Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

Ознаки підготовки українців до збройного спротиву довго шукати не треба. Вони проявляються в різних регіонах України, у різних середовищах. І якщо не скрізь іще руки доходять до конкретних справ, то принаймні ідеї вирують… Нещодавно в центрі Львова зустрівся з професором Романом Кісем. Два роки тому ми з ним разом голодували біля Українського дому, протестуючи проти мовного закону Ківалова-Колесніченка. А нещодавно пан Роман повернувся з Маріуполя, куди їздив допомогти місцевому люду споруджувати бліндажі та копати траншеї. Тепер професор скрізь пропагує ідею Слобожанської Січі:
— Це, насамперед, треба робити там, де існують великі «діри» на східному кордоні. Треба творити слободи, невеличкі хутори, у яких жило б по три-чотири родини. Дати людям пільги, дати землю тим, хто може господарювати. У більшості українців ця жилка є. І озброїти їх, з огляду на нинішню ситуацію, цілком легально. Для збільшення престижу статусу цих людей можна означити нове козацьке утворення як «Нова Слобожанська Січ». І зосередитись на тих проміжках, які не контролюються цілком прикордонниками. А такі ділянки там є, на жаль... Ми дуже сподіваємося на добру електроніку, яку нам дасть Захід. На спостереження, виявлення противника. Але ворог також може її виявляти і знищувати тих, хто нею користується. Тому частину кордону має контролювати не техніка, а живе око людини. Окрім автоматів чи карабінів, наші люди могли б мати протитанкові гранати і гранатомети. А вже за 30-40 кілометрів від кордону повинні стояти військові частини, які в будь-який момент могли б висунутися в бік кордону.
До речі, бліндаж мені так і не вдалося викопати. Зібралися люди, прийшли до цивільного штабу оборони (там гуртуються люди з різних громадських організацій, волонтери), але представник цього штабу попросив у той день нічого не робити, оскільки існує загроза обстрілу території. Зате багато спілкувався з людьми. Утвердився в думці, що лише 10-15% маріупольців можна вважати ідейними сепаратистами. Приблизно 50% населення — потенційно активні українці. Ще є лояльні люди, які за Україну, але поки пасивні, бо залякані. Пригадую такий випадок. Один маріуполець почув мою українську мову, коли я стояв біля демонтованого пам’ятника Леніну, і запитав: «Откуда вы?». Кажу, що зі Львова. «А что вы здесь делаете?». «Приїхав допомогти вам рити окопи…» — відповідаю. Тоді цей чоловік на деякий час кудись зник, а потім повернувся, тягнучи з собою торбу солодких груш. Непомітно всунув їх мені зі словами: «Это тебе, батя…». Я зрозумів, що він був зворушений моєю позицією і моїм бажанням допомогти в міру своїх сил Маріуполю. Але поки що боїться відкрито висловлювати свою позицію. З часом ці люди посміливішають і зміцнять своєю присутністю проукраїнський табір.
* * *
Не буду стверджувати, що в кожному районному містечку України є фахове, а головне, патріотичне ядро для створення таких ось «січей» чи розгортання партизанського руху. Але там, де громадськість брала активну участь у Євромайдані, високий рівень самоорганізації характерний і для тих структур, які готують ополченців. Як правило, це одні й ті ж люди.
