Версiя для друку Обговорити в форумi

Джерела

«Дорогий мій друже шкільної юності!
Опісля школи і солдатських доріг доля мене назавше зоставила в столиці Південної Пальміри, де я знайшов свій життєвий причал. Але завше думками і серцем з рідним Надроссям, де одшуміла наша юність. Почасти перебираю подумки - скільки ж то великих і відомих людей дав наш край! І всі вони свого часу скористалися, вирушаючи на шляхи-дороги житейського моря, нашою маленькою залізничною станцією Ржевуська, від перону якої й наші дороги в самостійне життя розпочиналися...
А написати тобі цього листа мене спонукала твоя недавня публікація на шпальтах прекрасного видання Криму, яке я щиро поважаю чимало років, - «Кримська світлиця». Я прочитав твій нарис «Любов’ю Господа покликаний» про директора Вінницького медичного коледжу Івана Андрієвського, а ще раніше часом був у захопленні від сердечних роздумів про дітей війни у публікації «Доброго ранку, тату...».
Тепер вирішив нагадати про себе і запропонувати тобі, як багаторічному автору «Кримської світлиці», зробити матеріал про нашу маленьку станцію Ржевуську і людей, які з її перону різного часу спроваджували свої дороги у білий світ. Зрозуміло, що таку розповідь із великою зацікавленістю перечитають і численні кримчани, адже серед них є чимало тих, хто безперечно є нашими надросянами і вони пригадають рідну, тиху пристань свого дитинства і юності – станцію Ржевуська. Напиши, друже, про це…».
Володимир ПАВЛІЧЕНКО,
підполковник міліції, член Національної Спілки журналістів України, м. Одеса.
* * *
Такого листа одержав автор розповіді, яку подаємо нижче. Публікуючи її, щиро віриться, що вона в багатьох серцях наших читачів озветься сумовито-світлою ностальгією і схилить до «Кримської світлиці» - чистого життєдайного джерела.
Залізничним вузлом міста Погребище править невеличка станція Ржевуська. Вона величається на честь колишнього місцевого графа Адама Ржевуського, завдяки якому і була прокладена цією місциною залізнична магістраль. Ось як про це свідчать записи нашої славетної фольклористки Насті Присяжнюк: «У 1887 році почали будувати залізницю сполучення «Козятин – Умань». Всі хлопці та, навіть, і дівчата Лисогори, Котрубівки (старі назви вулиць у сьогоднішньому центрі Погребище – Е. П. ) пішли на залізницю… Хоч основну роботу виконувала артіль росіян, але була робота й нашим…». І вже через десяток років, за тими ж свідченнями Насті Присяжнюк, цим відрізком залізничної колії були вже пропущені перші потяги. Принагідно хотілося б нагадати, що граф Ржевуський – це була високо ерудована і освічена людина. Свого часу зі своїх маєтностей, що височіли мармуровими колонами над берегом Росі в Погребищі, він навіть листувався з великим Вольтером.
Спливали роки за роками. За ними сходили століття.
І ось уже й станції Ржевуська виповнилося 110 років, одколи повз неї проїхав перший потяг, а згодом доправляли щоденно вантажі та пасажирів до Козятина, Жмеринки, Вінниці, Києва, Умані, Христинівки, Жашкова… Наприкінці 1950-х років минулого сторіччя вже й заходилися вибудувати поряд зі старенькою приземкуватою станцією Ржевуська більш осучаснений вокзал. А старенький вокзальчик ще добре пам’ятає, як від його перону відправлялися потяги з бійцями на фронти Великої Вітчизняної війни. З цієї маленької станції виряджали матері своїх синочків: Володимира Терлецького, Миколу Сьомака, Микиту Москальчука, Андрія Пономарчука, Василя Кравченка, Антона Бурлачука, Івана Слободенюка, котрі повернулися до отчих порогів пам’яттю високого Безсмертя, окрім Василя Кравченка, котрий уже пішов у вирій за білими журавлями по роках повоєння. Всі вони здійснили світлі подвиги в ім’я священної Перемоги, а відтак були удостоєні високих звань – Героя Радянського Союзу.
Сьогоднішня будівля вокзалу станції Ржевуська – це й справді перлина на відрізку від Христинівки до Козятина. Усе тут докорінно оновилося, засяяло красою, як доклали своїх рук і творчого дерзання залізничники-будівельники. А все це, насамперед, завдяки великим клопотам ентузіаста – людини з великим і відкритим серцем, Миколи Снітка. Він - «Почесний залізничник України», виходець із маленького надросянського села Білашки, де батьки, діди-прадіди звікували у землеробах, а його потягнуло до залізниці, якій він присвятив усі свої найкращі роки. Здобув вищу галузеву освіту, обіймав найрізноманітніші керівні посади на Укрзалізниці, до слова, і сьогодні Микола Петрович Снітко обіймає високу керівну посаду в адміністрації Укрзалізниці. Він - безкорисливий і щирий, любить не тільки свою справу, а й намагається бодай у чомусь прислужитися людям. Микола Снітко домігся, щоб перший осучаснений дизель-потяг серії ДЛ-001 курсував саме через його рідну станцію Ржевуську, сполучаючи два великі залізничні вузли – Козятин і Христинівку, щоб вокзал станції Ржевуська засяяв усіма перлами сучасної споруди, де облаштовано найкращі умови для пасажирів і працівників.
