Версiя для друку Обговорити в форумi

ДОЛІ ЛЮДСЬКІ...
Тамара БЕРЕЖНА, вчителька української школи
"Перша ластівка" в Італії, член культурної асоціації
"Україна Плюс" (м. Местри - Венеція, Італія).

Італія, як і більшість європейських держав, має глобальну проблему: низька народжуваність при досить стабільному довголітті. Старіюча нація. Літніх людей багато, держава дає їм пристойні пенсії, безкоштовні ліки, лікування у госпіталях, безкоштовне відвідування поліклінік, візити лікарів додому. Але проблема залишається. Молоді італійці, їхні діти й онуки, через свою зайнятість чи європеїзованість (?) не мають часу, змоги і бажання доглядати своїх батьків - довгожителів. Для цього наймають жінок.
І оскільки італійська робоча сила дорога, у країну потоком, зі сходу і півдня, хлинула білолиця відносно дешева робоча сила: українки, молдаванки, румунки, польки. Із Африки чорною рікою - ті, кому немає чого їсти і пити на своєму спекотному материку...
"Українська газета" (щомісячне видання для українців в Італії)."...Тамаро, в мене таке відчуття, наче я знаходжусь між небом та землею. Я ж хотіла зробити якнайкраще, а сталося... Вдома вже звикли, що мене немає поруч. А хто я є в чужій країні? Я так хочу бути необхідною для своєї сім’ї, як і раніше".
Ця розмова відбулася, коли моя подруга приїхала додому з Італії на короткий відпочинок. Ще кілька років тому Галина була в пошані на роботі, поважною людиною в місті, лагідною мамою та гарною дружиною. Чому так змінилося її життя, чому вона залишила рідну країну, що шукає в іншій, де не чує своєї мови, не бачить дітей, чоловіка, родичів, друзів? Мені здається, що я можу дати відповідь на це питання.
Вдруге доля повернула і мене до Італії. Першого разу в цій країні шукала грошей. Я, вчителька, повертаючись з роботи, бачила голодні очі своїх дітей, роздратованість чоловіка, який відчував провину, що не може забезпечити сім’ю, а на столі кожного дня чекали дев’яносто зошитів на перевірку вночі. Також і вдруге приїхала, щоб допомогти родині. Діти підросли, в сестри помер чоловік, залишились два хлопці, треба вчити далі як своїх, так і напівсиріт, допомагати будувати їм свої гніздечка...
За різними підрахунками, кількість наших земляків, які приїхали в сонячну Італію, коливається від трьохсот тисяч до півтора мільйона осіб. Спочатку це були митці і бізнесмени, які здійснювали свої поїздки, дотримуючись міжнародних норм, за ними потягнулися заробітчани - нелегали, які прагнули заробити копійчину. Явище української еміграції четвертої хвилі, яке зародилося у 90-х роках минулого століття, має величезний вплив на життя українців на загал. Сьогодні, коли в Італії проживає така величезна кількість наших краян, виникла необхідність їх організації. Я знайшла культурну асоціацію "Україна Плюс", яка багато уваги і праці приділяє, аби діти, яких забрали сюди батьки, не відірвалися від свого українського коріння, не забули рідну мову. Президентом асоціації, Тамарою Поздняковою, для таких діточок створено недільну школу "Перша ластівка", тому у вихідний день маю можливість зустрічатись зі своїми новими колегами - заробітчанками, та викладати в недільній українській школі - острівці рідного свого веселкового слова, де панує атмосфера поваги, дружби, теплих взаємин. Це справжня школа - родина, фундаментом виховання і навчання є українознавство, державна українська мова.
Минулий навчальний рік розпочався зі Свята Знань, а в день Святого Миколая наші чемні дітки та вчителі отримали подарунки і свято закінчилось родинною вечерею з піднесеним настроєм батьків вихованців. 25 листопада, в День Жалоби за жертвами Голодомору, учні разом з батьками та вчителями взяли участь у поминальній акції "Запали свічку", відбувся відкритий урок "А навіщо дітям треба знати про Голодомор?"
