Версiя для друку Обговорити в форумi

В СВОЇЙ ХАТІ - СВОЯ ПРАВДА?

…З-під логотипа севастопольської молодіжної газети «Территория М» на нас дивиться правим оком юнка. Ліве око у дівчини прикрите, тому що вона цілиться в когось поряд із читачем. Лівою рукою вона тримає ще один пістолет. Підпис лаконічний: «… за Севастополь!».
Така картина звична для городян, так звана інтелігенція не протестує проти такого виховання молоді і такої, з дозволу сказати, журналістики. Політики, які щільно контролюють паперові і електронні ЗМІ ворожого до України спектра, докладають активних зусиль, аби в місті підтримувалась напружена ситуація, а мешканці жили в стані перманентного переляку і жаху. Цій ганебній меті сприяють і їхні заяви та провокації. Останні з них, наприклад, «до міста їде колона з п’ятнадцяти автобусів з бійцями УНА-УНСО, щоб зіпсувати день 22 червня і зруйнувати пам’ятник Катерині ІІ» (В. Тюнін), «групи націоналістів, у тому числі немісцевих, спробують прорвати оточення російських військовослужбовців» (у день ВМФ Росії 27 липня ц. р. в Севастополі), «крім того, можливі провокації біля пам’ятника Катерині» (А. Меркулов на засіданні міськради), «півтори тисячі російських козаків приїдуть до Севастополя на святкування Дня Військово-Морського Флоту Росії та участі у хресній ході з нагоди 1020-річчя хрещення Київської Русі» (Ю. Першиков для УНІАН). До цього додаються і практичні дії – систематичні мітинги та антидержавні виступи, як це було 5 липня на Графській пристані, коли більше сотні проросійськи налаштованих росіян, виставивши наперед жінок і юнаків, здійснили фізичний напад на українських військових моряків.
Дикунські випадки нетолерантності до альтернативної думки та до спроб говорити правду зі сторінок газет, телеекрана чи по радіо почалися фактично з часів здобуття Україною незалежності.
Наприклад, 27 січня 1992 року під час мітингу проросійських сил на площі Нахимова було жорстоко побито журналістку Любов Гуляєву. Люту ненависть шовіністів викликав маленький жовто-блакитний прапорець серед десятків совєтських та російських прапорів. «Їй розбили губи, поранили коліна, подерли одяг. А на початку весни спалили дачу», — пише Анатолій Данилов у книзі «Український флот: біля джерел відродження». За свою чесну громадянську позицію патріотична журналістка ще не раз отримувала погрози, бо висвітлювала в своїй діяльності складне становлення ВМС України, хід конституційного процесу та робила високофахові передачі про українську культуру.
Один із піків такої групової оскаженілості припав на президентські вибори 2004 року. 19 грудня відразу після молебню і хресної ходи (!) на площі Нахимова з нагоди дня Святого Миколая прихильники кандидата у Президенти Віктора Януковича розбили три приватних автомобілі, на яких були помаранчеві стрічки http://ukrlife.org/main/tribuna/sev19_12_04.htm . Близько тридцяти осіб продовжували кидати в автомобіль яйцями, а також бити ціпками та пляшками по склу авто, незважаючи на присутність севастопольської міліції. Фотокореспондент національного інформаційного агентства Укрінформ, член Спілки журналістів України Володимир Вевдюк, виконуючи службове завдання, став об’єктом уваги злочинців за фотографування інциденту. Злочинці «накинулися на мене, погрожуючи фізичною розправою, роблячи загрозливі випади у мою сторону та вимагаючи, щоб я віддав їм фотоплівку. Такі напади на мене того дня вказаною особою вчинялися декілька разів. Зараз я усвідомлюю, що все могло закінчитися для мене набагато гірше і мені пощастило відбутися побоями, тижнем лікарняного, розбитим фотоапаратом та розірваним одягом», — писав у зверненні до прокурора журналіст http://ukrlife.org/main/tribuna/sev19_12_04b.htm («Юридична газета, № 7, 15 квітня 2005 року).
