Версiя для друку Обговорити в форумi

Ми єсть народ!

 Приємно отримувати листи від добрих людей. Особливо , якщо вони не уражені вірусом байдужості, активні, послідовні, сильні духом. Читаєш такі листи і ніби свої енергетичні батарейки підживлюєш. А часом і відкриваєш для себе дещо нове. Здавалося б, комуністи після усіх своїх злочинів повинні сидіти у Західній Україні тихенько-тихенько... Ще й розмовляти пошепки. Так ні ж - сичать, шкодять, де тільки можна. Ось що пише наш читач Андрій Боб’юк, у минулому учасник Опору, боєць УПА:
 «Листи друзів, однодумців, схвальні відгуки на мої книги зігрівають мою самотність. Але і ворогів є доволі. Уже двічі був замах на моє життя. Бог і повстанська обережність урятували! Смерті не боявся і не боюсь, але й на той світ не поспішаю. Як співається в пісні: «Есть у меня еще дома дела...» Часто прокручую в пам’яті «кінострічку» свого життя. Були важкі часи боротьби, але ми уміли й веселитися. Пригадую один випадок. Влаштували ми танці в клубі мого рідного села.
Я грав на акордеоні, один повстанець на скрипці, інший - на трубі. Було багато молоді, прийшла й вродлива дівчина-східнячка, студентка Дніпропетровського університету, яку прислали в село організувати комсомольську організацію.
 Коли ми заграли українське танго «Очі, ви чарівні дівочі», наш командир-красень запросив її до танцю.
А потім провів її до господаря, де вона квартирувала. Закохалась сердешна комсомолка у повстанця так, що й забула про свою місію... Так і не загітувала нікого у той комсомол.
 Були й інші неординарні випадки. Про усі не розкажеш, бо вже лишилося обмаль часу, та й хто надрукує?»

 * * *

 Легковажимо ми повстанським досвідом, ой, легковажимо! Адже досвід героїв - це найцінніший досвід нації. Саме його і зберегти б!
 Андрій Боб’юк прислав свого листа з Тернопільської області, а ось лист із Житомирського Полісся, з міста Новограда-Волинського:
 «...Згадується голодний 1947 рік. Ми тоді жили на хуторі у селі Гвоздів Корецького району Рівненської області. До хати зайшли комуністи-заготівельники і забрали все зерно, борошно, картоплю. Мама плакала, показувала цим нелюдам квитанції про сплату податків. Діти теж почали плакати (а нас у хаті було п’ять душ від 5 до 10 років), але ніхто на нас не звертав уваги. Комуніст Степанов схопив матір за коси і почав бити її головою об стіну, вона впала і втратила свідомість... Коли прийшла до тями, то побачила, що вигребли усе. І що їм, комуністам, було до того, що батько наш загинув, визволяючи Європу від фашизму? Тобто був фактично «своїм».
 Не хотіли ми такої влади. Чинили спротив. До УПА з нашого села пішло 30 хлопців і 28 дівчат. Мій двоюрідний брат Іван був активним учасником визвольних змагань з 1941 по 1955 рік.
Я його добре пам’ятаю - часто приїздив до нас на конях із такими ж хлопцями. Один раз прийшов пішки, у жіночому вбранні. Які це були хлопці - молоді, гарні, життєрадісні, як вони мріяли про вільну Україну!
 ...Одного разу Іван приїхав поранений у плече і в руку. Мати наша, як могла, обробила і перев’язала рани. Іван сказав, що бачаться вони, мабуть, востаннє. Бо часи настали люті, ворог атакує з усіх сторін, а зрадники їм допомагають. Іван не помилився - більше ми його не бачили. Оточені разом з побратимами у криївці, вони підірвалися гранатою, аби не здатись енкаведистам. Це був уже 1955 рік...
 А раніше я виконував доручення Уляни Бухал, члена ОУН, у якої під хатою була криївка. Свій синівський обов’язок перед Україною я виконував як зв’язковий УПА.
 А закінчилася моя боротьба так. Більшовики знищили доброго господаря (досі не відомо, у який спосіб), забрали його хату і зробили там сільраду. Понавішували гасел про Леніна, Сталіна і щось на зразок: «Вперед, к победе коммунизма!» Ми з хлопцями не могли знести такої несправедливості; для нас приватна власність була річчю святою, на більшовиків ми дивилися як на злодіїв, та й уся влада їхня була злодійкуватою, а ідеологія - фарисейською. Тому ми взяли палиці і вщент розбили всю наочну агітацію.
 На другий день нас усіх викликали до НКВД. На допитах ми тримали мужньо, ні в чому не зізнавалися. Слідчі обіцяли нас посадили по статті 54-й. Добре, що відпустили додому. Ми вирішили терміново виїхати з села. Я і Василь Примаковський поїхали шукати щастя на шахти Донбасу, а Віктор Клеванець подався аж до Казахстану. Покинули ми рідний край, та все ж це було краще, ніж опинитися в таборах ГУЛАГу.
 Друже Сергію! На зборах міських і обласних я буду просити усіх членів Братства ОУН-УПА писати спогади про участь у національно-визвольній боротьбі. Сподіваємось, що «Кримська світлиця» їх колись надрукує.
 Тримайтеся, колишні повстанці з вами!
 Михайло КОТ,
 голова Житомирського крайового Братства
 ОУН-УПА».

