Версiя для друку Обговорити в форумi

За останні десять років змінювалися президенти й уряди. Змінювалася їхня риторика. Змінювалися зовнішньополітичні орієнтації й «пріоритети». Але незмінними залишалися кланово-олігархічна «стабільність» Донецького регіону, протистояння його господарів інтеграції в державотворчі процеси, неспроможність «Києва» запропонувати «Донецьку» план такої інтеграції – на основі модернізації застарілої індустріальної структури і розвитку технологічно нових виробництв, а отже, й подолання осередків депресії; на основі заохочення громадянської самоорганізації населення; на основі гармонізації мовно-культурних відносин з урахуванням реальної ситуації. Певна річ, спричинилися до цього не лише суб’єктивні чинники, а й об’єктивні, але і перші, й другі не були вчасно обраховані на державному рівні. Не слід забувати й того, що економічний занепад Донбасу почався ще в пізньорадянські часи й був зумовлений переадресуванням фінансових потоків на східні регіони СРСР, зокрема Кузбас. Так що незалежна Україна дістала Донбас уже в стадії регресу, — але цей регрес ставився в рахунок саме їй. Вона ж цього ніби й не помічала, принаймні адекватної реакції не було.
На VI Міжнародному конгресі україністів, що відбувався в Донецьку 28 червня – 1 липня 2005 року, з важливою доповіддю «Схід України в інтегративних процесах сучасного державотворення» виступав відомий на Донеччині вчений, доктор технічних наук, організатор і головний редактор журналу «Схід» Володимир Білецький. Серед його висновків, зроблених на підставі ґрунтовного аналізу суспільно-політичних, економічних, демографічних процесів, були доволі тривожні:
«Схід України в інтегративних процесах сучасного державотворення посідає центральне, вирішальне місце. По суті, сам державницький «Український проект» буде успішним або неуспішним у сучасних вимірах залежно від того, як скоро і як глибоко схід, зокрема Донбас, буде інтегрований у державотворчі процеси. Попри всю важливість сходу України для загальних державотворчих процесів, системних державних чи недержавних проектів, планів, концепцій, інтеграції Донеччини в ці процеси немає. У цих умовах доля сходу України, Донбасу, як і масштабів та конфігурації всього «Українського проекту», не є остаточно визначеною».
Але ні ці, ні багато інших застережень не були почуті. Переважало ситуативне, а не перспективне чи прогностичне мислення. Донбас не вийшов з-під влади олігархічних кланів і криміналітету, не відчув соціально-економічних змін на краще, його населення в масі своїй залишалося зануреним у радянську ментальність, інформаційно відторгнутим від решти України і зорієнтованим на Росію (точніше – на «Советский Союз» як предмет своєї ностальгії).
Коли, слідом за подіями в Криму і під їхнім впливом, на Донбасі почався рух за «федералізацію», інспірований і фактично керований регіоналами, нова і ще недосформована українська влада в Києві не знайшла своєчасної й адекватної відповіді. (Залишаю тут осторонь окреме питання про федералізм. На мій погляд, він – у формі, наприклад, поземельного устрою – міг би бути можливий і навіть корисний, якби за проектом федералізації України не стояла новоімперська Росія, вбачаючи в ньому спосіб розвалу України і почастинного її поглинання, що й показав приклад Криму. Це знов-таки зразок фальшування термінів та ідей, підміни понять, про яку буде далі).
