Версiя для друку Обговорити в форумi

Завершилося скороминуче кримське літечко, розлетілися-роз’їхалися відпочивальники. Раніше, за української влади, це був час, коли кримчани, перевівши подих після виснажливих туристичних жнив, поспішали з обважнілими гаманцями - хто до будівельних супермаркетів, аби розширити свій прибутковий бізнес, хто до автомагазинів, аби поміняти вже трохи «втомлену» «Мазду» на респектабельного «Мерса», «БМВ» чи «Фольксвагена». Інші прямували до турбюро, користуючись можливістю побачити світу, засмакувати й собі заслуженого відпочинку в екзотичних країнах Африки, Азії, Америки.
 «Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та…» - писав колись класик. Це відчуття надто актуальне в сьогоднішньому Криму. Хтось носить його глибоко всередині, нарікаючи на підступи обамок та фашисто-бандерівців, а хтось визнає те відкрито, бо ж на власному досвіді скуштував нові реалії, де про жодне розширення бізнесу мова не йде. Існуючий би якось утримати, а чи й збути з рук, бо ж працює, в кращому разі, на утримання самого себе, а отже, за визначенням, бізнесом вже не є. Продаж готелів, готельчиків, пансіонатів і пансіонатиків останнім часом є вельми поширеним явищем. Щоправда, ліквідність такого бізнесу невелика. Московитяни, що всупереч міжнародним законам, але за сприяння як Кремля, так і місцевої влади, перебираються на півострів, після ажіотажу кінця 2014-го - початку 2015 років (який стосувався, щоправда, в основному житла) не дуже хапаються купувати їх. Важко сказати, чого тут більше: розуміння реального стану малого бізнесу в Московії, його залежності від влади, а відтак і можливостей чи тверезої оцінки перспектив Криму туристичного в ситуації, коли такий бажаний зарубіжний турист не поїде, а вітчизняний плебс, навіть той, що мандрує на недешевих авто, більше загиджує півострів, аніж залишає коштів на його розвиток. Але, окрім вищезазначених, існує ще один стримуючий мотив, про який не люблять згадувати, аби не входити в протиріччя із засвоєними від пана Кисельова і К⁰ переконанням про те, що «Крым» нібито «наш». Справжня ціна тому переконанню легко тестується, як бачимо, на рівні гаманця пересічного обивателя Московії. Новоприбулі не надто поспішають вкладати свої кревні в кримський бізнес, в серйозну нерухомість, навіть попри те, що ціни на неї впали подекуди удвічі.
Немале значення має і відповідна реакція московської еліти, в тому сенсі, що не знаючи всіх підводних каменів, на неї, як на певний індикатор, звик орієнтуватися пересічний громадянин. Реакція та красномовна. За інформацією експерта Едуарда Петрова, від кінця січня цього року елітна нерухомість на Південнобережжі попитом не користується. Політкоректний експерт пояснює те коливаннями на валютному ринку, але навряд чи він сам вірить в те, адже чудово розуміє, що якісь-там коливання курсу валют московську еліту ніколи не спиняли. Думається, головним чинником тут є як небажання потрапляти під санкції, як би легковажно про них не висловлювались, так і відчутна невпевненість в довговічності проекту «Крымнаш».
Тим часом, від’їзд відпочивальників останніми роками означає ще й активізацію силовиків, нову хвилю обшуків, арештів, судів. Не можна сказати, що нова влада якось особливо комплексує з тим, щоб займатись подібним на очах туристів. Московського туриста подібним не здивувати. Ставиться до того з розумінням, бо ж, на відміну від України, не отримав щеплення критичного ставлення до дій влади, плавно мігрував від тоталітаризму совєцького до тоталітаризму путінського. Ні «сушки», що з гуркотом проносяться понад пляжами, ні спектакль з облавою на «диверсантів», поставлений цього літа, здається, не порушує їх комфорту. Чи то лише здається?
