Версiя для друку Обговорити в форумi

В пошуках України

Тримаю в руках його книгу «В пошуках України. Подорож з Мамайотою». Відразу зазначу, що справжнє ім’я мандрівника — Антон Водяний, він з прикарпатського міста Коломиї. Проте в деяких колах цю молоду людину знають саме як Артема Чапая. Що спільного має фанат мандрів з героєм громадянської війни? Мабуть, нічого, хіба що деякий авантюрницький дух. Той факт, що хлопець з багатодітної родини встиг три роки провчитися в Академії СБУ, а потім покинути її під час акції «Україна без Кучми», про щось та говорить…
Потім було навчання в Києво-Могилянці, під час якого майбутній мандрівник працював вантажником, кур’єром, редактором дитячого журналу, перекладав фільми на «Інтері»… Потім півтора року «бомжував» Америкою, жив у негритянському кварталі Нового Орлеана після урагану «Катріна», брав участь у заворушеннях в Мексиці, будував зруби в Гватемалі, копав котлован у Нікарагуа.
Диктофон зберіг нашу недавню розмову з «Артемом Чапаєм», настав час оприлюднити її. Адже кримським українцям належить знати про цю непересічну людину! Україномовна книга навряд чи так просто потрапить до книгарень сонячного півострова, тож вкотре виручає наша «Світличка»…

— Що стало поштовхом до мандрівок, Артеме? Хіба бути працівником спецслужб менш почесно, менш романтично?
— Те, що я вступив на навчання до Академії СБУ, пояснюється не стільки романтичністю моєї натури, скільки бідністю нашої сім’ї. У нашій родині було четверо дітей, я був найстаршим… Навіть якби і вдалося вступити до якогось престижного ВНЗ, то все одно не вистачило б грошей на одяг та їжу. А в Академії нас все ж таки і одягали, і годували…
— Але щось таки змусило вас покинути навчання?
— Це був, фактично, військовий ВНЗ. Обмеження свободи в усьому… Врешті-решт, я зрозумів, що це «не моє», пішов звідти і відразу почав їздити автостопом по Україні. А потім і далі. Це була моя спонтанна реакція на тривале обмеження свободи.
— А чому ви собі вибрали псевдонім «Чапай»?
— Це таке самоіронічне псевдо, воно походить не стільки від історичного Василя Івановича Чапаєва, скільки від Чапая з анекдотів. До того ж, це мій інтернетний псевдонім, він уже настільки «приріс» до мене, що значно більше людей знають мене як Артема Чапая, ніж як Антона Водяного.
— А що таке «Мамайота»?
— Це назва мого мотоцикла. Тут обігрується назва відомого твору Стейнбека: «Із Чарлі у пошуках Америки». Назва моєї книги — «В пошуках України», бачите, тут є певна аналогія… І ще: в дитинстві я мріяв про коня, якого назвав би Мамаєм. І було б так: я — Чапай, а кінь — Мамай. Але оскільки мій залізний кінь японського походження, то я «японізував» його назву, він став Мамайотою…
— Книга написана на основі вражень від вашої минулорічної мандрівки?
— Так, я ще позаминулої весни почав мріяти про цю подорож. Спочатку планував просту схему, хотів проїхати від Коломиї, де живу, до Луганська, але у процесі подорожі настільки захопився, що вирішив їздити колами по Україні, аби побільше «захопити» населених пунктів. У дорозі швидко приходить усвідомлення — наскільки схожими є люди з різних регіонів… Мовна проблема є, скоріше, другорядною, людей хвилюють передусім економічні проблеми.
— Але ж мовна проблема об’єктивно існує! Біда лише в тому, що її болючіше відчувають україномовні, бо менш захищені. Ви зробили якісь висновки для себе — як можна краще вирішувати цю проблему?
— Спробуймо розібратися, в чому вона полягає. В тому, що одні люди не поважають мову інших людей. Ви не змусите людину говорити вашою мовою, якщо цю людину не любите… Тут є гарні ліки: треба наполегливо вчити людей патріотизму, а для цього треба ширше використовувати поїздки. Чим більше людей почне їздити в інші регіони, тим швидше настане взаєморозуміння. Причому, їздити треба не лише туристичними маршрутами, а саме так, щоб знайти друзів! Саме такі поїздки треба пропагувати. А у нас традиційно пропагується туризм по визначних місцях. Цього замало, бо люди залишаються чужими, якщо не прагнуть познайомитися одне з одним.
— Поїздки в Галичину на Різдво і Великдень організовуються вже давно, щоправда, переважно для школярів…
— Це добре, але недостатньо. Варто їздити і людям середнього віку, від них більше залежить, вони можуть краще впливати на своє оточення. До того ж, треба не тільки їздити із Сходу на Захід, але й у зворотному напрямку. Галичани і волиняни могли б їздити до Криму не лише для того, щоб покупатися у морі, але й поза сезоном, хоча б на два-три дні — аби поспілкуватися з людьми. Повірте, це справді дуже об’єднує! Я і в Донецьк їхав саме як галичанин і не приховував цього, але донеччани дуже часто виявлялися милими, сердечними людьми, які завжди готові допомогти.
— Але ж ви, Артеме, переходили на російську, коли подорожували по Харківщині, Донбасу і Півдню? Я суджу по книзі. Отже, є певний ризик несприйняття?
— Ні, ризику немає. Я міг би приїхати на Луганщину і говорити українською, все було б нормально. Я прагнув говорити не російською, а мовою співрозмовника. Навіть намагався імітувати суржик того чи іншого регіону.
— Я це помітив. Мабуть, володієте певним даром, здібністю до мов і діалектів. Говірку задеснянських чернігівських українців ви передаєте ідеально! Мову рахівських гуцулів також. Можу судити лише про говірки тих регіонів, де сам побував…
— Справа в тому, що я їхав не пропагувати літературну українську мову, а прагнув розібратися в ситуації, вивчити регіон. Для цього треба максимально уподібнитись до своїх співрозмовників.
— Дозволю собі дещо процитувати з вашої книги: «За Армянськом звично димить «Кримський Титан». Півгодини їзди до Чаплинки — й російську мову змінює суржик з українською фонетикою…» А далі зразок мовлення місцевого селянина: «Всюди, навєрно, те саме: безгрошів’я. Україна хароша страна, європейська страна. От тільки власть…» Далі ви констатуєте: «У нього розумні сірі очі, худе обличчя степовика.

