Володимир, жорстокий і нестриманий, якого хрещення перетворило зовсім на іншу людину, був стурбований не лише зміцненням і осучасненням своєї держави. Він бачив її населеною людьми, які виконують Христові заповіді. Цього ж самого хочуть і протестуючі. Вони бажають бачити в лавах міліції людей Божих, а не напівдиких варварів.
А тим часом у Верховній Раді, здається, знайшли вихід. Згідно з проектом пана Катеринчука, всі мирні громадяни мають одержати зброю, а разом з нею право «мочити» кожного незваного гостя, який, безумовно, теж буде озброєний до зубів. Отож стріляймося, панове! І не біда, якщо постраждає випадковий представник якоїсь цілком мирної служби, наприклад «Водоканалу». Головне, що міліція тут буде зовсім ні при чому, все це наш власний вибір, те що підкажуть нам наші інстинкти. До того ж не треба телефонувати на «102» і вводити тамтешніх працівників у гріх брехні і словоблуду, нехай собі пильнують мітингуючих: там завжди і все однозначно — хто проти влади, той і винний...

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 02.08.2013 > Тема "З потоку життя"