Обшуки минулого та позаминулого тижня в помешканнях кримських татар, зокрема, в Строгоновці, у тих, хто нещодавно повернувся з хаджу до Мекки, виглядали вкрай принизливо. Плямисто-сірі спецпризначенці в чорних масках, за такими ж масками ховали обличчя ще й якісь бойовики в зеленому камуфляжі. Поряд автозаки без номерів… Весь той антураж у поєднанні з безпардонним поводженням осіб, що представляли владу (як ми здогадуємося, Московії, бо ж ніякої іншої на півострові сьогодні немає), справляв стійке враження того, що в селище вдерлася банда злочинців. Власне, мова ж якраз саме про це – про те, що, захопивши у незаконний спосіб частину української території, заявивши про те, що вона стала складовою частиною Федерації, Кремль такими своїми діями виявляє своє справжнє лице – лице насильника. Адже так поводяться лише на окупованих територіях.
Дійсно, під час обшуків у Строгоновці силовики поводили себе у спосіб, неприйнятний у будь-якій цивілізованій державі. Так, анітрохи не комплексуючи, слідчі привезли свідків обшуку (понятых) з собою, що з будь-якої точки зору є очевидним упередженням щодо місцевих мешканців, а недопуск до клієнтів адвокатів був прямим порушенням прав людини, порушенням, зрештою, законодавства самої Московії.
Що шукали пильні слідчі в убогих оселях вірних мусульман – динаміт, пластид, пояси шахідів? За таких умов – кишенькові свідки, усунення захисників – можна було «знайти» все, що завгодно, включно з доказами причетності до Ісламської держави. Єдиною, але суттєвою завадою тому була активна увага односельців до долі своїх сусідів. Відтак, найнебезпечнішим, що вдалося знайти в помешканнях затриманих кримці, виявилась релігійна література. Що вже там такого страшного було написано в тих книжках, що влада Кремля сприймає їх як загрозу своїм устоям – невідомо. Тим не менш, всі вони були вилучені.
Дивні речі… Чи означає те, що завтра кинуться вилучати Біблії, узрівши і там зерна терору, розсаду екстремізму, адже один з постулатів Старого Заповіту, скажімо, проголошує: «око за око, зуб за зуб»? А чи, на думку кремлівських ідеологів, то недостатньо екстремально? Чи тут справа зовсім не в релігії? Питань, як бачимо, більше, ніж відповідей.
Повертаючись до обшуків, які після від’їзду відпочивальників знову почастішали, хотів би звернути особливу увагу на те, що як в згаданих, так і в інших подібних випадках саме активна, дієва позиція згуртованої кримськотатарської громади не дає розгорнутися повномасштабному валу репресій. Маючи страхітливий досвід примусового виселення з батьківщини, десятиліття поневірянь і утисків на чужині – по суті, геноциду – кримські татари не збираються, опустивши голови, повертатися до просмерділого безправ’ям та сваволею хліва нової, зі старим підбоєм, імперії зла. Біда згуртовує. Ще більше згуртовує усвідомлення своєї правоти, а отже того, що справедливість рано чи пізно буде поновлено.
В цьому сенсі хотілося б звернути увагу от на що. Ще й сьогодні, щоправда, значно рідше, ніж в 2014 році, але все ж трапляється, що дехто з моїх співвітчизників висловлює здивування, чого ж це, мовляв, кримці не дали відсічі агресорові, чого не вийшли на свій майдан, не взялися до зброї, не пішли всі разом в партизанські загони, чого…
Часом в тих питаннях вчувалися нотки дорікання, особливо, коли вони озвучувались героїчними учасниками революції з числа тих, хто з’являвся на Майдані виключно між десятою – дванадцятою чи шістнадцятою – вісімнадцятою, аби, підтанцьовуючи під сценою, нагуляти апетит.