І ось «маємо те, що маємо». Донеччина у вогні… Численні перемир’я й «тиші», «мінські домовленості», «нормандський формат», «відведення важкого озброєння» на якусь там відстань від якоїсь там мінливої «лінії розмежування», «гуманітарні конвої» з боєприпасами і т.д. і т.п. – усе це псевдоніми атрибутів найжорстокішої і найпідлішої війни, нав’язаної Україні. Після кожних переговорів жертв і крові стає не менше, через анексований і вже забутий кордон надходять нові й нові потоки дедалі досконаліших засобів нищення, і таке враження, що незабаром «ДНР» підніме в небо ескадрильї МІГів «власного виробництва», а під Маріуполем з’являться деенерівські дредноути й авіаносці…
Живемо в світі парадоксів. Один із них, – попри інформативний пересит, критично бракує конкретної інформації про конкретні події, на які звернута вся наша увага. Що ми знаємо сьогодні про реальний перебіг війни? Хіба те, що ситуація напружена, але під контролем. Формула, яка не обіцяє нічого доброго. Під контролем ситуація була і в Іловайську, і в Донецькому авіапорту, і на 31-му блокпосту, а тепер вона під контролем у місті Щастя та ін. Де буде завтра? Немає достовірної інформації і про становище на територіях «ДНР» і «ЛНР». Анонімні телефонні голоси звідти в «ТСН» чи «ІНТЕРі» – це ще не є інформація…
Уже не один місяць «спостерігає» за подіями дивовижна місія дивовижної ОБСЄ. Мабуть, не з самими ж біноклями приїхали чотириста рафінованих спеців. Здавалося, буде кому об’єктивно розібратися в потоці взаємних звинувачень щодо порушення домовленостей, трохи щось роз’яснити: хто обстріляв житлові будинки там і там; хто вивів з ладу електромережі та системи водопостачання; де і ким затоплені шахти; що то за таємничі гумконвої, нікому не підконтрольні; як хто поводиться з військовополоненими і як це узгоджується з міжнародними нормами. І т.д. і т.п. Час би щось сказати вголос. Чи, може, й говорять, а нам не чути? Чи дипломатична вода в дипломатичних ротах не дозволяє говорити? Бо точна інформація може прозвучати неполіткоректно. Ось сказали очевидне: що Маріуполь обстріляно з території, контрольованої бойовиками, — і Росія розгнівалася, звинуватила в некомпетентності. Тяжка місія у спостерігачів ОБСЄ…
А тимчасом війна множить і множить ненависть. Неважко побачити й зворотну залежність: ненависть підливає масла у вогонь війни. Попереду ж обох іде неправда, розчищаючи ґрунт для них. Брехня і ненависть плекають війну, культивують поле для неї. Вони – всесвітні сестри-близнята. І працюють на диво злагоджено, спираючись на свій багатий історичний досвід. Значну частину цього досвіду вони здобували в розтерзаній хижаками Україні – «на нашій не своїй землі». Особливо в ХХ столітті. Разом вони протягом десятиліть викорінювали українську ідентичність і самосвідомість, названу «українським буржуазним націоналізмом». Разом нищили українське село розкуркуленням і голодомором. Разом витравляли всі вияви українського культурного життя на Донеччині як пережитки ворожої ідеології та підступи зарубіжної агентури – й відпроваджували ненадійний «елемент» подалі від України або й зовсім далеко, в неповороття. Разом культивували «нещадну класову ненависть», дуже чітко зорієнтовану на той самий «елемент». Разом працювали над створенням «нової історичної спільності», в якій на Донеччині не було б місця українській ідентичності, українській школі, українській мові, українській пам’яті.
Не все їм вдавалося, але попрацювали на славу і зробили чималий внесок у підготовку ґрунту для того, що маємо нині на Донеччині. Деморалізували суспільність, пригнобили українство, виховали й загартували «совка». Нині детонують радіокеровані міни, закладені давно.
Імперський сказ Путіна захлинувся б на кордоні з Україною, якби по другий бік кордону його не ждали традиційні п’яті, шості чи якісь-там одинадцяті «колони», на які багата українська історія. «Україно, Україно! Оце твої діти» (Тарас Шевченко). Що ж до варіанту донецького, то тут навіть не про «колони» доводиться говорити. Тут щось масштабніше й організованіше – системна робота місцевих владних структур, які у складі України послідовно вибудовували фактично «русский мир», обходячись без цього самоозначення і, відповідно до ситуації, не цураючись тризуба й жовто-блакитного прапора на фронтонах своїх установ.
Досягнутий ступінь відірваності Донбасу від життя решти України я відчув улітку 2005 року під час проведення в Донецьку Світового конгресу україністів. У його роботі брали участь сотні вчених-гуманітаріїв різних національностей, з десятків країн, у тому числі люди із світовими іменами. Ніколи в Донецьку не бувало такого грона науковців з усіх континентів. Здавалося б, їх розхапають на телепрограми, інтерв’ю для радіо і газет, запрошуватимуть на виступи й для знайомства – така рідкісна нагода, та й честь для Донецька: є чим гордитися. В інших містах України, де проводились такі конгреси, відбою не було від журналістів. Тут же – глибока байдужість. Тільки одна-дві газети дали коротенькі «інформашки». Це не було ані навмисною ігнорацією, ані підкресленим зневажанням. Просто цей багатоденний науковий форум випадав із стилю життя мільйонного міста, з його інформаційної сфери, цілком підпорядкованої російським стандартам і російському наповненню. Так було на всій Донеччині і так тривало десятиліттями. Ні телеслова, ні радіослова, ні слова газетного з любов’ю до України, зацікавлено про Україну як цілість, як державу. Хіба щось вимушено-казенне, «для галочки». Або в мізерних тиражах поодиноких українських видань. Зате скільки запобігливої мови про Росію, яка насиченість донецького інформпростору прямою московською продукцією! Неважко уявити, якого громадянина України виховували. І куди він мав дивитися, в якому напрямку.