Колись маленька станція не забула кроків учених отих, уже й справді, далеких років, як-от, скажімо, професора філології Арсена Іщука, академіка геології Володимира Гавриша, заслуженого художника України, лауреата премії імені Василя Касіяна, славетного плакатиста Федора Глущука, професора ветеринарії Володимира Завірюху, академіка філософії Федора Кирилюка, генералів Петра Мамчура, Дмитра Туранського, ученого юриспруденції Зіновія Янчука, народну артистку України Галину Яблонську та її колегу – народного артиста СРСР, лауреата Шевченківської премії Анатолія Кочергу, професора, славетного диригента, лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка, керівника хорової капели Олександра Міньківського…
Гай-гай! Та, врешті, навіть заважко не тільки перезгадати імена славетностей, хто свого часу ще далеко безкрилим орлям вилітав у широкий світ пошуку свого утвердження з цієї маленької станції, за ледь примітними вогниками на стрілочних перегонах, якими супроводжувалися у далекі дороги потяги. Найпопулярнішим для багатьох у ті далекі роки слугував чи не найперший потяг, до того ж уже так званого далекого сполучення – «Умань–Київ». Перегорніть сторінки роману-трилогії Арсена Іщука «Вербівчани» (кого теж виряджала станція Ржевуська у великий самостійний життєвий простір), й там ви неодмінно знайдете ностальгійно-зворушливі рядки про цей потяг. Бо ж саме ним найбільше відправлялося ще зовсім юних доль у життєве море самостійності. Поїзд «Київ–Умань» через станцію Ржевуську проходив зазвичай десь опівнічної пори, але завжди на пероні станції було людно.
Згадуючи оте давно пережите, пам’ять знову і знову вертає до дня теперішнього, коли не вщухає життєдайний струмінь цієї маленької станції, з перону якої відправлялися у світи майбутні високі світочі науки, культури, освіти, медицини, письменники, актори… А щоб дорога була убезпеченою і надійною, все тут робить трудовий колектив, очолюваний ентузіастом своєї справи, ще порівняно молодим керівником Олександром Орлюком. Під його очільництвом трудиться на станції Ржевуська понад два десятки людей. Переважає жіночий гурт, чиїми руками так любовно й ошатно все довкола упорядковано, з весни до перших морозів довкілля пломеніє різнобарв’ям квітів. А бездоганній чистоті теж можна тільки щиро позаздрити. Бо, що не кажи, а залізничний вокзал завжди був і залишається візитівкою будь-якого населеного пункту. А щоб ця краса тут панувала - не скупляться на творчу й натхненну працю квиткові касири, складачі вагонів, прийомоздавальники, чергові по станції – Тамара Антонюк, Поліна Кислиця, Галина Морчук, Наталя Орлюк, Вікторія Піскун, Володимир Бездень, Василь Дегтярук, Тетяна Омецинська, Василь Снітко, Григорій Шайда, Галина Корнійчук, Василь Бондарень, Віктор Маковей, Валентина Філіпова, Тетяна Навроцька, Наталя Скабіцька, Людмила Завертана, Марія Резніченко… Люди невтомної, наполегливої праці, хто щомиті відповідає за безпеку пасажирів у дорозі, хто все робить для того, щоб галузь з кожним днем зростала і міцніла.
А хіба не пишатися вокзалу станції Ржевуська, що тут бували свого часу і такі велети слова й думки, як наш земляк Валентин Речмедін, Платон Воронько, Михайло Стельмах, Іван Драч, генерали Василь і Петро Зарубенки, актриса театру і кіно Галина Ковганич, заслужений юрист України Марина Ставнійчук та багато-багато інших славетних і заслужених людей. Усіх свого часу виряджала станція Ржевуська на власні хліба.
А от наша вчителька - Ірина Володимирівна Бондаренко з цієї станції у сороковому, одразу ж після випускного вечора, подалася по науку до Київського університету імені Тараса Шевченка, і після першого курсу, на часину встигла заскочити до батьків, і звідсіля подалася на фронт у складі одного із шпиталів. Потім, вже коли в далекому повоєнні ми будемо її учнями, вона вельми скупо і скромно оповідуватиме нам про бойові походи, про плавучий госпіталь у районі Кавказу, де була поранена, до того ж, як ми довідаємося згодом, осколок так і носила в грудях, що часто їй нагадуватиме про війну. Вона викладала в нас українську літературу в одинадцятому… Вона й розказувала нам часто про історію нашого міста Погребище, про нашу маленьку станцію Ржевуську, з перону якої і ми свого часу відправлялися в самостійні дороги. Багато кого з нас ті дороги повиводили в люди і ми стали навіть особистостями в цьому житті. Як-от, скажімо, відмінник міліції на Одеській залізниці Володимир Павліченко, поетка Галина Кульбіда, науковець Євген Врона, військові Віктор Янковецький і В’ячеслав Чухіль, викладач Київської політехніки Олександра Задерей… Згодом станція Ржевуська проведе у світ науки, медицини, освіти й багатьох інших наших земляків. Звідси вирушив ще зовсім юним медиком Володимир Ніколайчук, нині провідний офтальмолог Вінниччини. Такими ж уславленими лікарями області є Олександр Какарькін, Антоніна Колесник, славетні професори медицини, на жаль, уже повідходили за вічну межу – Олександр Кучеренко, Яків Латенко, хто звідси, з перону маленької станції, починав свій розбіг у велике життя науки, встигнувши пройти від першого до останнього дня фронтовими дорогами і знову піти в науку, осявати її висоти своїми науковими досягненнями, які залишилися в набуток молодим.
Едуард ПОДІЛЬСЬКИЙ,
заслужений журналіст України.
м. Погребище на Вінниччині.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 24.10.2008 > Тема "З потоку життя"