Версiя для друку Обговорити в форумi

Книга в газеті
(Продовження. Поч. у № 25 - 30).

За добру хвилю "друг" попросив до гурту Таню і її маму. Він у їхній присутності оповідав стрільцям, як Таня прийняла його раненого і як вона та її мама жертовно заходились біля нього. Стрільці слухали і час від часу докидували одне- друге бадьоре слівце.
Пізніше в їхню дружню розмову щораз вплітались якісь веселі репліки і жарти. Та Таня ніяк не могла позбутись своєї ніяковості. Лише мама стояла в захопленні і не зводила з хлопців вогких сяючих очей. Коли стрільці, поспішаючи, кудись виходили, Таня завважила, як мама ніжно крадькома погладила зброю одного з них. Потім довго залишалася на ґанку і чогось ніби плакала.
У Тані в хаті тепер багато політикують, та вона ще зовсім не переконана. Тепер повстанець вже більше говорить. Він оповідає про большевицьке обдурювання народу, про злочини партії, про повстанців.
Багато гарного в його оповіданнях. Та все-таки якесь неправдоподібне, таке зовсім суперечне з тим, що вона дотепер чула на ці теми. Але воно і таке ніби для Тані далеке. Часом здається їй, що колись давно-давно (вона не може пригадати собі), може, у сні, а може, ще десь вона чула щось подібне. Але ж вона будувала і будує комунізм... От мама розуміє його. Її очі палають, вона зітхає і плаче. Щось ніби давнього там, їхнього, певно цього буржуазно-українського, а вона вже інша якась. Чи ж можливо, щоби нас так обдурювали? І хто, властиво, знає, що за людина він сам? Він красивий і гарно говорить. Та Таня якось інстинктивно боїться його. Він, напевно, схоче від неї багато: він розумний і зовсім інший, ніж її дотеперішні знайомі. Та тим більше Тані лячно від того. Хто знає, чого він ще схоче від неї?
Мамі вже треба від'їжджати. Мусить вертатися у голодний страшний колгосп. Це він - сталінський колгосп винен у маминому нещасті. "Друг" докладно пояснив це, і вона сама добре обдумала, добре зважила аргументи. Їй дивно, що вона так довго мусила зупинитись на цьому. Тепер їй зовсім ясно: свідомо забрано весь хліб у голодний рік і вивезено його для Москви, свідомо прирікаючи на голодну смерть мільйони людей, що своїми руками виростили врожай. Цього факту не можна заперечити. Чому ж, чому вони так зробили? Це мучить Таню.
Два пузаті мішки від тітки
Настуні вже ждуть в кутку на маму. Тані за них дуже прикро. Вона - комуністка - упокорена до краю. Але й камінь ніби спав з серця. Її мішечок, приготовлений для мами, дуже невеличкий.
Мама вже від ранку неспокійна. Ходить по кутках і поплакує.
І Таня не своя. Обидвом жаль прощатися.
Та Таня завважує, що мамі ще щось інше долягає, вони обидві добре знають одна одну. Вже вечоріло. Незабаром треба було йти до поїзда, як мама відкликала Таню у куток і швидко промовила:
- Я мушу тобі врешті сказати, Таню. Я не можу далі крити перед тобою. Я бачу, тепер мов надходить новий час, ніби знов вертаються вони, ці дні. Оцей твій повстанець і ці його хлопці такі... Він такий, як був твій батько. Твій батько... з Петлюрою був. України хотів. Потім... його замучили у в'язниці... - спазм плачу не дає їй більше сказати.
Таня схилилась, як під ударом:
- Що ви, мамо?! Як же це? Як же це, - машинально повторяла вона. - Чому ж ви так... Чому ж я не знала нічого?
- Дитинонько моя, я боялась... я боялась, дитино, зразу боялась за тебе, за твою долю доньки "ворога народу", а потім... я тебе боятись мусила. Ти була в місті, в школах... Ти комуністка, комсомолка була, Таню!
Тані безвладно опустились руки.
Хтось постукав, і в кімнату ввійшла масивна постать тітки Насті, яка сповіщала, що безвусий їде фірою до станції - можна буде кинути мішки і присістися.
Оглядались. Метушились. Подяки, перестороги, обіцянки, сльози, поцілунки, замішання...
Нарешті Таня залишилась сама із своїми думками і своїм хворим у комірці. Йому було вже зовсім легше. І він сказав, що поволі теж збирається в дорогу. Вчора вже навіть відбув у цій справі довшу розмову із своїми хлопцями, що знов були прийшли.
Таня нині - як поранене звіря. Вона хоче сховатися кудись, щоб бути самою зі своєю раною. Вона вчасно вкладається в ліжко, щоби якомога швидше відгородитися від всіх. Від нього, від тітки, від усього світу. До ранку вона лежить вдивлена в молочну смугу, що блукає по хаті, безсонна, з відкритими очима.
Ранком стомлена, ніби зломлена якоюсь важкою недугою, іде в школу. Коли вертається, бачить у тітки на подвір'ї групу з червоними погонами і дві сині шапки, що хазяйновито крутяться серед них.
Таня зупинилася. Зранку не знала вона ще, що зробити з тим фактом, що став їй відомий. Вона ще навіть добре не знала, чи більше їй соромитись батька-петлюрівця, чи того, що рідна мама боялась її. Та тепер Таня бачить сині шапки і червоні погони і чує, чує всією душею, що знову хочуть у неї забрати дорогу, близьку людину. Оце, певно, замордують його... як її батька. У Тані бунтується щось. Хто вони такі? Яке право мають вони - партія, власть, мордувати її батька, маму, а тепер ще і його? Що зробили вони з неї самої, що пострахом стала власній матері?
Таня кидається вперед, щоб за всяку ціну рятувати... рятувати його.
Наразі Таня помилилась. Це тільки ревізія у тітки. Чує, як за стіною їздять столи, столики, шафи, як дряпають чимось по стінах, товчуться на горищі, чує крики і лайку. Це саме несеться від одного і другого сусіди. Таня тремтить, наслухує, коли прийдуть до неї. За тітку Настю вона не боїться, там ще ніколи не знайшли нічого - надто добре вміють там ховати. Найбільше не розуміє Таня цього її "друга", що радить їй тепер щось цікавого читати.
Під вечір у тітки раптом заспокоюється. Там ще і ще хлопнули двері, і ціла процесія енкаведистів з'явилася на подвір'ї. Вони сунуть поза ріг хати до неї. Таня чує, як з гуком відчиняються двері ґанку і як в сінях тупотить багато ніг у чоботях. Широко відкриваються двері в хату.
- Вы кто такая, а?
- Учительница здесь в деревне.
- А-а. Русская, партийная?
- Комсомолка.
- А-а. Как эта ваша хозяйка - бандеры заходят, а? Сами не видели никаких? У вас еще не были?
- Нет, я здесь недавно. Они, черти, осторожны.
- Вот, да, осторожны. Но мы всех переловим, - заявляє цей у синій шапці і тріскає за собою дверима.
Таня відітхнула. Вона біжить до комірки. Повстанець, що опирався об свого автомата, простягнув до неї руку і міцно потиснув її долоню:
- Таню, ви козачка. Ви наша будете, - прошептав він м'яко і гордо.

(Продовження в наступному номері).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 30.07.2004 > Тема "Урок української"