Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно в Києві вийшла друком книга «Простір прихованого». Її автор Римма Товкайло занотувала розповіді учасників АТО, які лікувалися в українському державному медико-соціальному центрі ветеранів війни в селі Циблі, додала власні міркування і вийшла своєрідна мозаїка українсько-російської війни.
Віталій Петровський військовослужбовець ЗСУ, родом із Бердичева, у мирному житті підприємець, ліквідатор аварії на Чорнобильській АЕС. Ось його спогади: «Заїжджали у село Майське. Там ми давали людям, хто до нас виходив, хліб. Завжди приходили дівчатка й хлопці. Дівчатка років тринадцяти, хлопчики восьми-дев’яти років. Виявляється, у дівчинки чотирнадцяти років є дитина. Немовля. Вона про це проговорилась, а потім зашарілася, побігла – соромно стало. А трохи старша за неї розповідає: «Прийшли сєпари і дівчат зігнали до клубу. Потім вивели всіх на дах і там ґвалтували усі гуртом. Хто намагався опиратися – «пригай с криши».
Дикі племена! Журналісти цього не розповідають. Вони взагалі багато про що не говорять. Прикро. У ДНРівських програмах ми – окупанти. А наші програми про це не розповідають… Як людям розібратися у всьому цьому? Як позбутися духовного геноциду, який продовжується ще й нині російськими ЗМІ? Чи маємо ми право про це мовчати?!!»
«Я наведу приклад чоловіка, його звуть Василь К., 53 роки, з Луганської області. Доброволець, наша бригада. В нього племінник – сєпар, загинув під час бойових дій. Захарченко поховати його не спромігся, Вася його поховав. А брат йому телефонує і каже: «Я тєбя все равно уб’ю». – Як таке зрозуміти? Рідні брати».
«Доброволець, 32 роки, розповідав мені про сусідів. Уявіть: зруйновані будинки на вулиці. Після обстрілу зібралися люди, місцеві мешканці. – «Хто стріляв?» - А вони всі: «Київська хунта». Він каже: давайте подивимось. Показує – як, звідки стріляли. Усі докази є, що стріляли сєпари. Але людей переконати неможливо. Вони одне повторюють: хунта. Ненависть засліплює очі. Звідки в них стільки ненависті?»
«Настане час, і мій зять, який викручується, щоб не йти на війну, товариш мого сина, побачить, хто він такий. Прийде мир, з нами Бог, а за нами Україна. І в один прекрасний день мої онуки спитають: «А де ви були, як була війна?» Я скажу, де я був. А що скаже зять? Як дітям буде дивитись у вічі? Я не дам себе вбити, повернуся і побачу, як людина, яка ухилялась від армії, не зможе ухилитись від відповіді, на яку чекатиме її дитя».
«А перед волонтерами треба стати на коліна. Вони приїжджають до нас на фронт, вони й тут, у шпиталі. Побачать, обнімуть, розпитають, пригорнуться. Немає слів, щоб передати це, неможливо».
«Одного разу о 3-й дня ДРГ напала на блокпост. Два бійці загинули, двоє опинились у полоні. Виявилось, що ця ДРГ кілька днів чекала слушного моменту, щоб напасти. І коли був дощ, хлопці зайшли в укриття, почались ігри – телефонні, в планшеті. Пожертвували обережністю. Втратили пильність. І як поплатилися!»
Дмитро Сіренко 1985 року народження з міста Марганця Дніпропетровської області пішов на війну добровольцем. Він розповідає, хто воює проти нас на Донбасі: «На Донбассе воюет всякий сброд, маргиналы, которых Путин вооружает и направляет в Украину. С чеченами пришлось быть в непосредственной близости – метрах в 20-ти. Они говорят: я твой папа, зачем ты в нас стрелять будешь? – Дебилы…»
Олександр Сидорченко 1963 року народження: «У нас на фронті був собака Босий. Він тільки відчує обстріл – за 2-3 хвилини – і попереджає. Скавчать починає».
Олег Скрипка з міста Горішні Плавні: «Спалили їхню казарму. Перепалили на мотлох все, чоловік 600 знищили. Вони трупи КамАЗами вивозили звідти тиждень. За тих пацанів, що загинули в аеропорту, ми поквиталися сповна».