В школі працюють три вчительки: Наконечна Марія Михайлівна (вчителька української мови та літератури), Зінов’єва Людмила Олексіївна (вчителька історії та географії), а я викладаю українознавство, даю уроки для дітей віку початкової школи.
Чимало дітей українців, які виїхали на заробітки в зарубіжні країни, хочуть повернутися на землю своїх предків. Тому ми, вчителі маленької української школи "Перша ластівка", намагаємось допомогти вихованцям, аби вони мали можливість вступати на батьківщині у вищі навчальні заклади і вчитися в них. Але, працюючи на цьому острівці знань, помітила, що для наших діточок перебування в чужій країні - тяжке випробування, українським дітям тут нелегко: інша мова, інші звичаї... Постійно відчувається відсутність захисної оболонки рідних місць, звуків, запахів та вражень, які були першим орієнтиром в їхньому повсякденному житті і давали почуття захищеності. Вони опинилися на півдорозі між двома культурами: не вириваючи коріння із землі, на якій народилися, намагаються пустити корінці на новій землі.
Одного разу мене дуже вразив такий випадок. Я працюю зі старенькою синьйорою. Джорджа - донька моєї підлеглої, зайшовши провідати нас, повідомила, що знайшла ще одну ученицю (Джорджа - вчителька італійської школи, вона мені допомагала знаходити українських дітей для нашої недільної школи). Новій учениці 8 років, дуже хоче навчитися розмовляти українською мовою. Я здивувалась, чому італійка має бажання вивчити саме нашу мову?
Надійка - українка, батьки померли, коли сталася Чорнобильська трагедія. Дівчинці було півтора рочку, коли італійська родина стала опікуватись сиріткою. Теперішні
батьки Надійки, муранезці, часто розказують донечці про Україну. В італійській школі, де вчиться дівчинка, багато дітей з різних країн. Почувши, як її подруга розмовляє зі своєю мамою чеською мовою, Надійка спитала, звідки та знає іншу мову. Чешка відповіла: "Я розмовляю рідною мовою, моя батьківщина - Чехія, а чому ти не розмовляєш своєю мовою?" Прийшовши додому, Надійка попросила італійську маму знайти вчителя для вивчення своєї рідної української мови.
За тиждень занять наша україночка з великим задоволенням та гордістю розказувала перший віршик:
Буква до букви -
І виникло слово.
Слово до слова -
Звучить рідна мова.
Спілкуючись зі своїми вихованцями, ми, вчителі, намагаємося заповнити молоді сердечка любов’ю до України, рідної мови, нам всім допомагає надія на повернення додому. Крім того, зігріває думка, що наша важка праця дозволить жити краще нашій родині: дозволить збудувати чи купити житло, вчитися у вищому навчальному закладі нашій дитині або утримувати молоді сім’ї наших дітей.
*  *  *
Крокуючи стежинами заробітчанства, за час перебування в Італії на своєму шляху я перебачила багато жіночих доль. Спочатку записувала свої враження на папірцях, які завжди були готові прийняти мої емоції - роздуми. Потім вирізала статті з газет. А поштовхом систематизувати зібраний матеріал стала книга Світлани Шмакової "Бути жінкою", яку подарувала моя подруга Галина перед від’їздом в Україну через погіршення здоров’я.
"Я не шукала в Італії ні пригод, ні авантюр, ані короткого жіночого щастя", - пише Світлана Шмакова, вчитель-методист, авторка роману.
В своїй книзі-сповіді вона відображає долю жінки, змушеної обставинами життя податися на заробітки в Італію - сонячну, квітучу, ситу і водночас байдужу чужину.
Пропоную читачам ознайомитися з уривочком однієї такої розповіді-сповіді...

НАВЧИ МЕНЕ

Пишу, а в пам’яті звучать слова благання моєї сеньйори: "Навчи мене бути такою ж як ти, мужньою, сильною духом, урівноваженою і спокійною, щасливою від маленьких радощів. Напиши мені на листку паперу твій рецепт щастя".