Приблизно в цей же час втратила роботу за свої проукраїнські політичні погляди знайома вільна журналістка – одна з палких прихильниць помаранчевої влади – жінку звільнили навіть з державної організації (!). «Під час мітингів чи пікетів проросійськи налаштовані учасники тим часом спостерігають і хто з журналістів працює. Знаючи, що серед них – об’єктивний журналіст, заважають, як можуть – кричать, створюють негативне психологічне тло, морально ображають», – розповідає інший колега. Здичавілість шовіністичної публіки сягає таких висот, коли під час знімкування процесу
зведення пам’ятника Катерині ІІ журналістка вважала за щастя, що не постраждав її фотоапарат. Ці випадки мусили б силовими структурами кваліфікуватись статтею з Карного кодексу про перешкоджання професійній діяльності журналіста.
Саме наявністю стану безкарності та створеної місцевими ЗМІ атмосфери ворожості до Української держави пояснюються і останні випадки залякування журналістів та патріотів у Севастополі. Журналісти розкривають міфи російських пропагандистів, але морально і
фізично переслідують не тільки їх.
Так, 12 липня 2008 року близько 3-ї години ночі на одного з активістів «Молодіжного Союзу Наша Україна» 17-річного В’ячеслава Маковійчука було здійснено хуліганський напад. Погрози в письмовому і усному вигляді регулярно отримує і лідер організації Дмитро Білоцерківець. Представники ВМГО «Молодіжний Союз Наша Україна», закликають МВС, СБУ та Прокуратуру «звернути увагу на кричущі факти розквіту сепаратизму та нацизму у АРК та м. Севастополі зокрема, і наполягають на забороні і позбавленні реєстрації організацій ПП «Російський Блок», ГО «Російський Вибір», ГО «Російська община» як таких, чия діяльність несе загрозу суверенітету Української Держави та спокою і безпеці її громадян». http://www.msnu.org/engine/2008/07/23/vidkritij-list/
Нещодавно в газеті «Дело» від 24 липня 2008 р. http://delo.ua/news/82971/ опубліковане інтерв’ю з головою Союзу українок у Севастополі Богданою Процак під промовистою назвою «Російські офіцери готові порубати нас на шматки». Вона розповіла, як під час пікетування в минулому році «Студентським братством» штабу ЧФ РФ з вимогами виконати рішення суду щодо повернення маяків у власність України, вона організувала людей з церкви, щоб погодувати молодих людей та помолитися. До них під час молитви підійшов російський офіцер і сказав: «Вам осталось недолго, самое большее — месяц. Изрубим вас на мелкие куски».
Останнім часом такі залякування в Севастополі стали послідовними і системними. Головний редактор телерадіоцентру «Бриз» ВМС ЗС України, капітан 1-го рангу Мирослав Мамчак таке «пожвавлення» пов’язує з активізацією роботи в Севастополі фахівців із інформаційно-психологічних операцій з Росії. За словами Мирослава Андрійовича, диверсантами обрана «тактика тотального психологічного терору» для залякування як мешканців міста, так і патріотів України і чесних журналістів. Працюють вони в усіх сферах – публічних і непублічних, газетах, на телебаченні і радіо, та їм вдалося при бездіяльності української влади та силових структур створити в Севастополі атмосферу нескінченного переляку.
Мирослав Мамчак розповідає, що погрози фізичної розправи на свою адресу лунають за його журналістську діяльність, за написання вірша українською мовою «Легендарний Севастополь», за намір встановити пам’ятну табличку на Графській пристані на честь 90-річчя підняття прапорів на Чорноморському флоті Росії у квітні 1918 року. Його фотографії, «прикрашені» шовіністичними написами, розвішані по всьому місту, навіть в їдальнях. Погрожують членам родини, залякують сусідів, анонімно телефонують вночі. Проросійські партійки неодноразово пікетували телерадіоцентр «Бриз» ВМС ЗС України за об’єктивну і неупереджену журналістську позицію.
«Захисту від таких хуліганських дій з боку силових структур немає, незважаючи на письмові та усні звернення», – каже Мирослав Андрійович і обіцяє як журналіст з`ясувати причини такої безкарності.