Тож не дивно, що для багатьох донеччан Україна була чимось далеким і чужим. Але ж не для всіх! Далеко не для всіх. І це особливо важливе тепер.
У витравленості відчуття України крилася велика небезпека не лише для Донеччини, а й для всієї України. Дехто з політичних лідерів, напевне, відчував цю небезпеку, принаймні лунали голоси про необхідність створення єдиного інформаційного і культурного простору, який «зшив» би країну. Але далі розмов справа не пішла. Чи то політичної волі й енергії не вистачило, чи то резервів фінансових і творчих, чи то всі сили пішли на міжпартійну боротьбу. А головне – потужні олігархічні клани були зацікавлені у збереженні й культивуванні «осібності» Донеччини, в протиставленні її решті України (поки що вони не готові були опанувати всією Україною), — саме це давало їм козир у політичній боротьбі. І вони саботували всяку спробу культурної і ментальної консолідації сходу і заходу України. Пригадаймо, що навіть запрошення донецьким школярикам провести зимові канікули на засніжених Карпатах зустрічали спротив: мовляв, хочуть нашим дітям нав’язувати бандерівську віру. Що вже говорити про те, що славетні мистецькі колективи, які з величезним успіхом гастролювали на всіх континентах, десятиліттями не бували на Донеччині, і не зі своєї вини, – тож зарозумілий масовий донеччанин нової доби щиросердо вважав українську культуру «шароварщиною», а часом і зовсім малоосвічений «совок» почував свою вищість на тій підставі, що слухає московський «тєлік» і говорить мовою, що трохи скидається на російську.
Це відоме й зрозуміле. Але немалою була, на мій погляд, і провина т. зв. національно-демократичних сил. По-перше, їм була (і залишається) властивою абсолютизація своєї патріотичної ейфорії, а відповідно – брак самокритичності й тверезої оцінки ситуації. Психологічно це пояснюване: потрібна віра, потрібне піднесення. Але при цьому бажано (або й необхідно) бачити реальність навколо себе. Далекого вересня 1989-го я свою співдоповідь на Установчому з’їзді Народного Руху України «За Перебудову» розпочав із застереження, що вона «досить дисонуватиме із настроєм, який панує в цій аудиторії. Але я вважаю, що це потрібно, тому що за межами цього залу є величезні простори України, і на цих просторах не скрізь панує така атмосфера, як у нас з вами. І якщо ми хочемо не просто розпалювати самих себе, а хочемо йти до людей і працювати з ними, то нам є про що подумати».
Це застереження, заклик враховувати неоднозначність настроїв суспільства не всім сподобалися. А щось подібне доводилося мені говорити й писати ще чверть століття, звертаючи увагу українських патріотів на дивну сліпоту до того, що діється поза їхнім колом, на невміння й небажання виходити поза це своє коло й дискутувати з людьми інших поглядів та переконувати їх або й самим дечого навчатися. На жаль, ця патріотична слабкість виявилася і під час Майданів. Адже були й Антимайдани, хай і організовані антиукраїнською владою, проплачені, брутальні, але гасла, що там лунали, були не випадкові й відбивали настрої певної частини людності. З погляду часу думається, що, мабуть, треба було докласти більших і продуманіших зусиль для контактів, дискусій тощо – можливо, це допомогло б знайти шляхи для зменшення розриву між українцями різних регіонів (чого не досягти простим декламуванням гарного гасла «Україна єдина»). В усякому разі, необхідно було дати «сходу України» адекватнішу інформацію про київський Майдан, яскравіше показати його людське обличчя, щоб хоч трохи розвіяти міф про «націоналістів» і «фашистів». Але як це мало б робитися? Імпровізації тут би не дуже допомогли, а до якоїсь системи (типу пізнішого інформволонтерства) суспільність, за умов гострої протидії антимайданної влади, не була готова. І завезені антимайданники налаштовані були, швидше за все, на погроми, ніж на дискусії.
Звичайно, інформаційний і ментальний аспекти донецької проблеми – не єдине, що було, і, може, й на сьогодні не є найпекучіше… Є агресія Росії, є руйнація, є соціально-економічна криза, є гуманітарна катастрофа на Донеччині… Ніхто не знає, коли і як це скінчиться. Колись говорилося про кілька днів, потім про кілька тижнів, потім про кілька місяців, тепер лік іде на роки. Навіть великі державні оптимісти зазирають уже на п’ять, а то й десять років наперед. І що там бачать? Що вичаклує таємна дипломатія «великих» і чи не спробують поставити Україну перед доконаним фактом?
