Версiя для друку Обговорити в форумi

Дорога «Світличко»! Щоразу з хвилюванням чекаю наступного номера газети: чи вийде знову? І коли ж позбудемося цієї чорної смуги? Чорної смуги не лише на першій сторінці газети, а чорної смуги в такому нелегкому житті нашої любимої газети, єдиної нашої газети в русифікованому і вороже налаштованому до нас, українців, Криму?
Читаю «Світличку» з першого номера, передплачую регулярно і, часом, не лише для себе, а й для селищної школи, для друзів чи рідних.
«Кримська світлиця» була з нами довгих сім років боротьби за українську школу в селищі Приморському біля Феодосії. А коли школу, нарешті, вибороли, довелося знову боротися, тепер вже за виживання, бо, давши дозвіл на відкриття української школи в Приморському (а це сталося в 1998 році після випуску першого в Криму українського 11-го класу, після візиту до мера Феодосії нашого вірного друга і помічника Олександра Польченка, який зняв і показав тоді по кримському телебаченню свій фільм про цей випуск «Вони були першими»), мер Феодосії В. О. Шайдеров за сім років існування цієї школи жодного разу не відвідав її, не виділив жодної копійки на створення матеріальної бази школи (обладнання кабінетів, придбання парт, стільців тощо). Школа досі не має коштів на обладнання кабінетів, в тому числі фізики і хімії, немає спортивного залу, спортивного майданчика, актово-го залу, а зібрані по шкільних підвалах Києва списані парти і стільці вже не підлягають жодному ремонту. До цього часу не вистачає класних дощок. Словом, бідуємо...
Про наші біди не раз писала «Кримська світлиця» («Сирота в своїй державі», «Як живеш, українська школо?»). Цікаво, що наші «національні» партії згадують про нас, українців Криму, коли потрібна допомога на виборах. Багато тоді всього обіцяють, а після виборів, і навіть отримавши високі посади (як голова партії «Собор» А. Матвієнко), навіть не вважають за потрібне зустрітися хоча б раз з тими, хто так активно і щиро їх підтримував.
І все ж, ще не вмерла Україна, і вірю, що і не вмре. До речі, опублікований в «Світлиці» матеріал про авторство гімну «Ще не вмерла Україна» я зразу ж використала для виступу по міському радіо Феодосії. Дуже дякую!
Ми вдячні тобі, «Світличко», за тверду позицію у відстоюванні України в час помаранчевої революції. Так, саме України, а не того чи іншого кандидата в Президенти, бо у нас в Криму були не просто вибори Президента України, а був вибір: за Україну - В. Ющенка чи проти України - другого кандидата. Ми так раділи нашій перемозі на виборах... Ми намагаємось знайти пояснення (чи виправдання?) тим крокам уряду і Президента, які не відповідають нашим сподіванням. А надто прикро, що нова влада, наша влада, так і не спромоглася допомогти нашій рідній газеті, єдиній дійсно українській газеті в Криму.
Я дуже вдячна «Кримській світлиці» за безцінні книги, які ви друкуєте з номера в номер: про Переяславську раду, про Степана Бандеру, про безславний початок Великої Вітчизняної війни.
Я завжди збираю ці матеріали, віддаю в школи інших регіонів України, а, відвідавши влітку Львів, купила книгу Галини Гордасевич «Степан Бандера: людина і міф», хоча в мене є кілька книг про цю видатну особистість, а зараз доручила знайомій купити в редакції «Бочку й обручі».
Я вдячна «Кримській світлиці» за знайомство на її сторінках з такими видатними людьми, як Орест Корсовецький (як жаль, що його вже немає серед нас, живих...). Зберігаю, перечитую, вивчаю його коментарі до «Вересової книги», які ви колись надрукували.
Бажаю «Кримській світлиці» і всім нам, щоб наші можновладці зрозуміли нарешті, що для того, щоб Крим лишався (чи став?) українським, йому необхідні українські школи, українські книги, газети і перша серед них - «Кримська світлиця», яка повинна фінансуватись з державного бюджету і окремим рядком.
Будьмо!
Алла ОСАДЧА,
голова Союзу Українок Феодосії, член правління Феодосійської «Просвіти».

*  *  *

P. S. 30 жовтня мені виповниться 70. Не віриться, що пройдено такий довгий і (як у нас всіх) не завжди легкий шлях. Були і війна, і голод, переїзди в роки війни, окупація (на наших очах на станції Слатине біля Харкова німці повісили трьох хлопчиків-семикласників - учнів моїх батьків. Була Галичина 1946 - 1958 років: спалені нашими дорогими визволителями школи (в с. Гологори на Львівщи-ні, на ст. Красне), дивна для нас відсутність місцевих вчителів у школах, а в кабінетах фізики чомусь були прилади, яких не бачили навіть у вузах Харкова до війни мої батьки. А де ж вчителі? Та їх ще в 1939-му винищили «визволителі» - Червона Армія. Військові гарнізони - навіть в глухих гірських селах... Не бачила я там місцевих бандитів-бандерівців, нікого з місцевих вони не вбивали...
Під час другого голодомору 1946 - 1947 років на Кіровоградщині з її чорноземами померли два мої двоюрідні брати - Льоня (1933 р. н.) і Коля, роботящий, талановитий хлопчик, якому було всього 10 років. Померли, ослаблені хворобами - Льоня хворів ревматизмом, бо ж ходив узимку в чунях, склеєних з шин, а в Колі відмовили нирки... А їхня мати-колгоспниця і старенька бабуся не могли нагодувати чотирьох дітей, а батька - простого колгоспника, ще в січні 1938-го арештували і розстріляли. За що? Казала тьотя, що, можливо, тому, що за походженням був з козаків.
Сільська школа в с. Великосілки (нині Кам’янсько-Бузького району), де директором працювала моя мама Марія Маркелівна Гросул, а вчителем математики і фізики мій батько Микола Іванович Мельниченко, дала мені відмінні знання, любов до роботи з дітьми, потяг до громадської роботи, а головне - любов до України, до Т. Шевченка, до рідної української мови, пісні. А після мехмату Львівського держуніверситету ім. І. Франка - заміжжя, 20 років на «точках» ППО, тобто там, де лише степ, локатори, ракети і невеличка купка нас, сімей, залишених напризволяще без школи, без транспорту, без дороги. Були і смердючі бараки без води та інших зручностей.
А потім - роки майже щастя: чудова квартира, поруч - море і гори, ділянка, де ми виростили сад.... Робота, куди можна ходити пішки, і не за 16 кілометрів, а поруч. Шість років я була головою Феодосійської «Просвіти», а в 1994 - 1995 роках організувала в Феодосії Союз українок. Потім тривала хвороба чоловіка, і от вже півтора року його немає. Є дорослі сини, величенькі внуки, є майже незалежна Україна, для якої так ще треба багато чого зробити... Чи встигну?

*  *  *

P. P. S. Редакція «Кримської світлиці» сердечно вітає пані Аллу Осадчу - активістку Феодосійської «Просвіти» та Союзу українок, справжню патріотку України, постійну передплатницю, дописувачку та пропагандистку нашої газети - з її високим ювілеєм.

Дорога наша пані Алло!
Ювілей - це не тільки свято.
Хай же серце стукоче завзято!
Ювілей - це роки Ваші зрілі,
Мудрий досвід у кожному ділі,
Ювілей - це як зустріч з зорею,
Тож завжди молодійте душею!
З роси та води Вам ще на довгі роки!
Люблячі Вас «Світличани».

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 28.10.2005 > Тема "Урок української"