Це були слова доньки старенької сеньйори, яку я доглядаю. Жінки забезпеченої, впевненої в собі. Слова моєї ровесниці, що жодного дня не працювала за межами свого дому, відколи вийшла заміж. Ніколи не стояла на семи вітрах і морозі, чекаючи автобус, що ніколи не приходив за графіком, ніколи не шукала підробітку, щоб заробити на прожиття, вона ніколи не стояла у нескінчених чергах за хлібом та молоком, не віддавала в ясла хворих дітей (саме в цей день неможливо піти на лікарняний), бо так вимагає твоя робота: то відкритий урок, то комісія з міськвно, то методоб’єднання, семінар, на який потрібно підготувати доповідь. Вона завжди мала можливість проводити дітей у школу, нагодувати сніданком та зустріти з гарячим обідом на столі. В кожну мить бути дітям мамою та дружиною для свого чоловіка. Я такої можливості була позбавлена, бо народилась в іншій країні, в інших умовах.
Моє життя було непростим. Син на відмінно закінчує десятий клас. Його мрією було вчитись у столиці. "Я можу в майбутньому жити в будь-якому місті, а от у столиці лише у студентські роки", - просив він. Ну як закриєш двері перед дитиною? Даю мою згоду, і його, який склав на відмінно перший вступний іспит, зараховують до престижного столичного вузу.
В цей час у моєї маленької дочки виявляють тяжку хворобу. І я вимушена ходити по лікарнях, у спеціальний заклад далеко від дому. Страждаємо обидві. Як мені було бачити інших дітей, які росли разом з моєю дочкою, і зараз бавляться у дворі, разом з батьками і бабусями ідуть до школи, церкви, на гурток мистецтва чи уроки музики, а моя дитина відірвана від мого серця?
Назустріч усім цим проблемам я йшла сама, бо мій чоловік вирішив перебудувати своє життя. На зустрічі з випускниками інституту зустрічає свою одногрупницю. За роки, які пройшли після навчання, вона вийшла заміж, зробила кар’єру, розлучилась. Він одружується вдруге і починає опікуватись новою сім’єю, своїми новими дітьми, другої жінки... А я, крім скромної зарплати та аліментів, не маю жодної іншої підтримки: батьків давно немає на світі, у сестер своє життя.
Чи мало згоріло моїх нервів та постраждало моє серце? Коли згадую ті роки, мені стає моторошно! Як я все це пережила? І ще тепер маю бути прикладом для наслідування для пишної сеньйори!
Мій син дарував мені радість - вчився на відмінно в інституті, я навіть отримувала подяки з деканату. Крім того, займався спортом, і за це отримував талони на харчування. А я з усіх сил намагаюсь підтримати моїх дітей. Усі мої відпустки проходили на колгоспних полях на заробітках. На Сумщині вибирала картоплю, на Смоленщині в’язала льон, на Чернігівщині перелопачувала зерно на току - а кінці із кінцями звести не могла... Син жалівся мені: "Що з того, що я біжу перший у забігу, якщо у мене порвані кросівки та зношений спортивний костюм, зимою по дорозі в університет забігаю то в один під’їзд, то в інший, щоб трохи зігрітись. Я не відчуваю себе достойною людиною"... Наша бідність принижувала його гідність...
У доньки теж свої жалі. Не могла бути поряд з нею багато часу, хоча і відвідувала щонеділі. Та дорога була далекою. Приїжджала лише на одинадцяту годину, а о другій повинна була збиратись додому. Ще не встигли нарадуватись одна одною, розділити радощі і труднощі, а наш час вичерпався... Моя дівчинка плаче: "Мамо, краще не приїжджай до мене! Може, я звикну, що тебе немає, забуду тебе і мені буде спокійніше".
Гіркота долі покинутої жінки підсилювалась моральними та матеріальними негараздами моїх дітей. Було образливо за сина, такого здібного і розумного, якого я не могла забезпечити всім необхідним, згорали нерви за дочкою, позбавленою радості щасливого дитинства. А в цей час їхній тато будував новий дім та робив усе необхідне для блага своїх нових синів...