Подив, а тим більше, дорікання пояснюються очевидно ж тотальним нерозумінням того, що відбулося у Криму в 2014 році, що відбувається там нині. Згадую це лише для того, аби ми добре усвідомили, що кримці, як ніхто інший, робили все, аби Крим залишався українським. Чи не найпотужнішим в тому часі був мітинг під стінами Верховної Ради АР Крим, який зібрався 26 лютого 2014 року, аби не допустити вчинення акту державної зради членами кримського парламенту. А була ж ще й підтримка українських гарнізонів, масові протести напередодні нелегітимного «референдуму» 16 березня, коли уздовж доріг вже захопленого півострова, по яких гуркотіли «Урали» та «Камази» з марсіянами, стояли мітингарі з українськими та кримськотатарськими прапорами, з плакатами «Крим – це Україна», «Ні незаконному референдуму!». Була спроба відстояти право лідера свого народу на безперешкодний в’їзд до Криму. Була ініційована Меджлісом громадська акція з блокування ганебної торгівлі, до якої вдалася українська влада в рамках закону «Про вільну економічну зону Крим» (продовжується донині). Була вельми ефективна акція з енергетичної блокади півострова.
І сьогодні, коли репресивна машина Кремля, здається, не має жодних перепон, жодних обмежень, згуртованість кримців, їх дієва готовність відстоювати свою батьківщину, свій вибір, свої переконання, відстоювати кожного члена своєї громади як самого себе, викликають щиру повагу, є прикладом для нас всіх, найперше, для української влади.
Звісно, нечислена нація сприймає агресію щодо себе значно гостріше. І не дивно, адже окрім того, що важко залишатися байдужим, коли велику частину твого народу знаєш ледь не поіменно, а з багатьма пов’язаний родинно, подібна агресія становить серйозну загрозу самому існуванню нації.
 Українська нація, на відміну від кримців, є однією з найчисленніших в Європі. Але чи виправдовує те деяку нашу відстороненість від мук і смертей, які зазнають наші співвітчизники? Чи є то виправданням для нашої влади, яка не вчиняє, як на мене, всіх належних дій задля визволення, скажімо, політичних заручників Кремля? Олег Сєнцов, Олександр Кольченко, Олексій Чирній, Олександр Костенко, Ахтем Чийгоз, Алі Асанов, Мустафа Дегерменджі, Хайсер Джемілєв, Микола Карп’юк, Станіслав Клих, Сергій Литвинов, Євген Панов, Андрій Захтей, Руслан Зейтуллаєв, Рустем Ваітов, Нурі Примов, Феррат Сайфуллаєв, Андрій Коломієць, Валентин Виговський, Роман Сущенко – і це ж лише мирні громадяни, проти яких висунуті абсурдні звинувачення, ув’язнення яких політично вмотивоване і слугує єдиній меті – посіяння серед населення страху перед режимом, а відтак і покори йому. А є ж ще й десятки військовополонених, імена яких зі зрозумілих причин нам не відомі, є десятки полонених, захоплених на території ОРДЛО, серед яких навіть підлітки.
Чи згадує мій пан президент, лягаючи щоночі до теплої постелі у своєму затишному домі, про те, що кожен день для них сповнений мук і страждань? Чи докладає всіх зусиль мій омбудсмен, аби звільнити їх, вирвати з лабет катів, бо ж багатьох, як повідомляють спостерігачі , зокрема, пані Зоя Свєтова, піддають жорстоким катуванням? Що робиться, зрештою, аби повернути український закон на окуповані території?
– А що тут можна зробити? – скажуть мені. Дипломати заявляють регулярні протести, вимоги звільнення, питання піднімається, в тому числі, й президентом, і омбудсменом на всіх міжнародних рівнях…
Заявляють протести… Піднімається питання…
– І що, допомагає? – хочеться спитати. Окрім обміну кількох десятків наших бійців, які потрапили в полон в ході бойових дій, з політв’язнів вдалося обміняти лише кількох осіб. Серед них Геннадія Афанасьєва, Юрія Солошенка, Надю Савченко (яку сьогодні публіка, з числа тих, хто найголосніше кричить: «лови злодія», вчергове підозрює в зраді, звинувачуючи її за поїздку цієї середи до Москви, аби підтримати на суді Карп’юка та Клиха).