 * * *

 А ось лист із Львівщини, з села Тишковичі, що майже на кордоні з Польщею:
 «Пане Сергію, ви пишете, що кримські татари дружні і вміють за себе постояти, а хто ж нам заважає? Знаєте, коли я працювала вчителькою української мови в Новоукраїнці, що на Кіровоградщині, то мене вважали бандерівкою, але коли я перевиховала свою сусідку (онучку тієї збожеволілої Варвари, яка у голодному 1933 році вбила і з’їла трьох дітей - залишилася тільки найстарша дочка), то вона готова була битися, захищаючи мене і мою позицію. Битися з кожним, хто проти України.
 Нам треба працювати з людьми, переконувати їх, а коли вони прозріють і згуртуються, то це буде могутня сила! Я ще й досі листуюся з жінкою з Алушти, читачкою «КС». Ми часто телефонуємо одна одній. Нас зближує те, що ми за Україну готові боротися до останнього.
Я вдячна «Кримській світлиці» за таку подругу!
 До речі, тут, у Мостиському районі, я загітувала ще кількох передплатників.
А оце якось їхав мій чоловік у автобусі і розговорився з жінкою з села Міженець Старосамбірського району. Виявилося, що вона також передплачує «Кримську світлицю»!
 Мені шкода і вас, і Віктора Качулу, і всіх, хто творить «КС». Але заклинаю: тримайтеся! Згадую теплі рядки, присвячені Віктором Качулою своєму батькові:
 Може, й справді,
 кидать треба,
 Та й туди -
 де вдячний труд?
 Тільки ж небо,
 батьку, небо
 Хто триматиме отут?!
 Ні, ми таки повинні утримати безмежне голубе небо над нашою Вітчизною! Особливо там, у Криму.
 З повагою,
 Ольга ГРИЦИНА».

