Версiя для друку Обговорити в форумi

УРОКИ ДЛЯ НАЩАДКІВ
КОЖЕН лист з Галичини до редакції нашої газети мене приємно радує. Тішуся: все-таки проміння «Світлички» й сюди доходить! З великим інтересом прочитав лист нашої читачки Анни Гошко-Кіт «Шановні друзі, кримські татари!». У ньому вона поділилася спогадами про своє заслання, яке відбувала разом із кримськими татарами.
 Подумав тоді: треба їхати, дізнаватися подробиці, записувати, записувати, записувати... Адже тему «Депортація кримських татар очима українки» може розкрити хіба що одна вона, бо не чув я про подібні випадки спільного перебування «українських буржуазних націоналістів» зі «зрадниками-кримськими татарами».
 «Ходорів - не Сибір, - подумалося. - До цього містечка дві години їхати електричкою від Львова. Навіть невідкладні справи можуть почекати...»
 Коли зустрівся з пані Анною і поговорив з нею зо три години, то зрозумів: це лише початок. Депортація кримських татар - лише незначний епізод (не так вже й багато запам’ятала юна дівчина, яка й сама була на грані голодної смерті); значно більше вона могла б розповісти про боротьбу УПА на західноукраїнських землях.
 До неї треба приїздити ще і ще! На жаль, її покоління вже відходить; добрих оповідачів серед її ровесників не так уже й багато. Ще менше людей з літературним хистом і хорошою пам’яттю. Анна Миколаївна пише такою гарною мовою, що й декотрі письменники позаздрили б. А головне - розуміє, що це треба робити! Просто невеличкий Ходорів не використовує як слід її величезного потенціалу як літератора, літописця, вихователя підростаючого покоління, почасти й аналітика... Зрештою, можна ще багато відповідних епітетів підібрати, які характеризували б колишню підпільницю.
 Саме так. Вирвавшись із середньоазіатського пекла, юна Анна продовжує боротьбу. Не в знищенні гарнізонів противника вона полягала. Вона боролася за українську душу! Маючи перед собою приклад матері, якій судилося прожити лише 48 років, вона продовжує цю боротьбу і тепер. Досвід Анни Гошко-Кіт актуальний не лише для Галичини. Кожна юна українська душа з Придніпров’я, Слобожанщини, Донбасу і Криму однаково збагатиться, якщо вбиратиме жадібно, як губка, кожен з її уроків. Першу нашу бесіду, або перший урок для нащадків, озаглавимо так:

ВОЗЗ’ЄДНАННЯ З БАТЬКІВЩИНОЮ

 - Пані Анно, про нелюдські умови заслання я чув і читав немало. Чи не могли б ви детальніше зупинитися на тому, що вважаєте для себе найважливішим?
 - Справа не тільки у муках, у фізичних стражданнях. Це було планомірне знищення найсвідомішої частини українського народу. Сама я народилася у місті Броди. Мої предки проживали там понад три століття. Були серед них священики, адвокати, вчителі - всі працювали для добра міста.
 Мій прадід В. Микулевич протягом 50 років був міським головою Бродів. Він подарував землю під будову чоловічої гімназії і зробив великий внесок грішми. Там вчився мій дід Леонтович, дядьки, брат. Біля гімназії, по вулиці Лесі Українки, 28 і досі стоїть наш родинний дім...
 Нещастя почалися із приходом радянської влади. Мій брат Володимир Гошко був керівником розвідки Крайової Екзекутиви ОУН. Він був убитий енкаведистами 30 березня 1940 року.
 Довго ми не знали про його долю; батько - Микола Михайлович Гошко - хотів з’ясувати у цієї організації, куди ж подівся син. Але і його заарештували та розстріляли 14 березня 1941 року.
 - Скористалися нагодою, щоб знищити ще одну свідому людину?
 - Так, тато колись був сотником УГА, а в 1919 році був комендантом міста Стрия. Злочинів перед радянською владою у нього не було, хіба що один: був українцем. А 22 травня 1941 року, за місяць перед війною, вислали до Казахстану мене і мою маму Марію Гошко.
 - Мама теж була свідомою українкою?
 - Так, дуже! Незважаючи на жахливі умови висилки, вона постійно щось писала вечорами. Точніше - ночами, бо дуже боялася, щоб її ніхто не застав за цим заняттям. Старанно ховала все написане. Якось я запитала - про що вона пише? І отримала відповідь: «Я пишу історію нашого народу, доню...»
 - У таких жахливих умовах люди зазвичай думають про те, як вижити, тим більше, коли мають із собою дітей...
 - Видно, моя мама не могла інакше. Спрацювала давня інтелігентська риса - почуття відповідальності за свою націю. Масові арешти, депортації, розстріл сина, чоловіка... Вона могла зробити висновок (і небезпідставно) про те, що частина української духовної спадщини загине у таких умовах. Адже масово знищувалися носії цієї духовності. Ось і намагалася якось компенсувати ці втрати.
 - Написане мамою збереглося?
 - На жаль, ні. Усе те я знищила власними руками, коли твердо вирішила, що тікатиму із ненависного мені радгоспу Пахта-Арал, з цього дикого степу, який забрав стільки українських життів...
 - А мама?
 - Маму я поховала у 1944 році. Вона померла від голоду. Перед смертю скаржилася на те, що в кімнаті холодно, а ще казала, що пахне хлібом... Потім, поглянувши в кут кімнати, раптом заговорила радісно: «Сину, ти прийшов за мною, є й тато
і мама, всі прийшли...» Потім її очі стали каламутними... Я так боялася цього страшного неминучого моменту. В останню хвилину вона покликала мене і сказала: «Будь чесною, хай ніколи на твоїй совісті не буде людських сліз і людської крові, краще згинь - мені так буде легше...»
 - Такі слова на прощання могла сказати тільки справжня інтелігентка, істинна християнка!
 - Потім я не раз згадувала їх, коли була у підпіллі. Цей останній материнський наказ впливав на мою свідомість сильніше від будь-якої присяги.
 А тоді вона ще встигла сказати, щоб я копала яму якомога глибше, аби не розрили шакали і не порозтягали кістки по степу. Просила копати під бік, щоб земля відразу не впала на лице... Потім взяла мене за руку і дивилася прощально, шепочучи тихо: «Благословляю тебе, люблю тебе, люблю...» Нарешті затихла.
 Наступного дня я поховала маму. Допоміг мені старий дядько Макітра, який уже поховав п’ятьох зі своєї родини. Він не мав сили копати, довелося самій братися за цю незвичну справу. Яма вийшла неглибокою, але я підкопала яму збоку так, як просила мама. Нарвала колючок саксаулу, щоб покласти мамі під голову. Дядько Макітра подав мені тіло матері, я поклала її, лягла востаннє біля неї... І тут... втратила свідомість. Через деякий час побачила перед собою бородате обличчя старого Макітри: «Вилазь, я не візьму гріха на свою душу!» Витягнув він мене з ями, засипали ми її, а потім я два прутики перев’язала шнурочком і встромила у свіжу землю. Саме так я зустріла Святий вечір - 6 січня 1944 року...
 - Не дивно, що вирішили тікати. Це було єдино вірне рішення.
 - Але забрати все, написане мамою, я не могла. Розуміла, що коли знайдуть, то розстріляють, а так був шанс вижити. Палила я мамині записи і відчувала, що це якийсь гріх, святотатство... І все ж, незважаючи на молодість, розуміла, що треба зробити саме так.
 - Мені чомусь пригадалася розповідь кримськотатарського письменника Еміля Аміта, якого я провідав у Москві 10 років тому. Він розповів про смерть свого діда у висилці; маленькому Емілю тоді було 6 років, і він був єдиним, хто був зі своїм дідусем до останньої хвилини... Пам’ятав усе дуже чітко: і потиск руки, і прощальні слова, і очі, що відразу втратили живий блиск... Різниця лише в тому, що вам було не 6, а 17 років. Але яким страшним, жорстоким був той режим!
І чомусь ніякого каяття з боку Кремля до цих пір...
 - Я тоді не думала про жодне каяття з боку цієї сатанинської влади. Мріяла тільки про одне - повернутися в Україну!
 - Як вдалося здійснити втечу?
 - Мені допомогла це зробити росіянка, дружина колишнього полковника царської армії, розстріляного більшовиками. Родом вона - з Петербурга, її прізвище Смирнова.
 - Але ж вона знала, що ви зі свідомої української родини?
 - Так, знала. Але в мені вона бачила просто жертву більшовицького режиму. Очевидно, розуміла, що в засланні я приречена на загибель, жаліла мене... Завдяки їй я змогла доїхати до Москви; це було влітку 1946 року.
 - Цікавий факт допомоги українській націоналістці дружиною царського полковника...
 - Так, серед росіян траплялися й дуже порядні люди! Як, зрештою, і серед представників інших народів. У Москві я опинилася вже зовсім без грошей. Сиділа і плакала... Куди мені було йти? Знала, що оголошено розшук, і мене вже скрізь шукали. Але допоміг випадок. Цього разу мене виручила латишка, син якої був учасником Опору. Їх тоді називали «лісовими братами». З нею я доїхала до Риги і жила деякий час у її обійсті, допомагаючи по господар-ству. Потім вона дала мені гроші на квиток і дещо з одягу: теплий светр, панчохи... Тож я благополучно доїхала до України.
 - А як вдалося «легалізуватися» на старому місці? Не боялися, що заарештують знову?
 - Я «замітала сліди» як могла. Знайомий роздобув паспорт Гошко Анни (ім’я і прізвище співпали!), але та Анна була з Яворівського району, не з Бродів. Того ж 1946 року я познайомилася із майбутнім своїм чоловіком - Михайлом. Його прізвище було Кіт. Коли ми розписалися, я взяла його прізвище, бо залишатися Анною Гошко було небезпечно. Але для більшої певності ми змінили ще і місце проживання. Переїхали у сусідню Івано-Франківську область, а там - у найвіддаленіший гірський Надвірнянський район, а в ньому в одне з найглухіших сіл. Самі організували школу, я стала директором.
 В тих краях ще активно діяла УПА. Лютували більшовицькі карателі, у кожну сім’ю несли горе, страждання, смерть... Але це вже була не Середня Азія, це була моя земля, це були рідні Карпати, і кожна смерека тут пахла омріяною свободою, кожен гірський потічок напував повстанців і був символом боротьби!
 Але докладніше про нашу діяльність і обставини мого другого арешту я розповім наступного разу.
 
На фото: Анна Гошко-Кіт після заслання, 1956 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 20.10.2006 > Тема "Урок української"