З деокупацією територій справа і зовсім зайшла у глухий кут. А чи її завели? Схоже на те. Хтось заводив, а хтось покірно дибав, мов те роковане телятко.
«Мінським домовленностям нема альтернативи», чуємо ми зусібіч. Нема альтернативи… В армії кажуть, що з будь-якої ситуації є вихід. Найчастіше, навіть два. Є альтернативи і Мінському аутодафе, варто лишень зняти з очей шори. Чи знає про них наша влада? Безперечно. Але існуючі альтернативи тим чи іншим чином не влаштовують її.
До якості Мінських домовленостей є надзвичайно багато питань. Але чи могли вони за тих обставин, в яких приймалися, бути ідеальними? Звісно, ні. Важко дорікати за те, що в умовах надзвичайної скрути на театрі бойових дій кінця літа 2014 року наші перемовники в Мінську не змогли за прикладом тих хлопців, які кістьми лягали, відстоюючи вже зданий ними Донецький аеропорт, встояти перед зухвалим тиском московської дипломатії. Не маючи за собою «ultima ratio regnum», жоден патріотизм чи геніальність дипломатів не допомогли б застояти наші інтереси. Мої претензії стосуються іншого, а саме того, що усвідомивши подальшу безперспективність Мінського формату перемовин, більше того – його небезпечність для Краю, наша влада не докладає належних зусиль, аби перевести перемовини в інший формат. В такий, де ми могли б спілкуватися напряму з агресором. В такий, де наші партнери на законних підставах були б їх учасниками.
Мовлю про Будапештський формат. Наші дипломати, а разом з ними й деякі придворні політологи, твердять, що одного нашого бажання вести перемовини в тому форматі замало, оскільки на те потрібна згода не лише сьогоднішнього управителя Кремля ( в чому він, ясна річ, аж ніяк не зацікавлений), але й згода Сполучених Штатів та Великої Британії, надати яку вони теж не поспішають. Справді, одного нашого бажання замало. Потрібні ще, як мінімум, відповідні дії, які б переконали наших західних партнерів… в щирості наших намірів.
– Що ви верзете! – крикнуть мені – Чи ви при своїх, натякаючи, що ми не хочемо вести перемовини в значно вигіднішому для нас форматі? Невже ви вважаєте, що наша влада не робила спроб переконати, принаймні Захід, перейти в той формат?
Доповідаю: автор при своїх і саме тому вважає, що реальних спроб нашої влади переконати партнерів перейти до Будапештського формату не було. Адже для того, щоб мати моральне право закликати партнера поводитись гідно, вона мала б перше сама поводитись гідно і бути щирою з ними, не кажучи вже про нас. Так, вона мала б припинити нарешті гратися в таку комфортну для багатьох невизначеність АТО і передати планування і ведення воєнних операцій в руки фахових військових. Мала б припинити абсолютно аморальну, але таку вигідну для привладних кланів торгівлю з країною-агресором. Мала б, нарешті, покласти край дерибану знекровленої країни, оскільки в умовах війни то є нічим іншим, як мародерством.
Але що найважливіше – наша люба влада мала б визначити своєю найпершою стратегічною метою не вижебрування чергових траншів кредиту МВФ, який за своєю природою є своєрідною ін’єкцією адреналіну в реанімаційній, а отже не може повторюватись безкінечно, а сконцентруватись на щонайшвидшому відродженні вітчизняної економіки.
Але ж вона щосили уникає того! Словоблудить, імітує, але не робить нічого, аби оживити її. Причини того не знає хіба що глухий чи сліпий. І причина та полягає в тому, що корупційний спрут, який обплутав країну зусібіч, який вже чверть століття висотує з неї соки, і є нашою владою. При тому, маємо розуміти (світ добре свідомий того), що страшна Сіцілійська мафія – кволий недоносок у порівнянні з нашим монстром.