Схожі типажі я бачив у Гуляйполі…» Лише кілька фраз, але ці важливі деталі допомагають краще уявити собі сільську Херсонщину. Якби держава працювала системно, зміцнюючи єдність регіонів, то ваша книга була б непоганим посібником для ентузіастів. Для тих молодих людей, які свідомо вибрали для себе цей шлях – «об’єднуючий туризм»…
— Дякую за високу оцінку моєї скромної праці. До речі, в книзі і про Крим є чимало: «В ранішньому тумані я проїхав крізь Кропоткіно в Портове, щоб для годиться побувати на морі. Була шоста ранку. Над Каркінітським господарством, де вирощують у чеках рис, кружляв літак. Я ходив пляжем уздовж берега…» Або ще ось: «Думав зупинитися в Комишному у вірменки, проте, там було ще замкнено. Тож став у селі Ішунь, уже на трасі. Кілька татар будували навпроти кафе ще одне. Вже був і напис українською: «Надія»…»
— А ви не пробували з’ясувати, чому кримські татари віддали перевагу україномовній назві? Загалом, це не дуже типово, бо вони, як правило, обирають якщо не кримськотатарську, то російську.
— На жаль, не здогадався запитати…
— Ось я ще знайшов епізод про мову… Це коли ідеальна українська прозвучала з вуст місцевої вчительки: «Навіть із тону зрозуміло, наскільки Алла Феодосіївна любить свою доньку. — А як це ви тут у Криму так гарно українською розмовляєте? — Я ж учителька, — лагідно пояснює Алла Феодосіївна. Я вже й сам переходжу на літературну українську. Навіть Свєту в розмовах починаю називати Світланкою. У цей день Ірина Фаріон мною пишалася б…» Кому-кому, а просвітянам було б цікаво читати. Адже все взято з життя, все документально. Ось, наприклад, точка зору мелітопольця Віталіка про мову фільму «Дев’ять життів Нестора Махна»: «А насчет языка, то там они подошли к вопросу, по-моему, идеально. Вот кто как разговаривает, так и подают. Суржик украинский. Как тот пулэмйотчык, который по легенде тачанки махновские придумал. Заметь, не кулэмэтнык, а пулэмйотчык. «Ви оце пулемйоти на тачанці возите. А потім їх знімаєте, шоб позицію зайнять. То це ж дурістіка! Во-первих, час тіряєте. А во-вторих, маньовру нема…» Якщо так думає Віталік, значить, ця точка зору має певне поширення в регіоні. А це вже цінна інформація.
 — Я б із задоволенням писав і надалі такі ось «посібники», якби вони були потрібні моїм послідовникам. Якщо такі з’являться у Криму, я із задоволенням приїду, привезу й кілька десятків примірників свого дітища. Сподіваюся, українська мова книги не стане перепоною для молодих кримчан.
— Я також так вважаю. До речі, ми вже кілька разів писали про мандрівника автостопом Олександра Волощука з Чернігова. Він бував у редакції «Кримської світлиці». Хочу запитати вас: чим відрізняються мандрівки на мотоциклі від автостопу?
— У автостопу той плюс, що ви завжди досхочу наговоритесь з тим, хто вас підвозить. А мінус той, що будете їхати переважно основними трасами, але не будете заїжджати в маленькі містечка. А в них також можна побачити і почути багато цікавого… Мотоцикліст може зупинитися там, де захоче, навіть якщо побачить групу людей на трасі. Просто треба знати, про що будеш говорити з ними...
— Чи багатьох мандрівників знаєте? Чи багато їх є в Україні?
— Маєте на увазі тих, хто мандрує на мотоциклі? Є такий Валерій Кришень, я про нього згадую у своїй книзі. Він об’їхав півсвіту… Щоправда, йому фінансово допомогла Федерація мотоспорту України, але й він молодець — об’їхав майже всі континенти! Родом він з Полтавщини, а тепер живе в Києві. Ще є такий мотоцикліст — Роман Білик — він намагається побувати в кожному районному центрі України. Є ще Роман Мартинюк, він також здійснив подорож навколо світу… Хлопці пишуть статті, але відомі поки що лише в «мотосередовищі». А заслуговують на всеукраїнське визнання, бо що не кажіть, а коли в дорогу вирушають хлопці з неспокійною мандрівною душею — вони не можуть не об’єднувати людей!

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #35 за 11.11.2011 > Тема "Урок української"