Юрій Мігащук із Кіровоградщини: «Ми з москалями різні, зовсім різні, не такі, як вони. Балакав з полоненими. Питаю в нього: «Що ти тут робиш? Чого приїхав?» - «Заработать дєнєг». Дивно. Людина не бачить іншого смислу в житті, як тільки «заработать дєнєг», не знає, як інакше заработать дєнєг, як тільки когось вбивати?! – «Тєпєрь я понімаю, что нє туда…» - «Слушай, ти только что по нам із танка стрєлял, а тєпєрь понімаєшь?!!»
Валерій Слободенюк із міста Сквира на Київщині: «Після поранень ми вже побували не в одному шпиталі. Але повірте, що цей шпиталь, у Циблях, особливий, такого більше ніде нема. Тут дуже професійне медичне обслуговування і чуйне ставлення з боку працівників до кожного пацієнта. І там, де ми раніше бували, також хороші люди, всі роблять, що можуть, але такої уваги до себе, чуйності, як тут, ми не зустрічали ніде».
Юрій Рафаловський із Сквири Київської області: «Треба піднімати духовність, культуру, це найперше, на чому тримається держава. Коли почалась війна, ми показали себе духовною нацією. Хто народився в Незалежній, їм по 25 років, це вже не радянські, це українські люди. Хай там що, а духовність в нас за роки Незалежності піднялася. Жодного мажора в армії ми не бачили, армія робітничо-селянська і воює – захищає Батьківщину, а не за гроші, які дає влада. Ми воювали не за владу, а за дітей, щоб вони не були під каблуком у когось».
Римма Товкайло розмірковує: «Розстріл Небесної Сотні, анексія Криму і війна – жорстока, безглузда помста українцям Російської імперії, яка конала, визнання нею того, що над Україною вона вже панувати не здатна. Не Яник не витримав протистояння з майданівцями, - озброєна крилатими ракетами і атомними бомбами Росія програла беззбройному, але могутньому і сильному духом українському народові».
Р. Товкайло наголошує, що Росія веде війну проти України століттями: «Гібридну війну проти України кремлівська банда веде століттями, активність бойових дій не вщухає ніколи, акцент робиться то на фізичному винищенні людей, то на маніпулюванні свідомістю. У ті періоди, коли маніпулювання впроваджується успішно і «русскій мір» масово імплантується в людські мізки, у масовому фізичному винищенні людей нема потреби, застосовуються лише показові або таємні страти особливо непокірних. Під тиском «руського міра» Український Світ відступає. Коли ж люди активно розбудовують у собі Український Світ, як, скажімо, це було на Майдані, виникає потреба в рішучих діях карально-репресивного характеру. Тож зовсім не випадково одразу після Майдану Росія вдалась до завоювання Криму, - вона компенсувала таким чином втрачені позиції «русского міра» в Україні. Тому дивно, наприклад, чути: не було б Майдану, не було б і війни з Росією. Все якраз навпаки: Майдан – рішуча спроба українців зупинити війну».
Авторка книги звертає увагу на різні аспекти війни і підкреслює, що всі проблеми автоматично після перемоги не зникнуть: «Війна в Україні має зворотній ефект тому, на який розраховували кремлівські. Небезпека об’єднала нас українців (етнічних українців, кримських татар, українських угорців, українських євреїв…), і розвела з прихильниками «русского міра» по різні сторони фронту. Проте розмежування триває. На підконтрольній Києву частині України є значний відсоток москвофілів, а на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей – немало українських патріотів, і тут кордонів немає, противники непримиренні, але і ті й інші пориваються до своїх. Сьогодні проблема Донбасу в тому, що бандитів на окупованих територіях підтримує Кремль. Завтра російське окупаційне військо буде розгромлене, недобитки втечуть за поребрик. А колаборанти залишаться в Україні. Декомунізація, інтенсивна гуманітарна політика українського спрямування, правдива інформація з різноманітних джерел допоможуть українізувати Донбас, проте самі по собі не здатні суттєво вплинути на колаборантів, - вони залишаться маргіналами, українцями лише за паспортом, номінально. Навіть заговоривши українською, явно або приховано ненавидітимуть Україну. Оце – проблема».
 Поетеса Олена Євтєва у відгуку на книгу «Простір прихованого» зазначає: «Попри болючі історії, ця книга про «буденний» героїзм і звитягу бійців, медиків, волонтерів, про неймовірно потужну силу нашої країни, яка четвертий рік жертовно захищає Європу і світ від рашизму. Вона спонукає кожного зазирнути собі в душу і зробити вибір – ти тут і зараз будуєш омріяну Батьківщину, чи «гнилою колодою по світу валяєшся». Завжди залишається шанс перейти на сонячну сторону».
Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 03.08.2018 > Тема "З потоку життя"