Ручні прокурори, прокурори-куми, без яких пан президент не уявляє собі свого хоч скільки-небудь довшого перебування при владі, ручний Національний банк, ручний, керований парламент, керована ЦВК, наскрізь корумпована, зорієнтована виключно на обслуговування інтересів влади судова система, в якій ані пересічний громадянин, ні потенційний інвестор не може знайти справедливості, поліція, яка у воюючій країні перевищує за чисельністю військо, яка свято вірить при тому, що її призначенням є захист держави (читай – влади), а зовсім не народу і вже точно не якогось-там права. Вражаючий перелік можна продовжувати…
 – Не можна, – каже нам наша влада, – називати війну війною, бо у воюючу країну не прийдуть інвестиції, а отже, не буде зростання економіки.
Серйозний аргумент, але дозвольте спитати, чи багато прийшло тих зарубіжних інвестицій за два з половиною роки намагань переконати світ, що війни у нас нема? Не надто багато, кажете? А є ж дані, що від більш ніж двох тисяч закордонних інвесторів станом на 2014 рік на сьогодні залишилася лише третина. А от підміною понять, намаганням видати війну за щось інше моя люба влада внесла в голови часто далеких від політики іноземців неймовірну плутанину. Не варто й питати, чи користується тим агресор! Відтак, нічого дивного, що багато хто в світі дійсно вірить, що на Сході України відбувається ніщо інше, як локальний збройний конфлікт в межах самої України, де Московія виступає в якості миротворця. «Українська криза» - написано на стіні кризового мідіа-центру. Саме так, українською кризою – виключно нашою внутрішньою проблемою – і сприймає те багато хто в світі. Після такого виступи з трибуни ООН із заявою про московську агресію викликають нерозуміння в досить широких колах зарубіжної публіки.
Ні-ні, потенційного інвестора, як я розумію, стримує не сам факт війни, яка точиться на наших окраїнах, а комплекс вищезазначених обставин. Жоден притомний інвестор не прийде у країну облудних владців, процвітаючої корупції, замовного судочинства, у країну, де поліція захищає не право, а інтереси привладних кланів, інтереси мафії.
Можна скільки завгодно закликати іноземний капітал, але доки капітал український, в тому числі капітал найвищих наших посадовців, буде втікати з України в офшори, серйозний капітал з-за кордону до нас не прийде. Коли ж у викачуванні українського капіталу бере участь Національний банк України (згадаймо справу виведення через Ощадбанк 40 мільйонів доларів США менеджером пана Авакова, нардепом Котвицьким), то будь-які розмови про закордонні інвестиції втрачають всякий сенс.
– Інвестори, економіка… До чого те все? – скаже якийсь читач. – Маємо наразі війну.
Істинно. Лише покладаючись на себе можна виборсатися з нашої біди. Лише покладаючись на себе, поводячись гідно і вчиняючи всі необхідні дії задля перемоги можемо розраховувати на неї. І – повірте – допомога партнерів при тому не заблукає. Щодо економіки, то вона є основою всьому, а отже і потужному війську, яке вимете загарбника з наших теренів, і сильній державі, на яку ніхто не зважиться посягати.
Порядність, чесність, фаховість в політиці – то як трансмісія в автомобілі: можна скільки завгодно ганяти мотор на найвищих обертах, подавати гучні сигнали, міняти водіїв, жебрати на бензин, але машина не зрушить з місця аж доти, доки вкрадену трансмісію не буде повернуто на належне місце.
Автор в цій статті не претендує, ясна річ, на безапеляційність суджень, висловлює виключно своє бачення ситуації і перспектив, сподіваючись лише, що читач матиме нагоду задуматися, в тому числі, й над тим, кому насправді аплодує пан Путін, чи маємо ми альтернативу Мінським угодам, які явно заводять нас на манівці, і що маємо зробити, аби вийти переможцями з наших випробувань. Робімо висновки, панове, і діймо. Час не стоїть на місці.

Валентин БУТ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 28.10.2016 > Тема "З потоку життя"