 * * *

 Здавалося б, немає зараз нагальної потреби обговорювати саме «повстанську» тему. Але чомусь вона так чи інакше присутня у більшості листів. Причому, незалежно від регіону. Ось про що пише Ольга Зуєнко із Запоріжжя:
 «Збройна боротьба виробляє імунітет до окупанта, створює легенди і героїв. На Західній Україні все це було. Схід же носить в собі пам’ять про голод 1933, як дівчина - пам’ять про зґвалтування. Аби навчитись по-справжньому любити і ненавидіти, нам доводиться як вакцину впорскувати до своїх вен історії про звитяги УПА.
 ...Я й раніше дещо читала з «Кримської світлиці». Газета має один недолік, властивий усій нашій патріотичній пресі: багато згадок про те, як над нами знущалися. Про це теж треба пам’ятати, але єдина українська газета в Криму повинна нести потужний заряд бойового духу.
 Я сама родом з Луганщини, часто там буваю. Навіть по Сіверськодонецьку я гуляла у вишиванці. Розмовляю лише рідною мовою! Те саме робила і в Криму, в Алушті. Тиша, спокій. Усі розуміють українську, а один кримський татарин навіть руку потиснув! Мені приємно спілкуватися з братами по духу. Ольга Грицина - чудова жінка. Неймовірний запас оптимізму і духовної стійкості! П’ятнадцять років вона мене підтримує. Думаю, що усі разом ми зробимо «Кримську світлицю» фортецею українського духу».

 * * *

 Тематика листів, отриманих протягом одного-двох тижнів дивовижно збігається. Не всі респонденти є нащадками повстанців; але симпатії до УПА простежуються в усіх, хто хоче бачити Україну українською. Ось що пише наш давній читач і автор Володимир Лещенко з Бахчисарайського району:
 «Народився я у місті Красний Луч, що на Донбасі. Коли почалася війна, батько тричі просився на фронт. Його, бухгалтера, довго не брали, бо мав «бронь».
А потім «совіти» так швидко дременули, що було їм не до мобілізації. А коли повернулися «с победой», то зразу до батька: «Іди сюди, фашистський прихвостень!» Дев’ять місяців мучили батька, шукаючи доказів зради. Не знайшли. Тому й дали тільки 10 років. А якби знайшли, то дали б усі 25. То хіба можна поважати таку владу?
 У повоєнну голодовку нас врятувала Західна Україна. Тому я й залишився там досить довго. Коли ще діяла УПА, я був серед тамтешніх комсомольців. Уже працюючи піонервожатим, я йшов до райцентру і раптом... натрапив на повстанців. Злякався. Але вони, розпитавши про все мене, попередили, щоб нікому не розповідав, що бачив їх. Були вони нормальними людьми, а не звірами. Просто не хотіли бути рабами. Не виключаю, що якби я був трохи старшим, то й сам опинився б серед повстанців.
 Питаєте - чому я так «зациклився» на козацтві? Тому, що нам конче необхідно відродити нашу духовність, наш давній козацький дух...»

 * * *

 Читаю ось такі листи і думаю: наші читачі на порядок патріотичніші, аніж передплатники вінницьких, чернігівських, кіровоградських обласних газет. Чому? Бо відбулася селекція. Все нестійке відсіялося, відійшло, прибилося до іншого табору. Малороси-«гречкосії» читають нині «Крымскую правду». Справжні козаки лишилися з «Кримською світлицею».
 Це не тільки моя точка зору. Ось як високо оцінює і газету нашу, і тих, хто зраджує українські ідеали, автор статті «Наївність доброї людини» Ярослав Горянин («Шлях перемоги», 15.11 2006 р.):
 «Ті кримські українці в жахливій атмосфері непохитно обстоюють соборність держави...» Бачите - непохитно! А непохитність - це риса козаків. Ага, ось ще: «На весь Крим існує лише одна проукраїнська газета «Кримська світлиця», що ледве животіє, але фанатично робить свою справу в умовах ворожості кримської і байдужості київської влади».
 Так що думки небайдужих до справи людей збігаються. І ми мусимо відпрацьовувати таку високу оцінку земляків! Зраджені владою, ми можемо розраховувати тільки на оцей дух спротиву, дух волі, що його ніяка глобалізація не може «викурити» з України, з наших рідних гір, лісів і степів. Цей дух спротиву ми плекаємо і у наших козацьких душах.
 Сергій ЛАЩЕНКО.
м. Львів.
На фото: «світличани» Ольга і Геннадій Грицини.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #2 за 12.01.2007 > Тема "Урок української"