Одне можна сказати напевне: хоч би якою стала Донеччина в наступні роки – особливим регіоном України; вільною економічною зоною; тимчасово (?) окупованою територією; «поверненою» областю Росії (хоч це і виключене як реальність, але залишається як московське марення); підросійським територіальним уламком на зразок Придністров’я, – миру і спокою не буде ні в Україні, ні на Донеччині. Довічний володар Російського царства Путін не відмовиться від своїх зазіхань і не послабить провокацій та диверсій – не лише на сході України. Однак за будь-яких обставин на Донеччині житимуть не самі лиш ідейні ліліпутінці й темні шалапутінці, а й люди, які вже відчувають або ще відчують, що їх вплутали в чужу жорстоку гру. Пережите впливає і вплине на погляди й настрої багатьох. По-різному. Хтось прозріє. Хтось утвердиться в своєму українстві. Хтось звинувачуватиме Україну в бідах війни і ще більше озлобиться. Хтось клястиме всі можливі влади. Різні настрої будуть і серед переселенців, і серед тих, хто приймає їх. Але над усіма тяжітиме пам’ять смертей, каліцтв і руїни. І якщо не всі, то багато хто з них будуть невільниками своєї злоби й ненависті. Або своїх моральних травм. Або своєї пам’яті.
Це буде найтяжча спадщина. І як їй дати раду? Як з нею буде жити?
На відновлення будівель, на відбудову господарства, на рекультивацію – бодай часткову – розбомблених і отруєних ґрунтів та очищення землі від мін і осколків може вистачити десятка років – ще ж і міжнародні проекти будуть. А скільки років знадобиться для рекультивації душ людських і хто допоможе?
Це питання питань – як не на сьогодні, то на близьке й на далеке майбутнє...

ОПИТУВАННЯ В «ДНР»: СЕПАРАТИСТІВ ПІДТРИМУЄ МЕНШЕ ТРЕТИНИ ЖИТЕЛІВ

Менше третини жителів самопроголошеної «ДНР» підтримують сепаратистів. Такі дані соціологічного опитування, проведеного на замовлення самої місцевої «влади». Вони були опубліковані на сайті сепаратистського інформагентства «Донецьке агентство новин».
Як повідомляється, опитування було проведене в серпні Центром соціологічних досліджень «Особливий статус». Всього було опитано 6500 осіб у 19 містах Донецької області, які перебувають зараз під контролем сепаратистів.
Опитування показало, що лише 29% населення підтримують «ДНР». Раніше цей показник становив ще менше — 22%. Абсолютна меншість погодилася вважати себе патріотами Росії. За результатами соціологів, таких 11% в Іловайську та 12% в Дебальцевому. Всього в «ДНР» патріотів Росії лише 10%. В основному люди вважають себе патріотами Донбасу. Ствердно відповідають на це запитання в різних містах «ДНР» від 34% до 48%.
(УНІАН)

У ДОНЕЦЬКУ РОЗІГНАЛИ МІТИНГ МІСЦЕВИХ ЖИТЕЛІВ

12 вересня представники так званого «министерства госбезопасности ДНР» в Донецьку розігнали тільки-но розпочатий мітинг жителів околиць міста. Як повідомляють «Новости Донбасса», місцеві жителі хотіли поспілкуватися з так званим главою «ДНР» Захарченком. Мітинг був заздалегідь анонсований у соціальних мережах.
«Настала точка кипіння нашого терпіння, годі мовчати і дозволяти робити з нас ідіотів», — говорилося у заклику на мітинг. Як написав один з акредитованих місцевою «владою» журналістів, йому не допомогли ні прес-карта, ні акредитація: люди в камуфляжі, які пізніше виявилися «гебістами», за руки-ноги винесли його з-під будівлі захопленої сепаратистами ДонОДА, коли той почав відеозйомку.
«І замість відповідей на мої запитання, на якій підставі вони порушують мої права, — посипалися докори: «А че ты сюда вообще пришел? Ты шо не видишь, что тут журналистов нет? А если нет — значит и снимать не надо!» — написав він.
Присутні на мітингу близько 50 осіб постояли розрізнено і так не зважилися почати акцію і закликати Захарченко «розповісти, що було зроблено, щоб загибель людей і руйнування міст і селищ Донбасу не були марні», як хотіли до зустрічі з камуфльованими молодиками.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 18.09.2015 > Тема "З перших уст"