Підтвердження існування погроз і шельмувань можна віднайти в будь-який момент в Інтернеті на найбільш відвідуваному міському сайті в розділі «Політика» – там публікуються так звані «розстрільні списки», де вказуються такі факти, які розцінюються учасниками форуму (читайте: керівниками психо-інформаційної війни) негативно. Наприклад, відомий журналіст і письменник Альбій Шудря потрапив туди за те, що він є членом редколегії газети «Флот України», за «етноцид братнього сербського народу» (так кваліфікована його служба прес-офіцером під прапором НАТО, коли він був в югославській провінції Косово), за «участь в акціях УНА-УНСО» (тобто за виконання, як і його колегами, свого журналістського обов’язку під час пікету штабу ЧФ РФ зовсім не «унсовцями»).
Особливо на тому форумі шельмують і цькують доцента Києво-Могилянської академії, севастопольця Ігоря Лосєва. Причин багато – його неупереджена журналістська діяльність, бо він будь-яке твердження підкріплює фактами і документами, його державницька позиція. У статті Ігоря Булави «Анатомія маніпуляції» http://www.telekritika.ua/daidzhest/2008-02-29/36831 яскраво описано, як рідкісна участь Ігоря Лосєва в прямому ефірі на Севастопольській РДТРК призвела за 20 хвилин передачі до подвійного зростання прибічників НАТО серед глядачів (з 14% до 28%). І тільки жорстке адміністративне втручання припинило це зростання. Поки що з державницькими поглядами та аргументами на державному (!) телебаченні чинять саме так.
До останнього часу залякування обмежувалося поданням на форумі адреси його квартири, номера телефону, іншої приватної інформації (privacy), обговорювались способи шкідництва, робилися дрібні капості. А ось уже в ніч на 29 липня невідомі закидали камінням і розбили вікна його помешкання. Ігор Лосєв написав заяву про це до міського управління міліції. «Раніше правоохоронці відмовлялися реагувати на погрози, висловлені в Інтернеті», – каже громадський діяч і журналіст, відомий своїми публікаціями у газеті «Флот України» http://fleet.sebastopol.ua/ та всеукраїнських мас-медіа на захист українського статусу Севастополя.
На його думку, «усі проросійські сили відчувають величезну підтримку з боку Москви, а патріоти України у Севастополі жодної підтримки з боку Києва не відчувають». На запитання в ефірі «Радіо Свобода», у який спосіб можна інтегрувати Севастополь в Україну, Ігор Лосєв відповів: «Для цього треба проводити дуже серйозну роботу в галузі освіти, культури, інформації, постійної діяльності в інтересах України» http://www.radiosvoboda.org/Content/Article/1184175.html.
На жаль, суттєвий внесок у створення атмосфери нетерпимості до правди та до всього українського в Севастополі робиться колегами-журналістами, які працюють за далеко не найкращими російськими стандартами.
Чарівні севастопольські дикторші-вампіри та неохайні журналісти, які, мабуть, і не знають про можливість, а головне – необхідність! – подання кількох поглядів на події чи факти, щодня буквально сіють страх і переляк серед мешканців міста. Електронні засоби інформації, які за відсутності альтернативних поглядів, скорше, є в першу чергу пропагандистськими теле- і радіостудіями, трагічно впливають і на політичний вибір севастопольців. І маємо замкнуте коло – зомбовані мешканці обирають політичні сили, які керують зомбуванням через ЗМІ.
Таким чином, бачимо, що рівень культурної нетолерантності в місті (якщо її можна назвати культурною) досить високий. Очевидно і те, що держава практично не контролює політичну ситуацію в Севастополі. Одночасно з цим можна стверджувати, що толерантність до українофобів, їхня безкарність супроводжується репресіями проти патріотів, які в найнесприятливіших умовах стоять в обороні інтересів Української держави.
Абсолютно програний інформаційний простір, вороже ставлення до людини як особистості взагалі і журналіста зокрема, поки що є прикрими фактами севастопольського життя.

Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ.
м. Севастополь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #32 за 08.08.2008 > Тема "З потоку життя"