У Коломиї я гостював у Геннадія і Галини Романюків. У них невеличке кафе, донька цього року стала студенткою, і думати цьому гармонійному подружжю хотілося б про щось мирне, а не про можливий напад Росії… Однак ці надзвичайно милі, приємні та глибоко віруючі люди мають непохитну, крицеву установку: якщо ворог вторгнеться в Україну, з ним треба воювати. Геннадій став заступником командира полку народного ополчення. Полк має поетичну назву «Прикарпаття», і до його завдань входить охорона стратегічних об’єктів: аеродрому, водоканалу, мостів тощо. Регулярно проводяться вишколи, тренування, стрільби. Під час мого візиту в Коломию майбутні ополченці чекали в гості депутата Олеся Донія, відомого письменника Василя Шкляра, а також легендарного сотенного УПА «Кривоноса». Дев’яностолітній Мирослав Симчич є справжньою легендою Прикарпаття: шість років він із зброєю в руках воював у лавах УПА. В січні 1945 року його безстрашна сотня в одній із карпатських ущелин знищила цілий полк НКВС — у числі загиблих був навіть головний каратель кримських татар, чеченців та інгушів генерал Дергачов! А потім повстанець «Кривоніс» тридцять два роки провів у тюрмах і концтаборах. Шкода, що я не був свідком зустрічі ополченців із згаданими вище людьми, але не сумніваюся, що патріотична робота в полку «Прикарпаття» поставлена добре. Про настрої людей красномовно говорить позиція 74-річного ополченця Івана Палагнюка:
— Нещодавно я повернувся з Москви, де кілька місяців жив у сина. Він добре до мене ставиться, навіть купив хорошу квартиру, аби я спокійно міг дожити віку поруч з ним. Син досі не забув української мови, але… я з жахом відчув, що путінська пропаганда впливає і на нього! Мені невимовно тяжко було дивитися, як з екрана телевізора постійно ллються потоки бруду на Україну. Усі 24 години на добу! Одного разу мені стало так погано з серцем, що довелося навіть викликати швидку. Я багато часу провів у кардіологічному відділенні однієї з московських лікарень, і на мене всі збігалися дивитися, як на живого бандерівця, націоналіста, «зазомбовану американською пропагандою» людину... Я з болем переконався, що з сотні москвичів лише двоє-троє позитивно реагували на мої аргументи. Хіба після цього всього я міг залишатися у настільки непривітній до українства Білокам’яній? А тут я можу хоч якусь користь принести Батьківщині. Мені буде важко бігати нарівні з молодими бійцями, зате я знаю, як робити доти і дзоти, як копати окопи, як влаштувати гніздо для кулеметника… Свого часу я десять років працював на Кавказі і завжди по-доброму заздрив представникам кавказьких народів. У них надзвичайно розвинене почуття самоповаги, людської гідності, національної гордості. Українці ж значною мірою втратили це почуття, сім десятиліть живучи в СРСР у тіні «старшого брата», посідаючи почесне друге місце в шкалі престижності братніх радянських народів. Але тепер, коли Росія по-зрадницьки вдарила нам у спину, у нас не залишається іншого виходу — тільки збройний опір!
* * *
І якщо такий високий рівень патріотизму для Прикарпаття завжди був нормою, то Житомирщина стає патріотичною прямо на очах. Ще якихось двадцять років тому молодь Новограда-Волинського соромилася розмовляти українською, тепер же, після Майдану, державна мова відразу стала престижною. Батальйон місцевої самооборони щовечора збирається в центрі міста, завжди виконується Державний гімн, люди обговорюють усі злободенні питання, в тому числі і… можливий опір у випадку окупації. Навіть дискутували про концепцію опору: партизанський рух у безмежних лісових масивах Житомирщини чи збройне підпілля в місті? На користь першого варіанту говорить практика Другої світової війни. Тут і червоних партизанів було багато, і повстанці УПА остаточно склали зброю лише в 1955 році. Але не бракувало аргументів і на користь другого варіанту. Ось тільки ніхто вже не говорив про дружбу з братнім російським народом…
Загальновизнаний координатор громадського життя в Новограді-Волинському Віктор Бусленко (у місті його шанобливо називають «Тарасовичем») із запалом переконував мене, що далеко не кожен бункер, викопаний у лісі, може бути використаний за призначенням, зате кожен (!) позитивно вплине на загальний рівень мобілізації населення. І наголошував на тому, що хоч рівень довіри до офіційних структур у місті невисокий (особливо учасники АТО переконалися: обіцяють одне, а виходить зовсім інше), але, попри все, з великою ймовірністю можна говорити про спалах народної самоорганізації, іншими словами, про «ефект Холодного Яру»:
— Військкомату важко буде зібрати людей для створення ополчення, але якщо цим займатимуться громадські активісти і використовуватимуть псевда, а не прізвища, то все у нас вийде. Псевдо і телефон — цього цілком достатньо для того, щоб у потрібний час зібрати активне ядро. Якщо цим займеться людина, якій довіряють, то охочих буде більше, ніж ми очікуємо. Нещодавно я побував на кордоні з Кримом і переконався, як добре наш «підшефний» комбат організував оборону і, що не менш важливо, побут бійців. Там не тільки окопи, потужні протитанкові рови і бліндажі, але й казарми, які добре утеплюються, де можна помитися гарячою водою. Навіть лазня є! І полковник, наш земляк, користується величезною повагою у бійців. Адже якщо командир дбає про солдата, то й солдат піде за ним у вогонь і у воду. І у нас в Новограді-Волинському є люди, які ніколи не стануть біженцями, вони не зрушать з місця і боронитимуть рідну землю до останнього. Путін навіть не уявляє, що його очікує у випадку вторгнення.

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #42 за 17.10.2014 > Тема "Урок української"