Проте з часом Бог (і моє заробітчанство!) допоміг вирішити наші проблеми. Син закінчив навчання, щасливо одружився. Дочка перемогла хворобу і також здобула вищу освіту.
А я, мати, забувши про усі ходіння по муках, в новому суспільстві, переступивши через "не можу", усміхаюсь моїй новій господині, ретельно виконую мої обов’язки. А вона просить мене поділитися секретом щастя...
Скільки нас, таких українських жінок, гідних потрапити на сторінки Книги рекордів Гіннесса, живуть для того, щоб діти мали долю, кращу від нашої; працюють для них, мріючи повернутись до своїх домівок, де чекають діти і онуки та не провідані могили рідних, які пішли з життя, не дочекавшись зустрічі з нами...
Олександра
* * *
Я так хочу рідного неба!
Хай свинцевого.
Може, синього.
Але щоб для мене і тебе
Розіслалось шатром
 парусиновим.
Я так хочу рідного слова,
Не чужого - свого,
 веселкового,
Щоб мережилась
наша розмова,
Набиралась вогню калинового.
Я так хочу рідного дому,
Хай не пишного -
 найріднішого.
І щоб ти чекав мене в ньому,
Мій далекий, мій наймиліший.
Я так хочу щастя простого:
До плеча твого притулитися.
І нічого більше, й нікого.
Лиш в обіймах твоїх опинитися.
Та найбільше хочу відбутися -
Не розтанути, не забутися.
І щодня - вперед
 й не здаватися!
І цьому все життя навчатися.
2003 р.
* * *
Мене інколи, ніби блискавкою, вражає думка: наскільки ж спосіб життя європейців відрізняється від нашого, усталеного, пострадянського. Спочатку мене інтригували люди у спортивних костюмах і кросівках, які чи то швидкою, чи неспішною ходою крокували вздовж віале. Літні, молоді, з дітьми, собаками, у парі із кимсь чи поодинці.
- Куди вони усі ідуть? - якось, не втримавши цікавості, запитала я Роберто.
- Нікуди. Вони просто ходять, - мене збила з ніг його лаконічна відповідь. Вони просто ходять, просто їздять на велосипедах! Просто їдуть на вихідні чи свята за тридев’ять земель у пошуках нових вражень. Чудасія та й годі! Фантастика для українки, я чекала суботи і неділі, щоб прополоти город, накосити сіна, занести його у сінник чи викопати картоплю, перечистити на осінньому холоді гору буряків, а чи ламати кукурудзу до нестерпного болю у спині. А ввечері у неділю, змореній до напівсмерті, сісти до письмового столу, готуючись до шести уроків у понеділок. І ще до засідання "Літературної вітальні", чи до виступу на педагогічній раді. Опісля ж півночі - стоси неперевірених дитячих зошитів, що чекали на мене, вишикувавшись у військовому порядку на письмовому столі. А топтатись коло плити, готуючи півдня у неділю торби з харчами своїм синам-студентам, що навчалися у місті, там обмірковували і тисячний варіант відкритого уроку. А влітку, у час довгожданої вчительської відпустки, сидячи без грошей, везти на базар молоко і сир, щоб за виручені копійки купити цукор і кришечки - і консервувати до запаморочення усе, що виросло у саду чи на городі. Під девізом "Що не з’їм - у банки на зиму", - живе майже кожна українка.
- Як? Ти і консервувати умієш? - непідробне здивування Даніелі викликає у мене неадекватну реакцію: я істерично сміюся. Спробувала б я не уміти - що б ми їли взимку, скажіть на милість?
- Свієтті, ти - чудо! В Італії ніхто - чуєш, ніхто - не консервує сьогодні нічого. І хліба не спече. Та що там хліба! Часто люди не вміють приготувати елементарного. А для чого? У супермаркеті усе ж є. Розігрій - і обід чи вечеря готові. Ми поступово забуваємо запах приготовленої вдома їжі...
(З книги С. Шмакової "Бути жінкою").

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 23.11.2007 > Тема "З потоку життя"